Дорогою з жовтої цегли: Як повернутись додому

//
667 переглядів

Жінки Стамбулу не люблять свої носи, а чоловіки — лисини, постійно зустрічаю перших зі слідами ринопластики, а других — із пересадженим волоссям. Зате всі тут люблять котів, і в цьому ми зі Стамбулом сходимось.

Квартира, яку я винайняла, дісталась мені без котів, проте з квітами на терасі та рибками в акваріумі. В результаті мого посиленого догляду частина квітів посохла, частина затоплена, частина ще тримається попри мою турботу, одна рослина навіть істерично заплодоносила червоним перцем. Мені здавалося, в тому горщику росла м’ята.

Скільки рибок протримається до кінця терміну оренди, прогнозувати не берусь — одну вже засмоктало у фільтр. Бодай деякий час вона була «в потоці». Помітила я це через пів дня, коли крики її друзів стали занадто голосними як для риб. Тепер я перераховую їх щогодини, але постійно забуваю, скільки було до того.

Я знову переконалась, що в себе вдома ніколи не триматиму квітів і риб, живих принаймні. Правда, тепер сумніваюсь і щодо собаки. Та й щодо повернення додому теж є великі сумніви.

Хорхе Луїс Борхес казав, що сумнів — одна з назв інтелекту, а ще він виділив чотири класичних сюжети, один із яких — повернення додому.

На жаль, я не читала Борхеса.

Зате обожнювала «Чарівник Смарагдового міста». Пізніше я дізналась, що він повністю злизаний із «Чарівника країни Оз» (типовий російський прийом), але в дитинстві найбільш несправедливим і обурливим було те, що Еллі жила-була собі у своєму Канзасі, нікого не чіпала, і тут бах — її знесло ураганом у чарівні, але зовсім чужі землі. Вона не жадала пригод, якого біса?! Тому мені дуже кортіло, щоб вона скоріше повернулась додому.

Еллі, мабуть, була одним із перших сильних жіночих образів: вона вскочила у халепу, потрапивши в ураган обставин, але все порішала самотужки, допомогла іншим і собі.

Тепер час помічати сильні жіночі образи в житті.

Мою приятельку ураган після 24 лютого відніс у Хорватію, тільки не з Тотошкою, а з грудним малюком. З нею, гімнасткою у минулому, ми працювали разом до того моменту, як вона вирішила народити дитину і покінчити з кочовим артистичним життям. Три роки тому змінити подорожі та сцену на декрет і пелюшки мені здавалося трохи нудним і банальним.

В абсолютно незнайомій їй країні вона не тільки повернулась до роботи на сцені, але й вперше, після отримання прав декілька років тому, сіла за кермо, щоб їздити на виступи. Така собі банальна декретна відпустка.

Я ж тоді для себе вирішила, що останнім актом мого кочового життя стане річний контракт у Китай. Минуло два роки, потім три, впродовж яких я (все ще в Китаї) шукала для себе відповідь, чим є дім, дійшовши висновку, що в цьому якнайкраще допомагає розібратись чужа країна.

Китай я б не назвала гостинною державою. Прилетівши сюди, ти не побачиш в небі напису «Welcome!», скоріш «Are you sure?». Та це тільки перше враження — згодом у деяких питаннях мені тут виявилось комфортніше, ніж в Україні. Але батьківщина то ж не про комфорт.

Багато людей зі мною не погоджувалися — мовляв, дім там, де тобі зручно. А я думаю, що ти не знаходиш його десь, а будуєш і виховуєш у собі.

Тож перший мій висновок був: Дім — це не знахідка, а свідомий вибір

Я бачила, як наші люди будували в Китаї життя, одружувались, народжували дітей, прицвяхували себе, купуючи машини, меблі, купу інших речей, і мені було цікаво — вони дійсно вважають тепер цю країну своєю домівкою? Просто тому, що знайшли роботу з нормальною зарплатою і комфорт?

І я точно знала, що не залишусь тут, хоча сумніви, спокуси, а поряд із ними, як завжди, лінь складались у велику китайську стіну, що все більше відділяла мене від дому.

Та моїм другим висновком стало те, що Дім — це не просто насиджене місце.

І тут знову час вийти на сцену пану Борхесу.

Я побачила людей, які з початком війни нарешті повернулись додому. Навіть живучи за кордоном чи виїхавши туди, вони зрозуміли, хто вони нарешті.

Повернення додому — це етап самоідентифікації.

Я бачила тих, хто повернувся:

Дівчина з Херсону, яка колись казала про «какуюразніцу», доклала дуже багато зусиль, щоб допомогти матері виїхати з окупації, та усвідомила, що різниця таки є.

Дівчина з Житомира, яка вважала українців і росіян братами, відмовилась від усього російського.

Дівчина з Одеси, яка стверджувала, що «мова не має значення», перейшла на українську.

Знайомі з Дніпра, які раніше казали мені: «Добре, що ти звалила», тепер пишуть про те, що Україна — найкраща, і в жодній країні світу немає такого комфорту.

Подруга, яка колись свідомо обрала росію замість України й ображалась через моє несприйняття цього вибору, тепер вішає синьо-жовтий прапор на своє вікно. В Лондоні.

І я бачила багато росіян, які, проклинаючи Китай, усіма силами намагались закріпитись там, шукаючи тих, кому можна дати хабар за продовження візи. Вони ходили у футболках із написами а-ля «Россосисия» і відкривали кафе з такими ж назвами, біля яких вечорами і блювали.

І я зрозуміла, що такі люди ніколи не повернуться додому, вони залишаться вічними жалюгідними безхатьками.

І мій третій висновок був про те, що ми отримуємо право на Дім, тільки коли зрозуміємо, хто ми є.

Сама я, мабуть, гобіт. У мені живе потяг до пригод, я люблю поблукати, але так, щоб встигнути до обіду, бо пропускати денний прийом їжі дуже небезпечно, і тоді відчуваю себе рибкою, яку потік затягує у фільтр для води.

З якого моменту ми усвідомлюємо важливість дому?

Точно знаю, що в дитинстві мене це не хвилювало, і дім був чимось належним і зрозумілим, швидше хотілося нарешті його покинути, вирости з казок, як із дитячого одягу, спрямувавши назустріч пригодам. Малою я чекала свого білого кролика, потім шукала платформу 9 3/4, а тепер же — дорогу з жовтої цегли, бо білий кролик завів мене занадто далеко.

Момент усвідомлення важливості дому і є дорослішанням, і часто він збігається з часом, коли ти вже не хочеш рости.

Будь-яке місто перестає бути смарагдовим, щойно знімаєш зелені окуляри, а пряникова хатинка виявляється пасткою.

Одного дня ми знаходимо дорогу з хлібних крихточок, що веде до забутих казок, відшукуючи там себе.

Бо шлях додому — завжди шлях до себе самих, і ми всі обов’язково повернемось.