«Жінка на сцені — це непристойно! Дівчині з дворянської родини не годиться соромити рід блюзнірським заняттям!» Надворі 19-те століття. Легендарна українська акторка Марія Заньковецька з дитинства мріяла грати в театрі, але вперше вийшла на професійну сцену лише у 28 років.
«Жінка малює замість справжньої праці — це ганьба! Дівчині з селянської родини не годиться займатися чимось, окрім господарства!» Надворі 20-те століття. Видатна українська художниця Катерина Білокур змалечку малювала, але вперше виставила свої картини в 40 років.
Багато професій жінкам не були доступні або вважались непристойними: письменниця — непристойно (тому жінки брали чоловічі псевдоніми), актриса — непристойно (Заньковецька теж не просто так взяла вигадане прізвище, насправді вона Адасовська), художниця — непристойно… Давайте вже одразу так: бути жінкою — це непристойно.
Надворі 21-ше століття. Жінки можуть бути акторками, художницями, письменницями і музикантками, та річ у тім, що загалом творчі професії часто не сприймають серйозно.
«А коли вже знайдеш нормальну роботу?» — думаю, ті, хто обрали творчу професію, чули таке запитання від близьких, друзів, а може, й від самих себе. Бо коли ззовні багато голосів повторюють одне й те саме, вони стають твоїми внутрішніми. І можуть перетворитися на вершників апокаліпсиса: перший посіє розбрат, другий почне внутрішню війну, третій — голод сподівань, четвертий — смерть мрії.
Я саме з тих людей, які завжди мріяли про творчу роботу, і багато зробила, щоб моя мрія вижила і стала реальністю. А також багато вислухала про те, як це несерйозно, несолідно, нереспектабельно.
Якщо у 19-му столітті жінки на сцені або за мольбертом вважались непристойними, то тепер лише несерйозними. Пам’ятаю, мені казали: «Усі дівчатка в дитинстві мріють стати актрисами». І тут навіть річ не в докорі, що це дуже банально (всі хочуть, і ти туди ж), а в ключових словах «дитячі мрії». Творча робота — то дитячі мрії, он воно що.
Дитячість, забавка, те, що зазвичай переростають (як якусь хворобу). Я мріяла вступити в театральний, але диявол на плечі чомусь голосом моєї мами шепотів: «Йди на економічний».
Добре, що я вступила на соціологію, не через те, що цікавилась нею, просто навчатись на гуманітарній спеціальності мені було достатньо легко, і залишався час на театральну студію.
Та диявол на плечі все буркотів: «Ти ж розумієш, що театр — це несерйозно», — вже голосом колишнього. Я спитала, про яку роботу мріє він. «Я б хотів у якійсь фірмі зводити дебет і кредит».
«Охуїти, мрія», — мала, певно, відповісти я, але замість того подумала: «Вау, який серйозний, який дорослий і перспективний». Дослухавшись його думки, покинула театральну студію і пішла працювати в банк, хоч то було зовсім не моє, як гроші в кредит. Саме за кредитами я консультувала людей, хоча не могла як слід розібратись ані у відсотках, ані скільки їм потрібно сплачувати кожного місяця, а тіло кредиту в домовині бачила у білих капцях. Можливо, дещо корисне я й зробила, працюючи в банку, — хтось із тих бідолашних, кому я надавала консультацію, ухвалив важливе рішення не брати кредитів. Ніколи.
Однак я поєднувала «нормальну» роботу, почуваючись дуже дорослою і не дуже щасливою, з успішним навчанням в універі (де отримувала підвищену стипендію) і регулярно вислуховувала ниття свого хлопця про несправедливість до нього долі: щоб вчитись на контракті на своїй серйозній економічній спеціальності, йому потрібні гроші, але працювати він не встигає, його і так ось-ось виженуть з інституту.
Розійшлися ми через те, що він, за іронією, виявився не готовим до серйозних стосунків. І приблизно тоді ж обірвалась моя запаморочлива кар’єра у галузі фінансів. Із тим хлопцем наступного разу ми побачились на прем’єрі вистави, в якій я грала. І почувалась абсолютно щасливою, знову втративши шанс вважатися солідною людиною.
Бо, як відомо, творча робота — це не дуже солідно. Солідні люди не бігають по сцені у дивних костюмах ані у 20, ані у 30, ані, не дай боже, у 40 років. Солідна людина — це збірний образ загадкового, знеособленого, майже міфічного «бізнесмена» в краватці, з дипломатом і пейджером на поясі. Так, бляха, з пейджером, бо цей образ застарів, як і уявлення деяких людей про творчу роботу.
«І довго ти ще по сцені скакати будеш?» — шедевр від творців запитань «Що означає твоє татуювання і як виглядатиме в старості?». З татухами чи без них ми все одно постаріємо. Якщо пощастить, звісно. То краще постаріти, маючи за своїми татуйованими плечима досвід роботи, яку ти любиш, ніж постаріти і зрозуміти, що все життя займався тим, що тобі було нецікаво.
Існує думка, що талант урешті-решт себе проявить і знайде дорогу до світла, попри перешкоди і чиїсь упередження. Заньковецька і Білокур таки ж пробились.
Але скільки було тих, про кого ми не знаємо? І яких би ще висот могла досягти Катерина Білокур, якби вчасно отримувала не кпини і докори через малювання, а підтримку? Вже не кажучи, як би це вплинуло на її особисте почуття щастя.
Часи змінюються, а парадокси суспільства й упередження залишаються. Щось мені підказує, що ті самі люди, які транслюють думку, що актриса/музикантка/художниця — це несерйозно, також скажуть, що професія військової/науковиці/програмістки — занадто серйозно для жінки.
Я розумію, що зараз до визначення творчої роботи окрім «несолідна» додалось ще «неначасна», та думаю, що питання самореалізації та права бути собою на часі завжди.
