Вам — свято, а нам — сцяти

/
732 переглядів

Одного разу це було святкування чи то Дня молоді, чи то Дня Конституції, чи, може, Дня Києва. Було тепло і весело. Ми пили мартіні (де ми його взяли, бідні студенти?), здається, десь за Жовтневим палацом під звуки концерту на Майдані Незалежності, а потім пиво біля Арки дружби народів, а потім… а потім сталася дуже типова ситуація «хочу в туалет».
Громадські туалети у той час не працювали (та вони й нині є дивиною), із закладів, які пускали з вулиці «за потребою», був лише МакДональдз, і той хтозна де.

У мене був вибір: або замочити штани при малознайомих юнаках, або ризикувати отримати штраф і сідати під деревом. «Яка стидоба. Я — студентка юрфаку, відмінниця, скільки батьки намагалися витягти мене в люди… маю п’яна пісяти десь у кущах у серці столиці», — крутилося у мене в мозку, і я різко протверезіла. Тоді я зробила очевидний вибір. Благо відсутність туалетів доповнювала відсутність належного освітлення на периферіях навіть центральних парків. Так, я пісяла під деревом у Маріїнському парку.

У той момент я вирішила раз і назавжди: не напиватися у місцях без туалету.

Це лише через кілька років по тому буде розпорядження, яке зобов’яже кафе у центральній частині міста (сподіваюся, воно дійсно є), пускати людей до вбиральні. Лише через десятиліття, мабуть, все ж таки завдяки двом революціям, які відбулися відтоді, дійде побутове усвідомлення, що вільно справити фізіологічну потребу в нормальних умовах, не червоніючи, може, за гроші, проте без сорому і осуду, — це основа людської гідності.

Думала, що ніколи більше не згадаю подібного сорому. Принаймні я робила все для цього. Але я помилилася.
Просити допомоги сходити в туалет мені довелося уже значно пізніше, коли я народила першу дитину. І це не той період у пологовому, коли тобі боляче поворухнутися після операції, а вже пізніше, коли ти гуляєш із візочком з немовлям.
Якщо нині в туалет заклади харчування та салони краси здебільшого пускають, то з дитячим візочком можна потрапити далеко не усюди. А так, щоб і в сам туалет десь можна зайти з тим візочком (ну не кинеш же ти немовля на вулиці чи з незнайомими людьми), – О-Д-И-Н-И-Ц-І.

Пам’ятаю, як просила офіціанта подивитися за донькою, а потім намагалася завершити свої справи дуже швидко, бо мені здавалося, що у цей момент дитину якщо не четвертують, то вкрадуть.

За фактом вільно з візочком заїхати мені вдалося лише в одному громадському туалеті — там і поріг невисокий, і простору біля кабінки вдосталь, щоб розмістити візочок. Було приємно колись скористатися вбиральнею в «Редісоні» на Подолі. Мене провели, хоча я й не була, очевидно, навіть потенційним клієнтом закладу. Готелі, до речі, адекватні до таких прохань і мають нормальні вбиральні для людей із вулиці на першому поверсі. І ще у жодному, незалежно від кількості зірок, не відмовили у такій фізіологічній потребі.

Поки малечі не виповнилося хоча б три роки, час прогулянки з дітьми реально обмежується об’ємом сечового міхура його матері. Спальники столиці не мають громадських туалетів взагалі. Пафосно відкриті у реконструйованих парках закривають, щойно поїде мер. Ніхто не переймається, як зробити, щоб людям було комфортно гуляти.

Навіть на масових заходах, зокрема так було на Співочому полі, де відбувався фестиваль (агов, організатори, до вас ЛЮДИ йдуть, не роботи, ви ж і фудкорти там відкриваєте!), туалети такі, що не знаєш, де більший сором: попісяти за ними чи зайти всередину. Дітей у них не зводиш, якщо маєш більшу вагу (а я була на той момент уже значно вагітна), то не вмістишся.

Нормальні вбиральні на масових закладах я бачила тільки одного разу – цього року на новорічній ялинці біля Офісу президента України. І то вони видаються такими, поки ти не мама-одна-з-немовлям-у-візочку. А якщо в тебе двоє дітей…

Увесь світ ніби не шепоче, а просто кричить: тобі з дитиною не раді у цьому місті, на публічному заході, на концерті, навіть на дитячому (нібито) святі.

Коли заходить мова про гідність, багато хто зразу малює ідеальну картинку: справедливий суд, прозорі податки… Але гідність починається на набагато примітивнішому рівні — з задоволення базових фізіологічних потреб людини. З можливості справити природну потребу в нормальних умовах.

Хочеться прагнути того, щоби було, куди зводити в туалет дитину, коли вона підросте (ну не під деревами ж у 21 столітті їм пісяти), під час простої прогулянки на свіжому повітрі: у парку, сквері, біля атракціонів, на святі, до того, що її мама може без стресу вийти у місто, знаючи, що її там не зацькують, що вона там може як будь-який член суспільства вільно погуляти, поїсти, попити і попісяти за потреби.