Моя названа прабабуся Фрося мріяла дожити до 103 років, та вдалось лише до 94. До останнього дня вела звичне життя: займалась домашніми справами, приймала гостей по святах, обговорювала зі знайомими сільські новини. У дитинстві мені здавалось, що всі старіють так, як вона: скаржаться, що без окулярів читати газету неможливо, іронізують над іншими та періодично бурмотять. Що максимальні незручності, які їм загрожують, — біль у спині та золоті коронки. І що смерть до стареньких обов’язково приходить у сні.
Тоді я не усвідомлювала, наскільки прабабусі пощастило зі здоров’ям.
Бо якби вона захворіла і пішла на прийом у районну поліклініку, то ймовірно б почула: «А що ви хотіли у вашому віці?» Лікар би виписав їй рецепт на всі випадки життя та наостанок би порадив не накручувати себе. Захворювання різного штибу в людей літнього віку сприймаються як норма, а їхні скарги — як бажання привернути увагу. І якщо у відносно стабільні часи старість заважає отримати якісне лікування, то під час критичних ситуацій, як-от зараз, вона стає вироком. Кого ж рятуватимуть виснажені лікарі, яким і вгору ніколи глянути: 35-річного або пенсіонера? Вибір очевидний.
Щоб з’ясувати, чи впливає упереджене ставлення на здоров’я пацієнтів, група науковців із Каліфорнійського університету (Сан-Франциско) проаналізувала анкети 6017 американців старше 50 років, які брали участь у дослідженні Health and Retirement Study протягом 2008–2012 років.
Виявилось, що майже кожен п’ятий стикався із дискримінацією в сфері охорони здоров’я, а кожен сімнадцятий — часто. 28% із них вказали, що їх дискримінували за віком — це трохи більше, ніж за статтю та фінансовим становищем разом (24%). Третина із тих, хто часто зазнавав дискримінації, повідомила, що за чотири роки стан здоров’я погіршився/виникло нове захворювання. Тим часом серед недискримінованих учасників таких лише 14,7%.
Дискримінація — це не завжди про пряме чи завуальоване хамство, інколи вона криється у бездіяльності. Коли людина літнього віку почувається невидимкою в лікарні, вона не розуміє, навіщо туди взагалі йти — з таким успіхом можна і вдома лікуватись, і не витрачатись на шоколадку медсестрі. Повертається пацієнт або під примусом рідних, або коли несила терпіти біль чи неприємні симптоми. Та час вже втрачено. Чи доцільно дорікати медикам за недостатню емпатійність та ейджизм? Напевно, ні. Якщо у суспільстві вірять, що люди літнього віку вже нажились і їм хіба що гроші на похорони відкладати, то чому лікарі мають поводитись інакше?
Людина, а отже, чоловік
Уявімо, що моїй прабабусі дістався лікар, якого не бентежить вік пацієнтів. Вона скаржиться, що останнім часом падає на рівному місці, страждає від мігреней та запаморочень. Чи вдасться йому за цим описом встановити, що це інсульт? Не факт. Лікар знає, що інсульт зазвичай проявляється такими симптомами, як раптова втрата функції на одній стороні тіла, нечітка мова, оніміння. Але «зазвичай» — то здебільшого у чоловіків, на яких і орієнтована загальна медицина. Лише в останні роки почали вивчатись унікальні, чи то пак нетрадиційні жіночі симптоми, які до цього ігнорувались або неправильно трактувались. І відбувалось це не стільки через брак знань, скільки через віру у жіночу схильність перебільшувати та драматизувати.
Однак цікаво, скільки медиків серед 78% респондентів опитування «Роль жінки в українському суспільстві», які погодились, що жінки частіше, ніж чоловіки ухвалюють рішення під впливом емоцій?
Чоловіча фізіологія є мірилом і під час розробки медпрепаратів. До середини 80-х жінок не залучали до досліджень через коливання гормонів, а про учасниць репродуктивного віку й мови не було — в Управлінні з продовольства та медикаментів боялися повторення історії з талідомідом (тисячі жінок, які під час вагітності приймали препарат, народили дітей із фізичними вадами). Але чомусь ці причини мало кого бентежили, коли пацієнток лікували за стандартною схемою, тобто як чоловіків. Як зазначає докторка медичних наук Ненсі Пайр-Смерканич, організми чоловіків та жінок по-різному засвоюють ліки. В останніх на фармакокінетику можуть впливати декілька факторів, зокрема вища частка жиру в організмі, менша маса тіла, менша ферментативна активність кишківника та вповільнення функції нирок.
Прикро, що лише зараз звернули увагу на захворювання, яке більше загрожує жінкам, — деменцію. Згідно зі звітом Національного інституту охорони здоров’я США, капіталовкладення у вивчення хвороби Альцгеймера зросли з $631 млн у 2015-му до $2,8 млрд у 2020-му. Але нова сума все одно вдвічі менша за фінансування досліджень з онкології у 2015-му.
Річ не лише в тому, що ризик розвитку деменції для жінок майже вдвічі вищий, ніж у чоловіків. І не в тому, що здорового способу життя та розгадування судоку може виявитися замало, якщо довелося пережити хірургічну менопаузу чи ускладнення вагітності.
Серед тих, хто безкоштовно доглядає за хворими на деменцію, 75% становлять жінки. Так стається, бо не кожна родина може оплатити послуги професійного доглядача чи перебування хворого у спеціалізованому закладі, а дехто, навіть маючи кошти, боїться доручати родича чужим людям. У такому разі очікують, що цю роботу візьме повністю на себе жінка, адже для неї природно турбуватися про інших. І вона бере, а потім вимушена перейти на півставки або й взагалі звільнитися з роботи, а отже, погіршити матеріальне становище. Потім місяцями, роками виконуючи одне і те ж, впаде у відчай: покращення не буде. Одна моя знайома, яка доглядала за 80-річною бабусею, описувала це так: «Вона нікого із нас не впізнавала. Перестала бути тією особистістю, яку ми знали. І то біль не для неї — вона вже забула, як жила раніше, — а для нас. Рік тому я думала, що все погано. А зараз розумію, що рік тому було ще нічого».
До того ж не кожна наважиться визнати, наскільки її виснажує догляд за рідною людиною. Спробу виговоритися суспільство білопальтових розтлумачить як егоїзм і чорну невдячність. Відсутність результату, рутинна робота, яку ніхто не цінить, розрив між власними почуттями та тим, як треба почуватися, може негативно вплинути на подальше жіноче життя.
Універсальні жіночі ліки
Моїй прабабусі пощастило жити без омолоджувальних процедур. Ні, я не вважаю ін’єкції краси суцільним злом, особливо якщо їх проводить кваліфікований косметолог, а пацієнт попереджений про можливі побічні ефекти. Проблема в тому, що ці процедури нав’язують жінкам як обов’язковий елемент догляду за собою. Адже та ж ботулінотерапія вже перестала бути опцією для багатих та знаменитих. За 500 доларів в одній із київських клінік ботоксом обколють усе обличчя, а обробка однієї зони не надто перевищуватиме вартість аналізів у приватній лабораторії. Якщо процедура доступна або на неї реально назбирати, то жінка мусить скористатись, а інакше вона не поважає себе та оточення.
Мою 23-річну подругу непокоїть зморшка на обличчі, тож вона задумується про уколи ботоксу. Тим паче, надію на хороший результат підкріплює вигляд 26-річної блогерки, за якою вона стежить у YouTube. Та регулярно робить ботулінотерапію зони міжбрів’я і розповідає, що це не страшно. Подруга вірить, адже набагато страшніше спостерігати за тим, як старіє власне відображення у дзеркалі, а заодно стати нікому не потрібною та лишитися без перспектив.
Умовний укол ботоксу — можливість довше вдавати молодшу, а отже, лишатися видимою для інших. Але розгладжувати зморшки — це все одно що ліпити подорожник на зламану ногу. Суспільство замість того, щоб позбавлятись упереджень щодо жіночої старості, мало того, що змушує кожну індивідуально справлятись із цим натиском, а й висміює чи дорікає за її вибір. Робиш ін’єкції? Фу, ненатурально якось. Вирішила нічого не колоти? Хм, недоглянута. Ходиш кудись розважатись та яскраво одягаєшся? Краще б за онуками доглядала. Скаржишся лікарю на щось? Ой, попий заспокійливе та менше діставай людей.
Згідно зі статистикою, у сучасної 20-річної українки більше шансів дожити до старості, ніж у її ровесниці з 1890 року.
Але хочеться не лише довго, а й якісно.
Бо, на жаль, не всім так щастить зі здоров’ям, як моїй прабабусі Фросі.
