Дорогою з жовтої цегли: Як повернутись додому

від | 29.12.2022 | Дівчина говорить, LMillustrated, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

Жінки Стамбулу не люблять свої носи, а чоловіки — лисини, постійно зустрічаю перших зі слідами ринопластики, а других — із пересадженим волоссям. Зате всі тут люблять котів, і в цьому ми зі Стамбулом сходимось.

Квартира, яку я винайняла, дісталась мені без котів, проте з квітами на терасі та рибками в акваріумі. В результаті мого посиленого догляду частина квітів посохла, частина затоплена, частина ще тримається попри мою турботу, одна рослина навіть істерично заплодоносила червоним перцем. Мені здавалося, в тому горщику росла м’ята.

Скільки рибок протримається до кінця терміну оренди, прогнозувати не берусь — одну вже засмоктало у фільтр. Бодай деякий час вона була «в потоці». Помітила я це через пів дня, коли крики її друзів стали занадто голосними як для риб. Тепер я перераховую їх щогодини, але постійно забуваю, скільки було до того.

Я знову переконалась, що в себе вдома ніколи не триматиму квітів і риб, живих принаймні. Правда, тепер сумніваюсь і щодо собаки. Та й щодо повернення додому теж є великі сумніви.

Хорхе Луїс Борхес казав, що сумнів — одна з назв інтелекту, а ще він виділив чотири класичних сюжети, один із яких — повернення додому.

На жаль, я не читала Борхеса.

Зате обожнювала «Чарівник Смарагдового міста». Пізніше я дізналась, що він повністю злизаний із «Чарівника країни Оз» (типовий російський прийом), але в дитинстві найбільш несправедливим і обурливим було те, що Еллі жила-була собі у своєму Канзасі, нікого не чіпала, і тут бах — її знесло ураганом у чарівні, але зовсім чужі землі. Вона не жадала пригод, якого біса?! Тому мені дуже кортіло, щоб вона скоріше повернулась додому.

Еллі, мабуть, була одним із перших сильних жіночих образів: вона вскочила у халепу, потрапивши в ураган обставин, але все порішала самотужки, допомогла іншим і собі.

Тепер час помічати сильні жіночі образи в житті.

Мою приятельку ураган після 24 лютого відніс у Хорватію, тільки не з Тотошкою, а з грудним малюком. З нею, гімнасткою у минулому, ми працювали разом до того моменту, як вона вирішила народити дитину і покінчити з кочовим артистичним життям. Три роки тому змінити подорожі та сцену на декрет і пелюшки мені здавалося трохи нудним і банальним.

В абсолютно незнайомій їй країні вона не тільки повернулась до роботи на сцені, але й вперше, після отримання прав декілька років тому, сіла за кермо, щоб їздити на виступи. Така собі банальна декретна відпустка.

Я ж тоді для себе вирішила, що останнім актом мого кочового життя стане річний контракт у Китай. Минуло два роки, потім три, впродовж яких я (все ще в Китаї) шукала для себе відповідь, чим є дім, дійшовши висновку, що в цьому якнайкраще допомагає розібратись чужа країна.

Китай я б не назвала гостинною державою. Прилетівши сюди, ти не побачиш в небі напису «Welcome!», скоріш «Are you sure?». Та це тільки перше враження — згодом у деяких питаннях мені тут виявилось комфортніше, ніж в Україні. Але батьківщина то ж не про комфорт.

Багато людей зі мною не погоджувалися — мовляв, дім там, де тобі зручно. А я думаю, що ти не знаходиш його десь, а будуєш і виховуєш у собі.

Тож перший мій висновок був: Дім — це не знахідка, а свідомий вибір

Я бачила, як наші люди будували в Китаї життя, одружувались, народжували дітей, прицвяхували себе, купуючи машини, меблі, купу інших речей, і мені було цікаво — вони дійсно вважають тепер цю країну своєю домівкою? Просто тому, що знайшли роботу з нормальною зарплатою і комфорт?

І я точно знала, що не залишусь тут, хоча сумніви, спокуси, а поряд із ними, як завжди, лінь складались у велику китайську стіну, що все більше відділяла мене від дому.

Та моїм другим висновком стало те, що Дім — це не просто насиджене місце.

І тут знову час вийти на сцену пану Борхесу.

Я побачила людей, які з початком війни нарешті повернулись додому. Навіть живучи за кордоном чи виїхавши туди, вони зрозуміли, хто вони нарешті.

Повернення додому — це етап самоідентифікації.

Я бачила тих, хто повернувся:

Дівчина з Херсону, яка колись казала про «какуюразніцу», доклала дуже багато зусиль, щоб допомогти матері виїхати з окупації, та усвідомила, що різниця таки є.

Дівчина з Житомира, яка вважала українців і росіян братами, відмовилась від усього російського.

Дівчина з Одеси, яка стверджувала, що «мова не має значення», перейшла на українську.

Знайомі з Дніпра, які раніше казали мені: «Добре, що ти звалила», тепер пишуть про те, що Україна — найкраща, і в жодній країні світу немає такого комфорту.

Подруга, яка колись свідомо обрала росію замість України й ображалась через моє несприйняття цього вибору, тепер вішає синьо-жовтий прапор на своє вікно. В Лондоні.

І я бачила багато росіян, які, проклинаючи Китай, усіма силами намагались закріпитись там, шукаючи тих, кому можна дати хабар за продовження візи. Вони ходили у футболках із написами а-ля «Россосисия» і відкривали кафе з такими ж назвами, біля яких вечорами і блювали.

І я зрозуміла, що такі люди ніколи не повернуться додому, вони залишаться вічними жалюгідними безхатьками.

І мій третій висновок був про те, що ми отримуємо право на Дім, тільки коли зрозуміємо, хто ми є.

Сама я, мабуть, гобіт. У мені живе потяг до пригод, я люблю поблукати, але так, щоб встигнути до обіду, бо пропускати денний прийом їжі дуже небезпечно, і тоді відчуваю себе рибкою, яку потік затягує у фільтр для води.

З якого моменту ми усвідомлюємо важливість дому?

Точно знаю, що в дитинстві мене це не хвилювало, і дім був чимось належним і зрозумілим, швидше хотілося нарешті його покинути, вирости з казок, як із дитячого одягу, спрямувавши назустріч пригодам. Малою я чекала свого білого кролика, потім шукала платформу 9 3/4, а тепер же — дорогу з жовтої цегли, бо білий кролик завів мене занадто далеко.

Момент усвідомлення важливості дому і є дорослішанням, і часто він збігається з часом, коли ти вже не хочеш рости.

Будь-яке місто перестає бути смарагдовим, щойно знімаєш зелені окуляри, а пряникова хатинка виявляється пасткою.

Одного дня ми знаходимо дорогу з хлібних крихточок, що веде до забутих казок, відшукуючи там себе.

Бо шлях додому — завжди шлях до себе самих, і ми всі обов’язково повернемось.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

Смачно, але соромно — чимало людей соромляться зізнатися, що читають любовні романи. Про цей жанр існує багато стереотипів — мовляв, примітивні історії, написані за шаблонами, які не мають нічого спільного з реальністю....

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

У мережі набула розголосу історія про групу хлопців з Івано-Франківська, що влаштовують вечірки, обпоюють дівчат, а потім знімають їх непритомними та публікують ці фото й відео у своїх соціальних мережах. Після публікації у...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...