«Наш будинок згорів».
«У нашу квартиру влучив снаряд».
«У нас більше немає дому».
Важко навіть уявити, скільки разів українці повторили ці фрази від початку російського вторгнення. Вони лунають з Охтирки та Тростянця, Києва та Харкова, Ізюму та Чернігова. Сотні міст і сіл зазнали руйнувань, і за кожними понівеченими дверима — своя історія. Зі щемом, болем і навіть розпачем. Але й із мріями та надіями, які зеленими пагінцями проростатимуть всюди на згарищах.
Ми зібрали історії жінок, які втратили у війні свій дім.
Ірина Маркевич, село Колонщина (Бучанський район)
Ми жили у селі Колонщина з 2013 року, будуватися почали на рік раніше. Це невеличкий будиночок на 80 квадратів, де все повністю зроблено руками мого чоловіка і моїми. Саме під час будівництва я дізналася, що вагітна. Пам’ятаю, як ми старалися активно добудуватися: на 8-му місяці я фарбувала другий поверх, не відчуваючи втоми. Донька з пологового потрапила не на орендовану квартиру, а одразу у свій будиночок.
Після того як переїхали, зайнялись територією: заклали садок, робили доріжки, паркан. Здається, буквально минулого літа ми змогли навести там красу. У 2020 році у нас народився син, так і жили.
Коли почалася війна, ми прокинулися в шоці. Я ще збиралася на роботу, але величезні затори завадили цьому. Перші чотири дні всією родиною були в нашому будинку. Бої підбиралися все ближче і ближче. У нас не було підвалу, де можна було б укриватися від обстрілів. Вирішили вибиратися та рятувати дітей. Залишили ключі сусідці Галині Петрівні, яка весь час окупації потім прожила в селі. Вона трохи доглядала за будинком, брала дещо звідти з продуктів. Ми тримали зв’язок, вона розповідала, що окупанти зайшли в наше село й отаборилися.
Одного дня Галина Петрівна зателефонувала і сказала, що зайшла до нас, а там усе розтрощене. Всі речі були перевернуті, клубком лежали на порозі. Вибите скло, будинок пограбований. Але габаритні речі ще залишалися. Ми подумали: «Ну, ок. Добре, що хоч будинок лишився цілий».
Пізніше абсолютно незнайома людина надіслала мені повідомлення в інстаграм: «Ваш будинок горить». Виявилось, що батьки цієї жінки живуть у нашому селі. Вона не могла розповісти жодних подробиць. Галина Петрівна вийшла на зв’язок наступного дня і сказала, що до нашого будинку російські війська підігнали мікроавтобус, який теж вкрали десь у селі. І методично виносили з дому все, що там залишалося.
Коли мікроавтобус із награбованим від’їхав, сусідка побачила, як горить будинок. Пожежа тривала майже добу. Сусіди намагалися гасити траву, щоб вогонь не поширився далі.
Звісно, мені шкода матеріальних речей, бо в нас реально залишився мінімальний набір одягу, більше немає нічого. Але я сумую не за цим. А за тим, що не можна відновити. За маленькими сімейними реліквіями, які є в будь-якій родині і які передаються в пам’ять. Це дитяча вишиванка. Це новорічні іграшки, які ми розмальовували разом із малюками. Це малюнки та листи Миколаю. Це картина з дерева, яку вирізав батько під час моєї вагітності. Це мої дитячі фото, які мама перевезла з окупованого Донецька. Дуже рідні речі, які неможливо відтворити.
Коли ми виїжджали, то навіть не могли припустити, що будинок може згоріти. І нічого пам’ятного з собою не взяли. Думали про батарейки, ліхтарики, теплий одяг.
Коли я востаннє виходила з двору, повернулася і сказала: «Тримайся, будиночок, ми скоро повернемося». Але будинок не витримав. Довкола дому також згорів сад, який я садила своїми руками. Це теж боляче, бо кожне дерево — пам’ять. Ми власноруч намагались прикрасити кожен клаптик там: саджали газон, троянди, лаванду, персики, туї. Все це згоріло.
Що я зроблю, коли повернусь додому? Я візьму з собою якусь рослинку — може лаванду, може троянду, може гортензію, може деревце. Я не буду чекати перемоги. Посаджу одразу. Буду поливати. Я ще не знаю, де взяти ресурси, аби відновитися з попелу, але я маю посадити першу рослину у своєму спаленому садку. Щоб через кілька років раптом помітити, що настав час для розквіту. Я сподіваюсь, так буде зі всією Україною. Настане час, ми будемо йти якось вулицею, раптом підведемо голову і зрозуміємо — туди, де був лише попіл і згарище, знов повернулось життя.
Євгенія Даниленко, Київ
Війна знищила мій дім у Києві на вулиці Чорнобильській. Дім, куди ми переїхали колись із батьками з комунальної квартири. Мені було років дев’ять. З комуналки залишились жахливі спогади: багато сусідів, необхідність ділити ванну, незручності. А потім сталася перша наша окрема квартира. Дуже живо пам’ятаю, як моя мама плакала і повзала по підлозі, ледь не цілуючи її. Власне, нещодавно моя мама знов повзала по підлозі, але вже не від радості, а від жаху, що більше немає дому.
Я живу між Україною та Ізраїлем. Працюю режисеркою монтажу. Коли почалася війна, була в Тель-Авіві, монтувала кіно. А мій чоловік перебував у Києві. Я прилетіла, 30 годин стояла в черзі на кордоні, щоб повернутися. Ми створили громадську організацію, зараз збираємо гроші, купуємо ліки та привозимо їх для українців по всій країні, зокрема і в гарячих точках.
Батьки довго не хотіли їхати з Києва. Ледь-ледь вмовили їх. Моя 90-річна бабуся евакуювалась із рюкзаком: коли ми нарешті зустрілися у Львові (ми перебуваємо тут), вона попросила мене його взяти. Сказала, що там щось дуже важливе. А коли я поставила рюкзак, він почав рухатись! Виявилося, бабуся нікому не сказала, що взяла з собою кота.
Ми знайшли родині тимчасове житло, ніби все владнали. І тут мама надсилає мені відео: горить будинок. Будинок зовсім не схожий на той, де я прожила до 21 року. Та вона мені спокійно каже: «Це наш дім». Я її вмовляла, що це не наш: бути такого не може і зовсім не схоже. А мама повторювала: «Ні, це наш».
Це було схоже на захисну реакцію під час аварії: від шоку тобі не боляче і не страшно. Але дім був таки наш: 15 березня снаряд впав біля під’їзду. Дім горів, умовно цілими лишилось кілька квартир. Наша ще має якісь стіни, але виглядає як суцільне згарище.
Мама розмовляла з сусідкою просто під час пожежі. Жінка похилого віку, яка жила на нашому поверсі, перебувала в квартирі, поки пожежники підіймалися на поверхи. Вона сказала мамі просто по телефону: «Ірочко, я дивлюсь у вічко у дверях і бачу стовп полум’я». Ця жінка згоріла у власній квартирі за стіну від нашої. Стіни можна відбудувати, а ось долі людей, які помирають за таких обставин, — ні. І це жахливо.
Батьки та бабуся зараз у Львові, далі нікуди їхати не хочуть. Квартиру, яку вони винаймали, власник попросив звільнити для сім’ї з Маріуполя. Сказав, що вже давно пообіцяв, і родина їде. Але вже наступного дня стало відомо, що та сім’я вже нікуди не зможе доїхати. Я не знаю подробиць. Здається, вони загинули під час спроби евакуюватися. Тепер мої батьки живуть у квартирі, де мали би жити ці люди, яких знищили окупанти. Це неможливо осягнути.
Зараз ми з кількома фотографами знімаємо проєкт про нашу квартиру. Я хочу зняти про свій втрачений дім якусь історію. Якщо чесно, я це вже пережила, змирилась із відсутністю домівки. Я багато переїздила між країнами і знаю, як із цим упоратися. А для батьків це трагедія: вся їхня мрія вибухнула разом із сусідами. Новий ремонт, усі зусилля, усі численні книжки, які збирав покійний дідусь.
А я жалкую за диваном, на якому колись спала: там у піддоні лежали шкільні «штучки». Підписи рок-зірок, автографи, записки від хлопчиків із зізнаннями у коханні, блокнотики, анкетники.
Нещодавно я купила квартиру в Києві, у новобудові. Чи її добудують, чи буде вона взагалі — ніхто не знає. Більше ні в кого нічого немає: ні грошей, ні житла. Але розберемося!
Моя мрія — закрити громадську організацію, яку ми відкрили з початком війни, щоб у ній не було жодної необхідності! Не розбиратися, що таке система вентиляції легень, кому вона потрібна, як її роздобути, як доставити в умовну Авдіївку чи Херсон. Дуже хочеться бути знову режисеркою монтажу, сидіти перед комп’ютером. Домонтувати той фільм, яким я займалась.
А з батьками… Є у мене відчуття, що вони таки знайдуть свій дім. Безхаття — це те, що можна вирішити. А от життя не повернеш. Мрію, щоби батьки поїхали в Ізраїль хоча б на кілька місяців, щоб вони побачили море і трохи видихнули все це.
Аліса Бондар, Буча
Усе своє життя живу в Бучі. Пам’ятаю, як 24 лютого о 5:30 ранку мене розбудило повідомлення від знайомої на телефон: почалася війна, збирайте речі, не чекайте ранку. Одночасно моєму чоловіку зателефонувала сестра і сказала, що чує вибухи. Ми живемо недалеко від аеродрому в Гостомелі, саме його російські війська атакували в перший день війни. Ми швидко зібрали речі, своїх тварин та поїхали забирати родичів, які теж живуть у Бучі. Дорогою я почала телефонувати друзям, рідним, щоб попередити про небезпеку. Зв’язок був поганий, і з багатьма змогла поговорити аж через декілька годин. Пам’ятаю, що було дуже багато машин на дорозі, на заправках. Було чути вибухи.
Того ж дня ми поїхали на захід України. Дивом змогли вчасно виїхати. На п’ятий день війни мені сусіди сказали, що в наш дім влучив снаряд, і він горить. Ми всім будинком телефонували у пожежну службу. Вогнеборці приїхали та встигли загасити пожежу, але квартир вісім постраждало.
Я плакала перший тиждень щодня. Багато моїх рідних і друзів залишились у Бучі й Ірпені. Телефоном вони розповідали про жахи, які коїлись там. Як плакали маленькі діти, як їм було страшно. Уявіть, як дитина сидить у підвалі і чує прильоти снарядів!
На другий тиждень у Бучі зник мобільний зв’язок. Ми не знали, чи живі мої сестра та тітка, але їм пощастило евакуюватись і вижити після двох тижнів у темному підвалі без світла й тепла.
Кожен свій день проводжу в скорботі за кожного, кого вбив російський окупант. За дітей, яких вже немає. За тварин. За всі міста, які зруйнували. Що мені допомагає проживати цей досвід? Заспокійливі. Розмови з друзями та рідними. Прогулянки та тренування.
Але це все ніщо в порівнянні з бажанням повернутися додому. Обійняти близьких. Бо, попри те, що я перебуваю у відносній безпеці, душа болить постійно.
Тетяна Жукова, село Мила (Бучанський район)
Мені, як і кожній людині, дуже хотілося мати свою квартирку, нехай маленьку, але свою. Пам’ятаю, як їздила до бабусі у Житомирську область і завжди звертала увагу на невеличкі будинки ЖК «Милі квартири». Це було село Мила, там я з родиною придбала невеличку квартирку-студію. Гарно пам’ятаю, як напередодні 8 березня 2021 року взяли подушки і ковдру та поїхали у своє нове гніздечко. Дуже раділи з того, що мали можливість гуляти великою територією лісів. Згодом потроху доробили меблі, придбали техніку. Ми були просто закохані в нашу маленьку квартиру на останньому поверсі.
Але 24 лютого все змінило. Ранком я почала прокидатися від якихось незрозумілих вибухів, але що то бомбардування гостомельського летовища, я навіть не могла й подумати. Десь о шостій ранку мені зателефонував брат і сказав, що розпочалася війна. Якщо чесно, то я не зовсім усвідомила, що він мені хоче сказати.
Чоловік мені сказав: «Що, вже тебе розбудили? Вже знаєш? А я так не хотів тебе будити. Хотів, щоб ти поспала. Можливо, це востаннє». І тут я розплакалась. Потім були дуже схожі один на інший дні. Ми стояли і постійно дивились у бік Гостомеля, Ірпеня, Бучі. Бачили, як горить Васильків. Бачили, як російські гвинтокрили висаджували десант у Гостомелі, як літали майже над Києвом їхні бомбардувальники і винищувачі. Далі війна підійшла і до нас: життя нагадувало сюрреалізм. Вибухи, автоматні черги, танки, БТРи, військові, які рухались Житомирською трасою. Як нам казали, то з одного боку нашого села стояли кадирівці, а з іншого були наші хлопці. Тому ми постійно відчували, як вони обмінювались «люб’язностями». Я стояла, курила і чомусь тримала руками вікна. Мені здавалось, що так я можу щось змінити чи врятувати.
Від початку березня вже остаточно не стало води, тепла, зв’язку, газу. У деяких сусідів із приватних будинків були генератори, і вони дозволяли нам хоча б якось зарядити телефони і павербанки, щоб була можливість написати рідним, що ми живі. Якби спитали, що я найбільше пам’ятаю, то це мужність наших чоловіків. Коли ворожий танк впритул почав розстрілювати один із будинків нашого ЖК, що над самою дорогою, то розпочалася пожежа. Наші чоловіки побігли туди, знесли на руках із п’ятого поверху немічну лежачу бабусю, а потім, не маючи ні вогнегасників, ні протигазів, голіруч почали гасити пожежу. Коли приїхали пожежники, розпочався обстріл. Ворог гатив саме по тому будинку, який намагались загасити.
Я стояла на першому поверсі нашого будинку і розуміла, що десь там під обстрілами мій чоловік. Дуже хотілось туди побігти, але мене втримали. Коли він повернувся, я навіть не зразу повірила: не могла його впізнати з переляку. Пожежники поїхали, а інша бригада повернулася лише пізно вночі. Пожежний рукав був дірявий, хлопці руками і тілами намагались затулити ті діри, щоб вода не лилася на всі боки. Був один протигаз на всіх, і той належав нашому мешканцю, а не пожежникам. Загасити дім змогли лише під ранок. Це була перша пожежа у нашому ЖК. Паралельно горіли приватні будинки, магазини, якісь кіоски, але їх ніхто навіть не намагався гасити. Ресурсу не було.
Потім сталось ще декілька невеликих пожеж, з якими місцеві хлопці впоралися власними силами. Бували дні, коли просто не переставали обстрілювати: літало все, будинок тремтів, а по даху постійно скочувались якісь уламки. Бували дні тихі, якщо не рахувати автоматні черги, коли ти ідеш набирати воду з колодязя. На кулі, які періодично пролітають поряд, ти навіть не встигаєш реагувати. Я досі не розумію, як так вийшло, що у нас жодного пораненого.
Зранку дев’ятого березня я сказала чоловікові, що нам потрібно забрати людей скільки зможемо, і везти їх на Київ. Під постійними обстрілами дивом вибрались. Дівчата, які їхали з нами, потім писали повідомлення і подякували чоловікові, що він не брав речі, а взяв із собою людей, чим врятував їм життя.
В Києві я просто спала, адже до цього не мала такої можливості. Потім намагалася розшукати знайомих із Бучі, потім пробувала з’ясувати, чим ми можемо бути корисними для місцевої ТрО. А потім я згадала про свою подругу, яка багато працювала у туризмі: вона запросила мене та моїх рідних на безкоштовне перебування у Болгарію. Ми не хотіли їхати, але подумали, що можемо це запропонувати іншим людям. Так почалась моя волонтерська діяльність: наразі ми допомагаємо виїхати у Болгарію тим, хто цього потребує. Уже здійснили дві поїздки, планується третя.
Коли вивозила людей вперше, побачила в нашій групі у вайбері, що сусіди (хто залишився) викладають фото і відео, як горить мій будинок і моя чудова маленька квартирка. Горіло все, що ми надбали протягом нашого життя. В той час у нас були тяжкі бої і залишилось дуже мало людей, які б могли загасити пожежу.
Пожежників туди не пускали, тому що були постійні обстріли. Ось так я залишилась без нічого.
Емоцій зараз багато, але я знаю, як про це говорити. Не знаю, чи ці емоції зараз потрібні. Сподіваюсь тільки, що скоро ми почнемо везти людей назад, в Україну.
