«Вирішила змінити професію», «Планую відкрити власну справу», «Хочу розширити бізнес» — пишуть учасниці жіночих груп підтримок. І додають: «Боюсь не впоратись», «Чи не надто я стара для змін?», «Рідні вмовляють не рипатись і лишити все, як є». Декому достатньо почитати підбадьорювання від віртуальних однодумиць, щоб наважитися на перший крок. Однак багатьом українкам зміни даються тяжко: після 24 лютого роботу — улюблену чи не дуже — вони вже втратили, через обстріли або окупацію полишили рідні місця, а з ними й налагоджені соціальні зв’язки. Тепер переселенки мають віднайти себе у новому середовищі та зважати водночас на запити ринку, власні бажання й можливості.
Посприяти їхній самореалізації можуть громадські організації, які вже запускали програми підтримки жінок, як-от «Інститут суспільних ініціатив», що у Львові. Йдеться, зокрема, про проєкт WoMentor, учасниці якого з допомогою наставниць розробляли та втілювали в життя власні бізнес-ідеї.
Долучались і жінки, які мали готові проєкти, але потребували поглиблених знань із ведення бізнесу. Нині організація готується вчетверте провести набір WoMentor, але за нових умов — повномасштабної війни. Над цим працює членкиня правління «Інституту суспільних ініціатив» Роксолана Токарська: у березні цього року вона почала посилювати жіночий напрям організації.
Роксолана Токарська
«Війна внесла корективи у роботу ІСІ та підштовхнула переглянути стратегію його діяльності. Наразі наша команда бере участь у програмі “Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні”, що фінансується посольством Великої Британії в Україні, щоби сформувати нову актуальну стратегію, — каже Роксолана. — Захоплює, що нас підтримують на всіх етапах навчання. До того ж є можливість індивідуально пропрацювати питання з експертами. А якщо наша організація успішно пройде програму, ми ще зможемо одержати грант на реалізацію WoMentor».
«Оскільки я хочу жити в безпечному та комфортному середовищі, то маю бути дотичною до його формування»
До вторгнення Роксолана координувала схожий проєкт «Я зможу!» від «Центру “Жіночі перспективи”».
«Взяли участь приблизно 20 жінок, які змогли якщо не повністю запустити бізнес, то підготувати бізнес-плани та визначити, куди їм рухатись. Одна учасниця класно пекла та розмальовувала печиво, але боялася перетворювати захоплення на власну справу. Її лякала конкуренція: мовляв, таких, як я, мільйон. Та коли ми разом розібрались, то виявили унікальність її ідеї — бабусин секретний рецепт. Наразі вона класно просуває свою справу через інстаграм».
Роксолана Токарська з учасницями проєкту «Я зможу!»
Власне з жіноцтвом Роксолана працює вже сім років. Окрім проєктів громадських організацій, розвиває свій — спільноту «Перша жіноча гільдія», де львівські підприємиці обмінюються досвідом, презентують книги, підтримують одна одну тощо.
«Оскільки я хочу жити в безпечному та комфортному середовищі, то маю бути дотичною до його формування. Часу не так багато, і особливо це відчуваю, коли спостерігаю за своїми доньками. Нинішнє покоління дівчат швидко вхоплює нове, тож нам, дорослим, треба бути вдвічі швидшими, щоб встигнути й умови їм створити, і настанови дати», — каже вона.
Проте з 24 лютого не завжди вдається регулювати швидкість.
«Тоді мені здавалось, що я опинилась у паралельному вимірі»
Роксолану, як і багатьох українців, війна застала в ліжку о 5-й ранку. Сама перебувала вдома з дітьми: чоловіку довелося поїхати на роботу в Тернопіль.
У слухавці звучав голос подруги, хрещеної старшої доньки, яка запевняла, що нікуди не поїде з Ірпеня. Та ще не здогадувалась, що змінить рішення через кілька днів.
«Тоді мені здавалось, що я опинилась у паралельному вимірі», — згадує Роксолана. Але треба було щось робити, аби не зійти з розуму. Насамперед зібрати спорядження для військових, зокрема для одного з активістів Інституту Ігоря Шолтиса. По-друге, розвантажити й систематизувати гуманітарку — від дитячого харчування до амуніції, — яку передавали знайомі знайомих.
Львів сприймали як порівняно безпечне місто, хоча ще першого дня ворог обстріляв три військові частини в області. На залізничний вокзал прибували тисячі українців, розгублених, наляканих, із зібраними нашвидкуруч валізами. У деяких із собою не було ні одягу, ні взуття. Зустрічали їх не менш розгублені волонтери, а поміж ними — Роксолана та її колеги.
Команда «Інституту суспільних ініціатив»
В аптеках бракувало гормональних препаратів, тож діставали їх через волонтерські канали. Розселяли людей по школах та квартирах, власники яких дозволяли мешкати безплатно. Бо навіть переселенці зі збереженнями не були спроможні винаймати однокімнатну квартиру за умовні 80 тисяч гривень. Та річ не в поодиноких недобросовісних власниках. Ціни й без них на оренду у Львові зросли в середньому на третину: невизначеність та попит робили свою справу.
Також працівники Інституту допомагали переселенцям доїжджати до польського кордону та консультували щодо оформлення й відновлення документів.
«Мене вразило, що багато людей зі східних областей не мали закордонних паспортів, — зізнається Роксолана. — Але їх треба було оформлювати, щоб евакуюватися до західноєвропейських країн. На відміну від Польщі вони не пропускали українців із внутрішніми паспортами».
Офіс, два склади та логістичні послуги об’єднали в Гуманітарний штаб «Інституту суспільних ініціатив», щоб систематизувати запити людей. Чимало звернень надходило через фейсбук, але найчастіше про ІСІ дізнавалися з уст в уста. Переважали поміж переселенців жінки — здебільшого наймані працівниці та мами в декреті.
Війна проявлялась у житті Роксолани не лише низкою справ у Штабі. Тривожили оголошення: мовляв, росіяни бомбитимуть бронетанковий завод. А це ж недалеко від її дому. І Роксолана виїжджала з дітьми в село. Згодом припинила: «На жаль, людина до всього звикає. Зараз ми хіба що виходимо в коридор, коли чуємо повітряну тривогу».
«Гуманітарки поменшало: з’явились нові потреби»
Частину переселенців розмістили у ліцеї «Оріяна». І якщо увагу дітей могло відвернути дистанційне навчання, то їхні мами почувалися пригнічено через брак роботи. Щоб допомогти їм освоїтись у новому середовищі, у березні ІСІ запустив Центр адаптації та реінтеграції «Оріяна+».
«Жінки консультувались із психологинею, брали участь у сесіях з нейрографіки, плели сітки тощо. До них приходила представниця Центру зайнятості й розповідала про вакансії. Для дітей ми влаштовували окреме дозвілля: арттерапію, спортивні заняття, ігри та творчі майстер-класи. Під проєкт відремонтували два класи ліцею, а вдалося це зробити завдяки благодійникам», — розповідає Роксолана.
Зустріч переселенок із психологинею в «Оріяні»
Оговтавшись, перші учасниці «Оріяни+» з дітьми роз’їхались по країнах, де, на їхню думку, хороші соціальні умови для біженців. До речі, за таким критерієм країну для евакуації обрали 23% українців, які взяли участь у дослідженні Агентства ЄС з питань притулку, Міжнародної організації з міграції й Організації економічного співробітництва та розвитку.
Почати нове життя у Львові наважуються переселенки, які до війни мали власну справу. Допомагають їм або люди їхнього кола, або грантодавці. Так, анексія Криму змусила підприємицю Оксану Новікову покинути Сімферополь та припинити налагоджений бізнес із постачання сировини виробникам харчової продукції. У 2015 році вона відкрила у Львові пекарню «Кримська перепічка», де пропонують страви за автентичними рецептами пів острова.
Сеанс артерапії для дітей-переселенців в рамках проєкту Оріяна+
Наразі в Оксани чотири заклади у місті. А через повномасштабне вторгнення своє швацьке виробництво з Покровська евакуювала Вікторія Карпова. У Львові вона об’єдналася з двома іншими підприємицями-переселенками, щоб утримати бізнес на плаву.
В ІСІ зрозуміли: проєкт «Оріяна+» потрібно зробити більш комплексним та розділити на два формати, щоб підтримати найвразливіших та підштовхнути до змін тих, у кого внутрішній ресурс є. Перший передбачає індивідуальні психологічні та юридичні консультації для переселенок будь-якого віку.
Другий охоплює навчальні програми та профорієнтаційні курси за напрямами «Медіа», «Візуальне мистецтво та творчість», «Наука та технології». Призначений він для переселенок та львів’янок від 18 до 29 років.
Від вересня програму координує Надія Бородін. Тема освіти їй близька: до ІСІ вона п’ять років працювала методисткою у львівській мережі приватних садочків. Там займалася навчальною програмою та підбором педагогів і вихователів.
Для «Оріяни+» вона теж шукає викладачів: «Важливо, щоб це були не просто професіонали, а люди, які вміють навчати та мотивувати».
У листопаді розпочинаються курси з маркетингу та ілюстрації. Згодом учасниць навчатимуть 3D-моделювання, брендингу та відеозйомці. Заняття відбуватимуться щовівторка, щосереди та щоп’ятниці у другій половині дня.
Напередодні кожного заходу потрібно реєструватись (всі анонси публікуються на фейсбук-сторінці ІСІ). Після проходження програм учасниці зможуть опрацювати з менторами власну бізнес-ідею, соціальну чи культурну ініціативу.
Очікується, що протягом шести місяців проєкту до навчання долучиться три тисячі людей, а кваліфіковану допомогу отримають дев’ять тисяч осіб та 20 громад і осередків.
«Насправді жінки вже справляються з багатьма викликами, і це доводить, що вони здатні робити великі речі»
Одне з завдань «Оріяни+» — знайти нових лідерок. Запустивши власний проєкт за підтримки професіоналів, жінка зможе повірити у свою компетентність та вміння нести відповідальність навіть за не дуже вдалі рішення. А згодом їй стане до снаги гуртувати громаду, переконані в ІСІ.
«Насправді жінки вже справляються з багатьма викликами, і це доводить, що вони здатні робити великі речі, — каже Роксолана. — Після війни суспільству доведеться стикнутися з післявоєнним синдромом та економічними наслідками, а отже, на жіночі плечі впаде ще більше клопотів. Тож зараз треба створювати комфортні умови для професійного й особистісного розвитку жінок та підтримувати їхні починання. Гадаю, цьому посприяють спільні проєкти жіночих організацій, а також співпраця між громадським сектором та бізнесом».
Матеріал опубліковано в рамках проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», що фінансується Посольством Великобританії в Україні.
