У день, коли з батьками в Чернігові зник телефонний зв’язок, я розбила улюблену чашку. Несла її в руках, думаючи про те, що треба з нею обережненько, бо то горнятко ще з нашого родинного сервізу, і тієї самої миті чашка вислизнула з рук, гепнулась об підлогу й розсипалась на золотаві друзки. Мені ніколи насправді не було шкода розбитих чашок чи навіть кришталевих келихів, але втрата саме цього горнятка своїми скалками розкраяла серце.

Так, це правда, головні речі в житті — зовсім не речі. І будь-яке горнятко, хай яке гарне, — лише ємність для пиття рідини. Я навіть не впевнена, чи згадала б про нього, якби нам довелося терміново евакуюватися з Києва із трьома котами і запасом їжі та питва для них. У ці дні ми всі як мантру повторюємо: головне — це люди, а речі — то наживне. Авжеж, чиєсь життя і порцелянова чашка — цінності неспівмірні, але й повне знецінення матеріальних втрат, бо речі начебто «наживаються, докуповуються, заміщуються», спустошують нас самих.

Функціональність речей не є єдиним виміром їхньої вартісності. Звісно, в моїй кухонній шафі знайдеться ще з десяток інших чашок, тож, навіть втративши улюблену, я не буду змушена заварювати чай у жерстяній бляшанці з-під консервованих томатів. Але розбите горнятко було для мене символом дуже щасливих спогадів дитинства. Вишуканий сервіз із чашками й блюдцями з тоненьким золотавим візерунком-«павутинкою» виставляли на стіл тільки на святкові учти, коли вдома збиралися гості, і бабуся частувала всіх смачнющим тортом, домашнім «Наполеоном», прикрашеним пурпуровими ягодами чорної горобини в сиропі. Рік тому я випросила в мами одну чашку з сервізу, щоб кожного разу, як заварюватиму каву, мені смакували світлі спогади про давні кавування часів мого дитинства.

Авжеж, не кожна річ із домашнього простору обов’язково сповнена символізму, оповита спогадами або є родинною реліквією. Але в кожного і кожної з нас, напевне, є свій власний списочок, короткий чи довгий, із тих речей, які б нам хотілося врятувати, зберегти, передати наступному поколінню або і самим насолоджуватися ними усеньке своє життя. Так, при цьому ми додаємо: «Тільки після того, як врятуємо дітей, коханих і домашніх улюбленців».

Звісно, ми внутрішньо погоджуємося з тим, що втрати навіть найцінніших речей, за змістом чи за вартістю, — це невисока ціна за можливість врятуватися самим. Але, але… Родинні фотографії, старі ялинкові прикраси, улюблені книжки, намальовані картини, подарунки від найдорожчих, бабусині чи мамині прикраси, вишиванки, дитячі льолі, чашка з родинного сервізу — це теж ми, це частина нас, ці речі невипадкові в нашому просторі, вони наповнюють змістом, сенсом і реальністю наші життя й нас самих. Це речі-спогади, речі-смаки й аромати, речі-історії та речі-реліквії.

Ось пляшка вінтажних парфумів Fendi та дві скляні іграшки-бандури, впольовані мною і моїм чоловіком на чернігівській блошинці минулого жовтня. Скільки часу минуло від тої поїздки до батьків на шашлики і пироги? Пів року? А здається, наче триста тисяч життів і мільйон світлових років.

Ось фігурка Дон Кіхота, яка прикрашала полиці дідусевої бібліотеки, а потім татової, поки я не вмовила його нарешті передарувати Дон Кіхота мені.

Ось картини мого чоловіка, ось намальовані ним Іспанія, Вірменія, Північне сяйво і навіть я. Ось гранатове намисто моєї прабабусі. Ось вишита скатертина, яку бабуся вишивала, як я ще ходила в дитячий садочок. Ось наші весільні фотографії. Ось парфуми, що їх мені мама подарувала на вихід першої книжки. Ось мушлі з атлантичного узбережжя. Ось родинний екслібрис, ось ще фотографії…

Нема такої валізи, в яку можна було б все життя докупи скласти, заховати і вберегти. Якби така існувала, я б доверху напхала її рідними людьми і любими тваринами, рятуючи їх від жаху, непевності й усіх можливих небезпек. Так, головне — це люди, але й втрачені речі — це теж трохи втрачені ми. І оплакувати їхню втрату — не стид і не сором.

Ось уже тиждень, як мої батьки сплять вдома, а не в підвалі, який першого місяця війни дослівно врятував їм та їхнім сусідам життя. Вода подається тоненьким струмочком кілька годин вранці, але вже є газ, світло, і татові не доводиться під обстрілами бігти в сусідній район до колодязя по воду чи заряджати мобільні телефони на дизельному генераторі. На балконі від вибухів повилітали шибки, але п’ять чашок щасливого сервізу «павутинка» стоять у шафі. Тримаються, мов той бородянківський півник, і чекають на нашу перемогу.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!