Моя подруга виросла на Донеччині. До 14 років не стикнулась із жодною людиною, яка б у повсякденні розмовляла українською. Стільки ж часу вважала, що ця мова — напівмертва: нею говорять або пенсіонери, або диктори на телебаченні, щоб повідомити про чергове нововведення влади. Вчила подруга українську лише для того, щоб набрати високий бал на ЗНО та потрапити на бюджет до столичного університету. Десь у глибині душі засіло: все українське — лиш відгалуження російського. А як інакше, якщо твої бабуся з дідусем, маючи українські паспорти, гордо називають себе «русскими», ледь не в кожному фільмі сусіда згадують про недолугих «хохлів», а поруч з україномовними почуваєшся чужинкою?

У моєму селі на Київщині тим часом розмовляли «напівмертвою» мовою. На Аллу Мазур із вечірнього випуску ТСН не рівнялись: шокали, казали то «привіт», то «прівєт», не доводили звук «ч» до твердості, а «ф» часом вимовляли як «хв». Дивились, гадаю, ті ж стрічки, що і на Донеччині: у нульових український кінематограф майже нічого не випускав, а зарубіжні фільми виходили на телебаченні через кілька років після прем’єри. Але навряд чи хтось у селі страждав комплексом меншовартості. Якщо визнаєш себе другосортним лиш через те, що говориш українською, отже, ти такої ж думки про батьків, друзів та знайомих.

Я не маю на увазі, що Київщина — більш свідома, ніж Донеччина, чи те, що хтось більш схильний вірити пропаганді, аніж інші. Сила, як виявилось, не «в правді», а в середовищі й умовах.

Російська — це здебільшого мова міст, і так сформувалось за радянських часів. СРСР була державою, в якій одна частина людей тяжко працювала на заводах та фермах за нав’язаними стаханівськими принципами і не отримувала за це майже нічого, а інша — сиділа в міських кабінетах і щось там планувала в рамках політики партії. І не те, щоб останні суттєво розбагатіли, але спину не рвеш, путівку на Чорне море маєш та почуваєшся значимим — вже непогано. Саме ці можливості відкривала російська мова — мова начальства. І ті, хто прибував із села до міста в пошуках кращої долі, мусив нею говорити, щоб стати «своїм» та швидше дістатися до благ.

Часи минули, але мало що змінилось. Коли я в 2012 році переїхала до столиці задля навчання, то зрозуміла, як це — почуватись чужою. Моя група складалась переважно з російськомовних киян, тож здавалось, що мова лиш підкреслювала наш різний життєвий досвід і стартовий капітал (під цим маю на увазі не гроші, а нерухомість та зв’язки). Що б там не говорили про «протилежності притягуються», але протягом першого семестру я спілкувалась переважно з двома приїжджими дівчатами, які теж говорили українською. Напевне, у них я шукала відгомін свого дому.

Складно ще довелось, коли на першому курсі почала шукати стажування в онлайн-медіа. Одна із найпоширеніших вимог до кандидатів — досконале знання російської, чим я похвалитись не могла. Я навіть не розуміла, чим буква «и» відрізняється від «ы». Не лишалось нічого іншого, як вчитись писати російською та перевіряти орфографію та граматику в спеціальних сервісах.

Мені, напевне, пощастило: російську сприймала винятково як навичку, а не як додаткову рідну мову. А що ж, чого лише людям не доводилось робити задля заробітку або самореалізації: офіціантам годинами кружляти від залу до кухні, викладачам — напружувати голосові зв’язки та вирішувати низку конфліктних ситуацій, а працівникам служби підтримки — жертвувати режимом сну через нічні зміни… А мені всього лиш писати російською про відкриті сквери на Троєщині, перейменування вулиць і нову виставку в художньому музеї. Чого скаржитись, якщо моя рідна мова лишалась поруч: у повідомленнях у соцмережах, списках запланованих справ, роздумах про життя в папці «Особисте» на комп’ютері, у курсових і модульних для університету.

Для мене говорити українською звично. Це моя зона комфорту, сформована в дитинстві. Ніяковію та дивуюсь, коли від когось російськомовного чую: «У вас така чудова українська». Ніби я мала дитина, яку треба хвалити за те, що вона не забула подякувати дорослому за гостинець.

А ще мова — це єдина ниточка, яка пов’язує мене не те що з предками, а з прабабусями й прадідами, які померли в 70–80-х роках. Жодних світлин (хіба крім ритуальних табличок на хрестах) і обмаль історій, бо тоді не заведено було розпитувати старших про минуле. Тільки одні й ті ж слова спиняють тотальне забуття. Наприклад, із прабабцею Степою мене єднає «Кобзар» — вона знала його напам’ять, а я час від часу подумки переповідаю уривок із «І мертвим, і живим…».

Для тих, хто довго перебував у російськомовному середовищі, перехід на українську — вихід із зони комфорту, часом болісний через відсутність підтримки та запитань «А нащо воно тобі?». Ба більше, це про позицію. Хтось прагне не мати з росією жодних точок дотику, а комусь важливо спрямувати вивільнені ресурси на розвиток української культури. Для когось, як для моєї подруги з Донеччини, це про зміну цінностей: перестати почуватись частинкою штучної величі, висіченої з бідкань Раскольникова й танцю Наташі Ростової, та почати шанувати тих, хто поруч, а насамперед — себе.

Минулого року Юлія Мендель заявила про те, що «українська російська мова — це частина культурного розмаїття нашої країни». Мовляв треба відібрати в сусіда монополію на російську, хай знає. Але зважаючи на те, що чинила росія в Афганістані, Сирії, розумієш, що проблема не в статусі мови, а в тому, що хочуть нею прикрити.

Століття за століттям росіяни звикали до безправ’я. Звикали бути об’єктами для своїх царів, імператорів, генсеків та президентів, поки ті їх обкрадали. Ні тяжка праця, ні купа корисних копалин, до яких рукою подати, не наблизили хоч когось до пристойного рівня життя. Вивчена безпорадність підштовхнула їх не здіймати бунт, а зріднитись із державою. У все, що б керівництво не сказало вустами скабеєвих та соловйових, росіяни повірять. Ні, не тому, що пропаганда нібито майстерно зроблена. Легше думати, що ти як житель «великого государства» впливаєш на геополітичні процеси, що всі ці «священні» війни доведеться вести, бо ти «русский». Доля така, еге ж… Аніж зізнатись собі, що ти нікчема-голодранець, якому держава дозволяє «милостиво» лиш одне — мучити слабшого/меншого або інакшого.

Для росіян їхня мова — ілюзія того, що вони значимі. Мовляв, стільки людей розмовляють нею у світі, її використовують для підписання міжнародних договорів, зрештою, одна з офіційних мов в ООН…
Але що дає знання російської конкретному українцю? Чи дозволяє значно покращити матеріальне становище? Чи допомагає отримати інформацію, необхідну для професійного зростання/дослідницьких проєктів/загального розвитку (переклади не враховуємо)? Зрештою, чи є в ній сенс, якщо адекватний діалог з її основними носіями неможливий?

Якщо зняти позолоту, лишається тільки звичка. Що з цим робити, кожен вирішує сам.
Та найдужче хочеться, щоби більше ніхто не почувався чужим в Україні через упередження, створені не нами.

Ілюстрація: Альона Троян 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!