Вдячність без кордонів, або Чому надавати та приймати допомогу — це випробування

//
1617 переглядів
Divoche.Media

«Боже, ну який добряга!» — відгукуються про людей, які забезпечують тих, у кого тимчасова скрута або від народження менше соціальних привілеїв, ніж у них. Вони приймають їх жити до себе, оплачують навчання/лікування, знаходять потрібні їм контакти. 

Інколи це робиться задля того, щоб перевести стосунки на новий рівень, наприклад із товариських у романтичні. А часом дії «добряги» не містять явного підтексту: він готовий виручити іншого і — що головне! — вірить у свої добросердні наміри. Проте згодом його розчаровує поведінка того, кому він допоміг. І річ не у хамстві, дивних побутових звичках чи пошкодженні майна (якщо говорити про спільне проживання). Йдеться про те, наскільки обоє — добродійник і його підопічний — по-різному бачать вираження вдячності останнім.

***

Десять років тому я, тодішня першокурсниця, мала спокійно готуватися до зимової сесії у кімнаті, яку орендувала в однієї киянки. Але та порушила мої плани, наказавши мені виїхати у найближчі вихідні. Сусіди забажали придбати в неї цю кімнату, щоб розширити власну квартиру.

І куди діватись? У гуртожитку вже не приймали, а сили фейсбуку я тоді ще не мала (як і налагоджених соціальних зв’язків загалом). Зрештою мама домовилася з родичкою, яка жила в Києві, щоб вона мене прихистила. Та у будні працювала й ночувала в медичному центрі, а додому приїжджала на вихідні. Від мене вимагалося платити лише за комуналку. До того ж квартира була розташована за п’ять хвилин від університету та станції метро, що теж неабияк тішило.

«Нічний кошмар Марі Кондо» — так би зараз я охрестила житло моєї родички. У без того крихітній «гостинці» настільки щільно осіли купи газет і клумаки з одягом та постіллю, що пробиратися з передпокою в кімнату доводилося боком. 

Удень у кімнаті було тьмяно: гора клунків і коробок на балконі стала на заваді сонячним променям. Свої речі я не витягала з сумок: їх ніде було розкласти. Знайшлося хіба трохи простору на столі — для конспектів і ноутбука.

У вихідні я ночувала в одному ліжку з родичкою: лежала обличчям до стіни, забувши про сон на спині — бракувало місця для розвороту. На жаль, тоді я не знала про існування беруш: музика хоч і приглушала хропіння, але відганяла сон. Також я пробувала поспати у ванні (саме в посудині), але це не сподобалося ні спині, ні ногам.

Кілька безсонних ночей аніскільки не напружували так, як почуття боргу. Як доцільно віддячити за доброту? Купувати продукти? 

Холодильник родички ломився від ковбас, пляшок коньяку та шоколадних цукерок (привіт від вдячних пацієнтів). Подарувати щось? Хіба що здоров’я, але його не замовиш через каталог. Запропонувати прибирання та невелику інвентаризацію? Родичка відповіла, щоб я нічого не чіпала.

Дійшло: найдужче вона потребувала уваги. І якщо з конкретними справами-проханнями, як-от розчесати волосся, видалити кутикулу чи носити за нею табуретку, поки вона підніметься на дев’ятий поверх (ліфт у її будинку часто не працював), я впоралася, то зі спілкуванням «про все й ні про що» було складніше. Якоїсь миті мені стало його забагато, тож я, не задумуючись, переходила до кухні, коли родичка перебувала у спальні та навпаки. Зрештою, я ще готувалася до останнього екзамену.

Але саме моє «не задумуючись» призвело до вибуху.

Наступного ранку після других спільно проведених вихідних мене назвали «невдячною свинею» і «раком-відлюдником, який сидить у своєму панцирі». Родичка гучно непокоїлася: «Як же ти підеш на роботу, якщо боїшся людей та не вмієш спілкуватися?!» Я мовчки вислухала гнівну тираду: «сидіти в панцирі» — то вже до кінця.

Насправді я ще після першої ночівлі взялася шукати нове житло, бо не бачила сенсу засиджуватися у родички. А після її слів усвідомила: треба прискоритися. Чи то вищі сили почули, але наступного дня після скандалу мені зателефонували з колишньої квартири: «Повертайся, якщо хочеш. Угода з сусідами зірвалась».

І я зітхнула з полегшенням. Повернулась. 

І, як виявилося, заплатити чужій людині легше, ніж підлаштуватися під свою. У цьому разі чіткіше розумієш свої кордони. Ти не почуваєшся тягарем, а для психологічного комфорту в оселі вистачає взаємної ввічливості. Часом міркую: а якби я здогадалася попередити родичку про те, що не можу спілкуватися довго? Проте навряд у 18 років я б озвучила свої побажання: для багатьох це виглядало б як «її прийняли до себе, а вона, бач, шмаркачка, ще умови ставить».

***

Там, де одні залежать від інших, це завше випробування для обох. Щонайменше людям складно порозумітися, адже перебувають у протилежних ролях, а отже, проживають різний досвід. Не важливо, які були домовленості: кожен їх теж трактує по-своєму. 

Деякі люди допомагають без злого умислу, але ваша віддяка їм постійно здаватиметься недостатньою. Ба більше, вони хочуть, щоб ви виконували їхні прохання з усмішкою: не той вираз обличчя, не та фраза тригерить їх. Це відбувається тоді, коли вони не наважуються визнати: «Так, я виручаю когось, бо хочу насамперед, щоб мене вважали добрим, щоби мною захоплювалися та рівнялися».

Часом і ті, кому допомогли, намагаються віддячити, не враховуючи свої реальні можливості. Жертвують своїми ресурсами, яких і не так багато. У такому разі складно провести межу, наприклад, між допомогою вдома та трудовою експлуатацією, невимушеним спілкуванням та емоційним обслуговуванням.

Чи не найбільше ризикують потрапити в цю пастку жінки: від них суспільство вимагає переживати за чиїсь інтереси більше, аніж за власні. Або принаймні, наважуся припустити, демонструвати це переживання. З тиском не всі здатні впоратися: інколи навіть ті, хто вже відрефлексував і поборов «хорошу дівчинку» у своїй голові, ніяковіє, коли треба відмовити чи сказати про свої почуття.

Жертвувати собою не має ані людина, яка чинить добро, ані та, що його приймає. Аби перша не мала спокуси виставити рахунок, який неможливо сплатити, а друга — щоб не впасти у вивчену безпорадність і не фокусуватися на тому, щоб догодити першій, а потім, зрештою, зненавидіти її.