У день, коли з батьками в Чернігові зник телефонний зв’язок, я розбила улюблену чашку. Несла її в руках, думаючи про те, що треба з нею обережненько, бо то горнятко ще з нашого родинного сервізу, і тієї самої миті чашка вислизнула з рук, гепнулась об підлогу й розсипалась на золотаві друзки. Мені ніколи насправді не було шкода розбитих чашок чи навіть кришталевих келихів, але втрата саме цього горнятка своїми скалками розкраяла серце.
Так, це правда, головні речі в житті — зовсім не речі. І будь-яке горнятко, хай яке гарне, — лише ємність для пиття рідини. Я навіть не впевнена, чи згадала б про нього, якби нам довелося терміново евакуюватися з Києва із трьома котами і запасом їжі та питва для них. У ці дні ми всі як мантру повторюємо: головне — це люди, а речі — то наживне. Авжеж, чиєсь життя і порцелянова чашка — цінності неспівмірні, але й повне знецінення матеріальних втрат, бо речі начебто «наживаються, докуповуються, заміщуються», спустошують нас самих.
Функціональність речей не є єдиним виміром їхньої вартісності. Звісно, в моїй кухонній шафі знайдеться ще з десяток інших чашок, тож, навіть втративши улюблену, я не буду змушена заварювати чай у жерстяній бляшанці з-під консервованих томатів. Але розбите горнятко було для мене символом дуже щасливих спогадів дитинства. Вишуканий сервіз із чашками й блюдцями з тоненьким золотавим візерунком-«павутинкою» виставляли на стіл тільки на святкові учти, коли вдома збиралися гості, і бабуся частувала всіх смачнющим тортом, домашнім «Наполеоном», прикрашеним пурпуровими ягодами чорної горобини в сиропі. Рік тому я випросила в мами одну чашку з сервізу, щоб кожного разу, як заварюватиму каву, мені смакували світлі спогади про давні кавування часів мого дитинства.
Авжеж, не кожна річ із домашнього простору обов’язково сповнена символізму, оповита спогадами або є родинною реліквією. Але в кожного і кожної з нас, напевне, є свій власний списочок, короткий чи довгий, із тих речей, які б нам хотілося врятувати, зберегти, передати наступному поколінню або і самим насолоджуватися ними усеньке своє життя. Так, при цьому ми додаємо: «Тільки після того, як врятуємо дітей, коханих і домашніх улюбленців».
Звісно, ми внутрішньо погоджуємося з тим, що втрати навіть найцінніших речей, за змістом чи за вартістю, — це невисока ціна за можливість врятуватися самим. Але, але… Родинні фотографії, старі ялинкові прикраси, улюблені книжки, намальовані картини, подарунки від найдорожчих, бабусині чи мамині прикраси, вишиванки, дитячі льолі, чашка з родинного сервізу — це теж ми, це частина нас, ці речі невипадкові в нашому просторі, вони наповнюють змістом, сенсом і реальністю наші життя й нас самих. Це речі-спогади, речі-смаки й аромати, речі-історії та речі-реліквії.
Ось пляшка вінтажних парфумів Fendi та дві скляні іграшки-бандури, впольовані мною і моїм чоловіком на чернігівській блошинці минулого жовтня. Скільки часу минуло від тої поїздки до батьків на шашлики і пироги? Пів року? А здається, наче триста тисяч життів і мільйон світлових років.
Ось фігурка Дон Кіхота, яка прикрашала полиці дідусевої бібліотеки, а потім татової, поки я не вмовила його нарешті передарувати Дон Кіхота мені.
Ось картини мого чоловіка, ось намальовані ним Іспанія, Вірменія, Північне сяйво і навіть я. Ось гранатове намисто моєї прабабусі. Ось вишита скатертина, яку бабуся вишивала, як я ще ходила в дитячий садочок. Ось наші весільні фотографії. Ось парфуми, що їх мені мама подарувала на вихід першої книжки. Ось мушлі з атлантичного узбережжя. Ось родинний екслібрис, ось ще фотографії…
Нема такої валізи, в яку можна було б все життя докупи скласти, заховати і вберегти. Якби така існувала, я б доверху напхала її рідними людьми і любими тваринами, рятуючи їх від жаху, непевності й усіх можливих небезпек. Так, головне — це люди, але й втрачені речі — це теж трохи втрачені ми. І оплакувати їхню втрату — не стид і не сором.
Ось уже тиждень, як мої батьки сплять вдома, а не в підвалі, який першого місяця війни дослівно врятував їм та їхнім сусідам життя. Вода подається тоненьким струмочком кілька годин вранці, але вже є газ, світло, і татові не доводиться під обстрілами бігти в сусідній район до колодязя по воду чи заряджати мобільні телефони на дизельному генераторі. На балконі від вибухів повилітали шибки, але п’ять чашок щасливого сервізу «павутинка» стоять у шафі. Тримаються, мов той бородянківський півник, і чекають на нашу перемогу.
