Разом із компанією Yves Rocher ми розповідаємо про українок, які створили екологічні проєкти, присвячені розумному споживанню та відповідальному ставленню до природи. Це локальні ініціативи, які ґрунтуються на повазі до природи та людини й допомагають впроваджувати у суспільстві ідею відповідального ставлення до довкілля. Наші героїні виходять за межі стандартного бізнесу та розвивають навколо себе культуру екологічного ставлення до життя.
НАСТЯ ЖЕРЕБЕЦЬКА
Апсайклінг-проєкт Armchairity
Настя Жеребецька — дизайнерка, художниця та співзасновниця дизайн-бюро Spiilka. Кілька років тому Настя запустила апсайклінг-проєкт Armchairity — вона реставрує старовинні крісла, наділяючи їх новим змістом. Настя розповіла, як починався цей проєкт, яке значення вона в нього вкладає, а також поділилася особистими екозвичками.
Без тями від стільців, крісел і вінтажу
Настя Жеребецька: Ідея Armchairity народилася, коли я вже шість років працювала в дизайні. Може, для когось це й не дуже довго, але для мене було достатньо. Є ж криза середнього віку? А в мене сталася криза роботи в дизайні. Зрозуміла, що вже стає нудно і хочеться створити щось важливе.
Чому саме стільці? Мабуть, тому, що навколо багато друзів-архітекторів і мені хотілося спробувати себе в чомусь такому, що можна помацати. А ще в мене якась незрозуміла любов до стільців.
Одного разу йшла бульваром Шевченка, і біля музею охоронець сидів на малесенькому старенькому стільчику, мабуть, він залишився ще з якихось давніх часів. Набралася сміливості, підійшла й запитала: «Можна я куплю його у вас за 50 гривень?» Не знаю, як почуваються наркомани, але, судячи з усього, я відчувала саме це. Розуміла, що, якщо піду, не купивши цього стільця, мені буде погано. Охоронець легко погодився. Тоді й зрозуміла, що все — я крейзі.
Реставрація не була самоціллю, мені просто хотілося поєднати свою любов до стільців і вінтажу. Тому що річ може жити дуже довго і стати зв’язком між поколіннями. Я ставлюся до вінтажних крісел як до своєрідних «машин часу».
Свідоме споживання — один із моїх принципів. Але я не дуже люблю, коли на перше місце в продукті, неважливо якому, ставлять екологічність або благодійність. Іноді збоку це виглядає так, ніби люди намагаються наздогнати тренд.
Тому ніколи особливо не афішую, що Armchairity — ще й благодійний проєкт. Але це завжди відзначають видання, які пишуть про нас, тому що художня цінність — не така цікава.
«На жодному кріслі я не заробляю. У ціну входять собівартість і допомога фонду Starenki».
Досить довго досліджувала фонди допомоги літнім людям. Друзі підказали організацію Starenki, і ми з ними зійшлися. Завдяки проєкту багато дізналася про цей фонд. Мені подобається, коли все пов’язане між собою, коли можу пояснити якісь рішення. Було б дивно, якби, говорячи про любов до вінтажу, про шану до минулих поколінь, вибрала, наприклад, фонд допомоги тваринам.
На жодному кріслі я не заробляю. У ціну входять собівартість і допомога фонду Starenki. Якби я ще щось залишала собі, крісло було б набагато дорожчим. Це не для заробітку, а радше для особистого дозвілля.
Піаром спеціально не займаюся. Щойно викладаю пост в Instagram, одразу йде серія публікацій у різних медіа. Круто, коли тебе підтримують і людям не байдуже. Усі думають, що я комусь плачу, часто мене запитують, до кого звернутися, щоб так само розмістити свій проєкт у тому чи іншому ЗМІ.
Вибір крісел для реставрації
Люблю лише певні епохи — 60-ті та 70-ті, 80-ті вже здаються нецікавими. Приблизно в цей час навіть авангардні студії почали займатися масмаркетом.
Спочатку шукала стільці на барахолках, намагалася знайти якісь закриті групи колекціонерів. Але там цікавляться антикваріатом, кріслами XIX століття. Для них 60-ті — як для мене сучасні меблі. Тому хотіла знайти тих, хто розпродає непотрібні крісла або ті, що гниють у гаражах. На OLX виявився цілий океан старих, дуже поганих крісел, які просто жадали моєї появи.
Потім почала моніторити барахолки в Польщі, але мені або не відповідали, або одразу відмовляли, коли я просила відправити стілець в Україну. Таких крісел люди хочуть позбутися якнайшвидше, бажано самовивозом. Ніхто не хоче морочитися з логістикою. Але буває, що вдається достукатися.
Перші рази було важко, я просила, казала, що мені дуже потрібно: будь ласка, відправте мені крісло за 900 гривень «Новою поштою». Я знаю, що ви живете за 40 кілометрів від пошти, але привезіть його, будьте ласкаві.
Тепер одразу кидаю сайт проєкту, показую, чим я займаюся: «Ось таким ваше крісло може стати». Тоді люди вірять в ідею й охочіше йдуть на контакт.
Останнє крісло, яке я замовила, датується 1961 роком. На момент купівлі в Берліні воно вже було вінтажним, тож, можливо, воно ще старіше. Судячи з форми, мені здається, що це 30-ті — такий супермодерн, округлі лінії. Мені його навіть шкода було продавати, хотіла залишити собі, але у квартирі просто немає місця. Крісло у чудовому стані, його берегли, передавали з покоління в покоління.
Зараз я виходжу на новий рівень. Якщо раніше мої знання стосувалися лише певної форми та епохи, то тепер мені знайомі імена архітекторів, які займалися дизайном, студії, фабрики.
Тому мені вже не так цікаво просто купувати старе крісло й робити з нього щось красиве. Мені хочеться, щоб це був конкретний виріб, а не просто історія, яку я намагаюся вгадати чи додумати. Нещодавно приїхало крісло чехословацького заводу Tatra авторства Антоніна Шумана. Мені дуже важливо зберегти його первісний вигляд, навіть з оббивкою.
Я не хочу купувати відреставроване — краще старе. Удома в мене старовинні крісла: одне голландське — класична модель, від якої потім пішли меблі зі строго симетричними основами, інше — звичайний радянський стілець, його протирали дупи всіх моїх родичів, бабусь і дідусів.
«Ви знаєте, що ви купили?»
Логістика у проєкті — найнеприємніший і найбільш трудомісткий процес, особливо якщо справа доходить до вантажників. Вони ніколи не заносять меблі на мій поверх, доводиться самій розбирати дерев’яні конструкції з усіма цвяхами. Доставка іноді у 5–10 разів дорожча, ніж саме крісло.
Щоразу вислуховуєш від вантажників смішні коментарі. Якось зателефонував кур’єр і запитує: «Ви знаєте, що ви купили? Я мушу вас засмутити, вас обдурили, крісло старе». Справді, останнє чорне крісло було в жахливому стані й виглядало так, ніби мені купу дров передали. Зробили з нього нове — залишилося все нутро, дерев’яний каркас, поміняли тільки оббивку.
Це крісло всіх відлякувало. Я співпрацюю зі студією VERDI, яка робить меблі для ресторанів. На той момент змінився менеджер, який працював зі мною. Я показую цю розвалюху новій співробітниці й кажу: «Давайте робити крісло». Вона злякалася, довелося їй заново «продавати» весь проєкт.
Художній задум
Уже створено п’ять серій крісел, готую шосту. Зазвичай у серію входять два крісла, люди рідко купують одне. Бувають винятки — одиночне крісло Blue Rose середини 70-х, присвячене Девіду Лінчу.
Дизайн для крісел я вибираю, тому що мені потрібно «висловитися» на певну тему. Є люди, які говорять словами, інші можуть розповісти історію через пісні, я говорю кріслами. До цього намагалася говорити картинами, ілюстраціями.
У кожне з крісел я вкладаю душу, і якщо зібрати їх разом, то вийде мій психологічний портрет. Мені подобається Девід Лінч, люблю фільм «Плакса», якому присвячена одна з останніх серій, подобаються певні епохи, віхи в історії — і всі вони знаходять відображення у проєкті.
Але я не люблю, коли символи в лоб. Для мене важливо, коли дивишся на крісло й виникає якесь відчуття, яке словами не висловити. Я б не зраділа, якби хтось подивився на крісло й сказав: «Усе зрозуміло». Це надто проста й нехудожня історія.
Останнє крісло — те саме, 1961 року — вперше робила на замовлення. Я більше орієнтувалася на замовників, ніж на себе. Було важко, але ми зійшлися. Вони геймери, і в їхній улюбленій грі чарівник говорить фразу «Would you kindly?» із варіантами дій — вони попросили написати на кріслі «Would you kindly take a seat?». Мені відгукнулося, що крісло ніби розмовляє.
Особисті звички
Я дуже хочу з дитинства прищепити доньці магічну здатність, яка притаманна деяким людям, — наділяти речі сенсом. До тих самих стільців, наприклад, можна ставитися як до купи дерев’яних деталей з оббивкою, а можна — як до порталу, що поєднує покоління. Сподіваюся, це зерно свідомості проросте й почне приносити добрі плоди.
Намагаюся не купувати зайвого. Буває, отримуючи чергову непотрібну річ, думаю: «Це восьма ваза, я не буду нею користуватися». Подарункам рада, але не люблю, коли всього багато. Почуваюся через це якоюсь винною, чи що.
У мене одна куртка, пара взуття на зиму, пара — на осінь. Хочу переглянути своє споживання, не купувати неякісний масмаркет, тому що він живе недовго. Ставлюся до одягу як до інвестиції. Краще назбираю грошей і куплю дорогу річ. Коли мені набридне її носити або вона перестане подобатися, продам людині, якій вона буде потрібна. Щотижня в Instagram проводжу Garage Sale. Думаю, люди від мене відписуються, тому що вважають, що я торгашка чи фарцівниця. Але я впевнена, що в кожної речі має бути своє життя і користь.
Помітила, що ті, хто й раніше намагався бути хорошими людьми, еволюціонують семимильними кроками. А з тими, кому екосвідомість не цікава, нічого не відбувається. З одного боку, є помітний стрибок — стало більше людей, які свідомо ставляться до споживання, більше кав’ярень, ресторанів, які підтримують zero waste, є ініціатива Яни Червінської.
Але в цьому задіяний дуже маленький відсоток населення. Виходиш із дому, бачиш перед собою три сміттєві баки — один ніби екологічний, а насправді в ньому все що завгодно. Багато хто навіть не чув про сортування — викидають органіку з пластиком в один і той самий бак. Є над чим працювати.
У Європі в усіх окремі баки й сортування входить у звичку, а в нас почуваєшся крутою, якщо поставила вдома окремі відра для скла й паперу. Для мене це особиста перемога.
Насправді дуже важко почати сортувати в Україні. Я справді люблю свою країну, але це складно. Ми з чоловіком довго збирали кольорові пляшки, я потім їздила всіма найближчими пунктами приймання вторсировини. Половина не працювала, а в одному сказали, що жоден із видів скла не приймають. Я сортувала, але зрештою нікуди не передала. А тепер із жахом думаю, що мені доведеться їхати далеко, в «Україна без сміття», тому що інших цивілізованих пунктів не знайшла.
Але я вірю в силу маленьких проєктів, вірю в силу мікроінфлюенсерів. Принаймні вся бізнес-статистика останніх років підтверджує, що якщо одна хороша людина розповість іншій хорошій людині про важливу ініціативу, це спрацює.
Тут працюють такі самі закони, як у моді, мистецтві, рекламі — зворотна воронка продажів. Ти цілишся в одного, він розповідає іншому, виходить сарафанне радіо, і всі щасливі. Але глобальні зміни без підтримки влади неможливі.
Читайте також:
#ActBeautiful. Дар’я Марусик, Дар’я Григоренко та магазин екологічно сталих брендів Soon Store**
#ActBeautiful. Яна Червінська про платформу свідомої моди Sustainable Fashion Pad
#ActBeautiful. Анна Уварова та мережа благодійних магазинів «Ласка»
#ActBeautiful. Дизайнерка Яна Голуб та її бренд вінтажних джинсів
