«У мене два проєкти: один — про смерть ворога, інший — про життя українців»: Тетяна Каменєва про збори на амуніцію для військових та мобільні будинки для переселенців

від | 15.11.2022 | Війна в Україні, Її історія

Час читання: ( Кількість слів: )

«Подумала сьогодні, що в мене два проєкти: один — про смерть ворога, інший — про життя українців. І той, і той люблю сильно», — пише у своєму інстаграмі Тетяна Каменєва. А слідом публікує збори та звіти, знову і знову. Вона — харків’янка, яка до повномасштабного вторгнення була співвласницею ресторану «Сніг на голову». У закладі працювали люди з ментальною інвалідністю.

Сьогодні ж Тетяна живе у Києві. Замість ресторанів займається автівками, дронами та раціями у благодійному проєкті Shields Ukraine та мобільними будинками для людей, які втратили житло, у проєкті Vsimdim. Як у її житті з’явився такий симбіоз життя і смерті, що можна купити на донат у 300 тисяч доларів та чому кінцева мета програми тимчасового житла — не заселити людину в будиночок, а виселити її з нього? Читайте розповідь Тетяни.

«Я все життя робила щось “навколоблагодійне”»

До повномасштабної війни я близько восьми років займалася ресторанами: окрім «Снігу на голову» в нас із партнерами та родиною була кав’ярня та виробництво цукерок. Найближчим часом мав бути великий ребрендинг, вихід у супермаркети. Ми збільшили команду, зробили ремонти у всіх приміщеннях. 26 лютого планували відкриття нової кав’ярні, але не сталося.

Я все життя робила щось «навколоблагодійне», мені це завжди здавалося чимось цікавим. Ще школяркою, мріяла знімати соціальну рекламу, яка візьме участь у «Каннських левах». Була кураторкою в дитячому таборі для дітей із комплексною інвалідністю. Рік прожила в Києві, де працювала черіті-менеджеркою на благодійній барахолці «Кураж». У мого харківського ресторану була велика соціальна мета: дати роботу людям з ментальною інвалідністю та показати, що ми всі можемо бути різними і мати однакові можливості.

Тетяна Каменєва

Живучи у Харкові останні вісім років, неможливо було залишатися осторонь від війни. У 2014-му я була ще юна і не дуже свідома студентка першого курсу, але все одно дорослішала у колі небайдужих та включених у цю ситуацію. У мене дуже патріотична родина: бабуся, наприклад, зустрічала військових на вокзалі та готувала їм борщі. Щовихідних їздила до госпіталю, частину пенсії з дідусем віддавали на благодійність.

Згодом почали формуватися мої власні цінності та погляди. Споживати російський контент стало вже дискомфортно, але він все одно десь потрапляв у мій інформаційний «раціон». А от після 24 лютого стало ясно видно, де я робила помилки.

«Знайомий скинув мені величезний донат, близько 300 тисяч доларів»

24 лютого я прокинулася у Харкові від вибухів. З близькими людьми поїхала на захід країни. 38 годин у дорозі, нерозуміння, чи буду я жива, зізнання усім рідним, що люблю їх… Спочатку був шок, але він минув. І постала необхідність щось робити. Усі мої справи у Харкові були знищені чи поставлені на паузу, але я не могла просто сидіти. Мабуть, моя реакція на стрес — бігти.

Спочатку самі собою виникли якісь листування з друзями, знайомими і незнайомими: ми когось координували, виводили з-під обстрілів. А потім випадково анонсувала якийсь збір, і виявилося, що люди довіряють мені це. У когось немає часу організовувати подібні речі, у когось немає хисту — не кожен може таким займатися. А в мене вийшло. Друзі почали скидати кошти. Так і закрутилось: я запитувала про потреби у військових, збирала гроші, шукала необхідне по всьому світу. Спочатку це був такий хаос! Було незрозуміло, де брати прості речі.

Якось один знайомий скинув мені величезний донат, близько 300 тисяч доларів. І сказав: «Я тобі повністю довіряю: купи, що вважаєш за необхідне». Ми тоді придбали броню, рації… Це був великий початок. Стало зрозуміло, що потрібно вигадувати назву, створювати організацію, оформити це в соцмережах. Так народився проєкт Shields Ukraine.

Відтоді ми зібрали вже близько двох мільйонів доларів. Це сто машин, понад тисячу рацій, 60 дронів, кілька військових багі, чотири антидрон-рушниці, дуже багато взуття, спальних мішків, термобілизни та інших необхідних «штучок» для нашої перемоги.

Shields Ukraine наразі допомагає понад 10 бригадам, з якими вже є сформоване умовне партнерство: ми довіряємо цим людям, спілкуємося з командуванням, знаємо бойові завдання та потреби. Також у нас є анкета, яку можна заповнити: якщо є можливість, ми допомагаємо й іншим військовим, нічого не «консервуємо» на складі.

Ми не зареєстровані як благодійний фонд, але маємо реєстрацію в банку як волонтери. Усі донати збираємо на «банки» Монобанку. Через те, що не маємо статусу БО, не можемо брати собі законні 20%, щоб фінансово підтримати команду. Спочатку ми всі працювали як волонтери, витрачаючи свої накопичення. А потім друг написав нам, що хоче сплачувати зарплату команді: тепер усі отримують вдячність за те, що роблять.

А це, між іншим, 10 людей: два працівники складу в Харкові, водії, дизайнер і бухгалтер, я та моя сестра, разом з якою ми збираємо кошти та шукаємо необхідне по всьому світу.

«Наша мета — не заселити людину в будиночок, а виселити її з нього»

Проєкт Vsimdim виник зі стартапу, який створили мої друзі за рік до повномасштабного вторгнення. Вони були натхнені подорожами у будинках на колесах. Після 24 лютого стартап втратив актуальність, але став добрим підґрунтям для проєкту, важливого під час війни.

Проєкт Vsimdim

В основі проєкту — модульні будиночки, які дійсно виявились хорошим варіантом для житла. Ми глибоко досліджували тему, бачили досвід контейнерних містечок після 2014 року. Бачили сумну статистику, що люди з них не їдуть, не рухаються далі, а завмирають. Проблема в тому, що ці містечка розташовані бозна-де, без інфраструктури, без можливості знайти роботу та повернутися до звичного життя. А ще це житло не пристосоване для постійного проживання: модульні будиночки, які ми досліджували, мають термін придатності три роки. Після цього вони починають промерзати, пліснявіють… і мають бути утилізовані.

У наших будиночків, на відміну від тих, що вже будувались в Україні, є власні туалет, душ та кухня. Вони утеплені, затишні, красиві. Але ми зрозуміли, що все одно не хочемо бути учасниками створення великих «гетто»: поселень, де люди кинуті сам на сам з однією на всіх проблемою. Не можна сказати: «От вам житло — розбирайтеся». Бо ці люди втратили набагато більше, ніж просто дах над головою. Ми бачили, що потрібно розв’язувати проблему комплексно, і стали думати, як зробити це ефективно. Так прийшло рішення: ми почали створювати програму адаптації для людей, які втратили все. Щоб не лише повернути будинок як базову безпеку, а й допомогти рухатися далі. Знайти роботу, стабілізувати стан, впоратися із «завмиранням».

Події цього року — це вже офіційно найбільша міграційна криза від часів Другої світової. Люди, які ще вчора заробляли гроші, впливали на багато процесів у державі, самі комусь надавали робочі місця чи допомогу, сьогодні елементарно не можуть відновити своє життя. Нам хочеться створити та впровадити повноцінну програму, яка допоможе українцям повернути собі відповідальність, самостійність, справжнє життя. Хочеться, щоб в українців були сили відбудовувати Україну після перемоги, щось тут починати, щось створювати.

У програму входить робота з психотерапевтом, щоб стабілізувати стан, та робота з HR-спеціалістом, щоб допомогти у пошуку роботи. А головне — проживання у невеликих поселеннях, інтегрованих в інфраструктуру міст та сіл. Це дасть відчуття приналежності до спільноти населеного пункту і допоможе швидше «прийти до тями».

Виходить, що наша мета — не заселити людину в будиночок, а виселити її з нього. У наших мешканців буде обмежена кількість часу, протягом якого вони отримуватимуть допомогу — від шести до дванадцяти місяців. Ідеальний результат — це стабілізована родина, де у працездатних її членів є робота, діти ходять до садочка чи школи, і в них є накопичені кошти, щоб орендувати житло.

У нас вже готові п’ять будиночків — плануємо перше поселення у Київській області, працюємо з документами. Будемо анонсувати анкету для людей, що втратили житло. Тут важливо сказати, що допомогти ми зможемо не всім: наприклад, будиночки не пристосовані для людей з фізичною інвалідністю, вони малогабаритні та мають круті сходи на другий поверх. Ми розуміємо потребу всіх, але обрали ту категорію, де відчуваємо свої сили та компетенцію: це люди, які можуть працювати за станом здоров’я та віком, щоб іти далі, а не залишатись у тимчасовому житлі роками.

Для нас важливо втілити цей перший кейс і зрозуміти, як це працює, щоб потім не множити хаос та відпрацювати всі нюанси. Це дуже відповідально, тому діємо максимально обережно та вдумливо.

«Усі добрі справи, які ми робимо, — це для нас особисто»

Я досить чутлива, і здавалося, що війна скосить мене. Досі дивуюся, коли обертаюся і бачу, скільки зроблено. Весь час здавалося, що роблю недостатньо, але зараз можу сказати, що ми з командою — молодці. 

Здається, що маю здатність об’єднувати людей. Я постійно прошу задонатити у всіх, кого знаю: жартую навіть, що я — жебрачка. Друзі наливають вино вдома під час вечері, а я кажу: «Так, а ви скидали сьогодні донати?» Але це працює! Виходить таке важливе нагадування для всіх, бо у людей є свої проблеми, вони можуть просто випускати це з уваги. Спонукати робити добро — важливо. Оце спонукання — і є моя суперсила.

Події останніх місяців зробили мене більш стресостійкою. Прокидаюсь від вибухів, бачу, як руйнують те, що люблю. Це загострило відчуття того, що я насправді хочу. Цінності набули ще більшої ваги: зараз розумієш, що це не щось високомовне, а дійсно правда.

Усі добрі справи, які ми робимо, — це для нас особисто, для нашого життя завтра, для усвідомлення своєї важливості та причетності до перемоги. Так я відчуваю, що роблю щось корисне. Ми продовжуємо щодня, щоб жити у своїй країні щасливе та повне життя без загарбників. Сьогодні за відчуття свободи треба постояти. І ми стоїмо всі, як уміємо.

 

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить