П’ять детективок, вигаданих детективницями: Що легендарні слідчі викривають у гендерних політиках?

//
2085 переглядів

Є такий дуже сексистський дотеп, що базується на нібито цілком схвалених практиках: в кримінальному детективі молода жінка може претендувати хіба на роль красивого трупа. Нуарні детективи подарували нам ще й фатальну жінку, котра могла бути злочинницею або спокусити чоловіка вчинити злочин. Дві з трьох функцій жанру жінки опанували легко. А роль слідчої в детективному романі — не така давня традиція, їй ледь пів століття. Та ну, скажете ви, а як же міс Марпл і Ненсі Дрю? Найвідоміші детективки 1930-х!

Старенька і дівча («ще не жінка, вже не жінка»), ці персонажки мають ту свободу дії, якої дорослі жінки в жанровій літературі донедавна не мали.

Подейкують знавці жанру, що поява когорти жінок-слідчих — до того ж майже одночасно в різних національних літературах — пов’язана з тим, що кримінальний детектив перемикнувся з «невідомої загрози» на «домашню небезпеку». Читач потребував історій, в яких зло чатує на людину в глибоко приватних практиках, а викривати злочин стає не професією, а хистом-талантом.

Опинившись не в тому місці не в той час, ти можеш, звісно, стати красивою жертвою, але має існувати вибір бути вправною слідчою. Звідти, до речі, у кримінальних детективах все частіше слідство ведуть не полісмени: журналістки, юристки, письменниці, філологині, лікарки, покоївки, різні інші.

Будь-який жанр масової літератури працює зі сценаріями соціалізації, він навчає жити в колективі. Кримінальний детектив — не виняток. До того ж саме він останнім часом став надійним майданчиком для соціального і політичного активізму: тут активно обговорюють проблеми тероризму, контролю народжуваності, екології, ліберальних свобод тощо. Кожна з тих п’яти детективок, про яких я розкажу далі, з 1960-х до 2020-х мають величезну фанбазу. Ці героїні говорять щось важливе до своїх прихильниць, таке, що годні від них почути. А що ж саме?

Кейт Фенслер

П’ять детективок, вигаданих детективницями: Що легендарні слідчі викривають у гендерних політиках?

Аманда Кросс «Остаточний аналіз»

Кейт Фанслер — жінка середнього віку. Вона живе в Нью-Йорку. Викладає курс з англійського роману ХІХ століття у престижному коледжі. Має розкішну гігантську квартиру. У неї велика родина (в кожному з романів так чи інакше активізується один із родичів і зникає в наступному). Кейтові батьки назвали доньку на честь Катарини з «Приборкання норовливої» Шекспіра. Тепер вони певні, що саме сурова вдача тезки є причиною, що Кейт відмовилася від шлюбу і дітей на користь богемно-академічного життя.

Кейт — принципова сінгла. У неї були та є коханці, але з жодним із них вона не мала ексклюзивних стосунків. Кейт сама іронізує, ламаючи четверту стіну, яким розкішним є сексуальне життя слідчих у нуарних детективах. Приватне життя Кейт, про яке дізнаємося аж занадто, є тим іронічним механізмом, за допомогою якого авторка романів намагається вписати персонажку в галерею сучасних їй детективів-чоловіків. І виходить направду смішно і ризиковано. Колись Еманюель привабив її настільки, що вони залишилися після короткої інтрижки дуже близьким друзями. Еманюель одружився, має дітей, як завжди хотів. Кейт — чайлдфрі, забороняє у своїй присутності навіть розмови про дітей. Нині у неї є партнер, друг із привілеєм Рид. Він генеральний прокурор Нью-Йорка. (Вона таки за Рида вийде заміж, але не візьме його прізвище, не носитиме обручку і буде часто забувати, що заміжня).

Багато курить, любить випити, але дуже обережна з медичними препаратами.

В «Остаточному аналізі» Кейт рекомендує одній зі своїх студенток звернутися до Еманюеля, який є психоаналітиком. У середині 1960-х проходити терапію — справа злегка підозріла, тому така порада нетипова. Одного дня студентку Кейт знаходять на канапі Еманюеля з ножем у серці. Алібі у лікаря хистке: бігав у парку поблизу. Таке саме погане алібі в його дружини: теж гуляла парком. Підпадає під підозру й Кейт: нібито вона живе з Еманюелем та його дружиною в потрійному шлюбі й приревнувала до пацієнтки. А ще є незрозумілий сусід-ендокринолог, який першим оглянув тіло. На нього теж падає підозра. «Полісмени — люди обмежені й позбавленні фантазії», — констатує Кейт та береться за справу, про що її ніхто не просив.

Рид надає коханці доступ до офіційної інформації, вона дізнається від нього все буквально в ліжку. Це ж дивно, що про жертву ніц не знає напевно навіть прокуратура.

Загалом Кейт Фанслер розслідувала 15 справ — з 1964-го до 2002-го. Кейт вигадала Керолін Гейлбрун, яка видавала романи під псевдо Аманда Кросс. Гейлбрун була професійною науковицею, феміністкою, знаковою постаттю в гінокритиці, в її творах було принциповим, аби протагоністом стала жінка, яка поділяє цінності «третьої хвилі»: фінансовий і сексуальний суверенітет жінки.

Кейт дуже скептично налаштована до інтелектуальних спроможностей співрозмовників, але говорить небагато, а слухає уважно. Це і робить її на тлі героїв детективів середини 1960-х унікальною. Її розслідування — не серія екшн-сцен, а бесіди-свідчення-викриття. Є одна закономірність: Кейт у фіналі реконструює не злочин, а по суті життя жінки-жертви. Вона повертає мертвим жінкам їхні біографії.

В.І. Варшавські

П’ять детективок, вигаданих детективницями: Що легендарні слідчі викривають у гендерних політиках?

Сара Парецкі «Гіркі ліки»

Консуело шістнадцять, вона на сьомому місяці й у неї діабет — народжує мертву дитину й за кілька годин помирає від зупинки серця. До престижної лікарні її привезла В.І., приятелька старшої сестри, детективка з восьмирічним стажем і колишня успішна адвокатка. Консуело мала народжувати в іншого лікаря, він виїхав за викликом із Чикаго і приєднався до команди заміської клініки. За день після смерті Консуело лікаря-консультанта знайшли мертвим. Поліція підозрює чоловіка Консуело, який до того ж має стосунок до однієї з латиноамериканських банд. В.І. переконала, що то не він, і береться за розслідування. І тут починаються підозрілі збіги: В.І. викрадає банда і попереджає в цю справу не лізти, лікар, що приймав пологи у Консуело, аж зі штанів виплигує, щоби бути весь час поруч із В.І., натовп противників абортів громить жіночу клініку, викрадаючи записи про пологи і смерть Консуело, нарешті погром влаштовують у квартирі самої В.І. Її розслідування явно зачепило якусь велику рибину в каламутному ставку медичного бізнесу.

В.І. живе в Чикаго. В.І. — Вікторія Іфігенія — «переможниця» плюс «благородна». Вік її визначити складно, певно, вона народилася в проміжку між 1950-м і 1957 роком. Колишня атлетка, займалася баскетболом і бойовими мистецтвами. Довго працювала громадською захисницею, а згодом стала приватною детективкою. В.І. була заміжня, але недовго, декілька років, він теж адвокат. Поруч із нею завжди є черговий чоловік і дуже близька подруга. Лотті — старша, австрійська єврейка, уціліла в Шоа, вона фактично виконує материнську роль при В.І. Втім, їхні стосунки часто прочитують як любовні.

Всі романи про В.І. написані від першої особи. Сара Парецкі в інтерв’ю каже, що мала на меті створити жінку, яку не можна змусити замовчати, певну, що її голос заслуговує бути почутим. Вона каже, що В.І. реалізувала її мрію: впевнено говорити та знати, що сказане мусять почути. Ці відбилося буквально в формі романів: В.І. говорить і, схоже на те, замовкати не збирається.

В.І. Варшавські була абсолютною зіркою детективів кінця 80-х — середини 1990-х, хоча романи про неї виходять і нині. Та В.І. насправді дуже сильно вшита саме в перетин 80-х і 90-х, кінець терміну Рейгана і початок часів Буша. В.І. ненавидить республіканців (хто б сумнівався: вона емігрантка і феміністка). У більшості справ В.І. фігурують як підозрювані «білі комірці». Всі романи циклу про В.І. Варшавські осмислюють соціальні привілеї та їхні межі. Як-от тут: смерть у пологах латиноамериканки-підлітки була б непоміченою, якби не призвела до вбивства молодого перспективного лікаря (темношкірого) і самогубства престижного успішного лікаря (білого). Саркастична градація смертей і кольорів, ви помітили? Сарказм — це якраз метод Парецкі.

Тесс Монаган

П’ять детективок, вигаданих детективницями: Що легендарні слідчі викривають у гендерних політиках?

Лора Ліппман «Балтімор Блюз»

Тесс, себто Терезі, Монаган двадцять дев’ять (протягом детективної серії вона майже не старіє, у восьмому романі їй буде трохи за тридцять). Вона контролює кожен елемент свого життя, аж до того, що кожного року купує органайзер тієї самої фірми й ретельно заповнює у ньому всі рядки. Тесс живе в Балтіморі. Вона професійна філологиня, але працює як репортерка, та й то роками простоює без роботи. Має жовчну вдачу. Дівчина дорідна, висока й атлетична, вона займається греблею на високому аматорському рівні.

Зараз Тесс підпрацьовує в книгарні тітки Кітті «Книжки для жінок і дітей». Тесс обожнює собак, згодом у неї буде двоє улюбленців — із таким самим паскудним характером, як і у власниці. Приватним детективом Тесс стає випадково, але зі справи до справи нарощує свою майстерність. Та і справи у неї непрості — розбірки у великому бізнесі, оборудки корумпованих політиків. Нижній Балтімор — ще та клоака, виявляється.

У Тесс є приятель Рок, вони знаються за клубом гребців. Рок підозрює, що йому зраджує наречена. Ава отримала місце у фірмі адвоката-мільйонера Майкла Абрамовича і почала дивно поводитися. Абрамович відомий тим, що активно й успішно захищає ґвалтівників. Рок наймає Тесс простежити за Авою. Вона виявляє, що Абрамович примушує жінку до сексу. Тесс рекомендує Аві самій все розказати Року. На ранок Абрамовича знаходять мертвим, у вбивстві звинувачують Рока. Тесс погоджується допомогти адвокатам Рока в пошуку доказів його невинуватості. Розслідування виводить на групу жінок, які стали жертвами зґвалтування і в чиїх справах за участю Абрамовича злочинців виправдали.

Лора Ліппман написала про Тесс дванадцять романів. Прихильники жартують, що серія закінчилася, бо Тесс нарешті наїлася. Тесс називають найголоднішою детективкою у світі, й це не аж такий невинний жарт. У книжках неправдоподібно багато їжі як для кримінального детектива: що десять сторінок Тесс щось наминає — від збалансованого сніданку до фастфуду о четвертій ранку. Треба зазначити, що діє Тесс на самому початок 2000-х. Те, що нам подають як руйнацію стереотипу про фатальну прозору жінку з нуар-детективів (яка багато курить і ніц не їсть), у випадку Тесс насправді є так само трендом: доба «героїнового шику» добігла кінця, надто худі знеможені жіночі тіла вийшли з моди, тепер схвально бути сильною, міцною і здоровою. Тесс у всьому така: персонаж Ліпптон абсолютно залежить від віянь моди, але позиціюють її як бунтарку.

Тесс вийшла на сцену як детективка нового типу, як заявка на сильну жіночу персонажку. Ліппман вигадала Тесс тоді, коли видавці дуже-дуже активно вкладалися в кримінальні романи для жінок. І Тесс розслідує справу про зґвалтування та клуб жінок-месниць. Це наче ти перша дипломована лікарка у світі, але все одно бути тобі лише і тільки гінекологинею.

Анніка Бенґтсон

П’ять детективок, вигаданих детективницями: Що легендарні слідчі викривають у гендерних політиках?

Ліза Марклунд «Червона вовчиця»

Анніка Бенґтсон — журналістка: новинарка і кримінальна репортерка. Північноєвропейська жінка середніх літ і на середині кар’єри, котра намагається поєднувати шлюб, материнство і роботу. (Не вийде, Анніка скоро розлучиться через зраду чоловіка). Вона не дуже інтелектуальна, але страх яка заповзята, — так кажуть про неї. Злочини, які розслідує Анніка, є переважно злочинами проти спільнот і випадками насильства, скерованого на жінок. Анніка походить із робітничої родини, почувається в креативному класі зайдою. Анніка — феміністка і соціал-демократка (як і її творчиня).

Анніку вигадала Ліза Марклунд, одна з зірок скандинавського детективу. А скандинавський детектив — це абсолютний жанровий тренд 2000-х. Прикметно, що поява Анніки порушила норми шведського детектива, котрий жінку-слідчу не передбачав. До того ж Марклунд — на відміну від багатьох інших авторок кримінальних детективів — дозволяє собі вбивати жертву просто на очах у читача. У книжці-розслідуванні це є недозволеною розкішшю, а вже ж коли мова заходить про вбивство дитини просто в сюжеті, то і поготів. Марклунд це робить. «Червона вовчиця» — один із найжорсткіших романів у серії про Анніку: між серіями вбивств нам пропонують «видихнути» разом із людиною, котра перебуває в жорсткому ПТСР.

Анніка повертається до розслідувань. Вона пів року тому мала травматичну пригоду: маніяк тримав її в заручниках у тунелі під редакцією газети. Анніка важко відновлюється, вона буквально чує в голові голоси — янголи співають. Розслідування давнього злочину має поволі повернути її в професію.

Неподалік Лулео, що у Швеції, в листопаді 1969-го на аеродромі вибухнув гідролітак, який щойно взяли на озброєння. В злочині підозрювали комуністів, це був розпал Холодної війни, і такі теракти у Швеції влаштовували місцеві чи імпортовані «ліваки». Найбільше вирізнялася група шведських маоїстів, фактично агресивна релігійна секта, але виявити терористів тоді не вдалося. Репортер із Лулео ніби знайшов нові докази цієї давньої справи і зв’язався через те з Аннікою.

Наступного дня репортера вночі на безлюдній дорозі збило авто. Згодом загине єдиний свідок тієї пригоди. Ще кілька смертей відбудуться майже одночасно. І поєднує їх одне: родичі жертв отримують листа з цитатами з «Червоної книжки» Мао. Анніка випадково дізнається: один із тодішніх очільників маоїстів — «Дракон» — нині повернувся до Швеції, а його давнішня посіпака — «Вовчиця» — нині сидить у міністерському кріслі. Не ясно, чи дозволять Анніці довести розслідування до кінця.

У героїні Марклунд така соціальна функція: вона не так розслідує, як ревізує. Нацистське минуле — прошу. Комуністичне минуле — прошу. Расистське теперішнє — прошу. Вона незручна і не стане іншою. Чоловік Анніки здригається: вона пре, як танк, на будь-яку проблему, що роками перебуває в суспільстві під грифом «не все так однозначно». Та чоловіка, знаєте, можна і замінити.

Елін Ворнер

П’ять детективок, вигаданих детективницями: Що легендарні слідчі викривають у гендерних політиках?

Сара Пірс «Санаторій», переклад Олени Науменко

Елін злегка за тридцять. Вона сержантка поліції. Білявка з розкуйовдженою копицею волосся і зі шрамом на верхній губі, занадто худа — вона виснажує себе фізичними вправами після смерті матері, а віднедавна майже не спить. Елін переслідувала підозрюваного у вбивстві двох дівчаток-підлітків, він сховався у печері, почався приплив, і злодій напав на детективку. Жінка отримала важке поранення, зараз у неї час від часу бувають панічні атаки. Елін має два тижні, щоби вирішити, чи повертається вона до роботи детективки, чи остаточно полишає посаду.

Наразі Елін та її бойфренд приїхали в готель високо в горах (колись це був санаторій для туберкульозників). Молодший брат Елін святкує там заручини, та і наречена Лора — Елінова подруга дитинства. Але першої ж ночі Лора зникає. І не лише вона: в готелі хтось викрадає людей — архітектора-підрядника, покоївку… Згодом знаходять тіла: зариті в снігу, утоплені в басейні, жертви вдягнені в маски, чимсь схожі на протигази, але гофрована трубка веде від носа до рота, а не до повітряного фільтра. Такі маски використовували колись у туберкульозному санаторії, що з його історією явно пов’язані убивства. Тим часом на готель насувається лавина, треба евакуюватися, поліція дістатися гори не може. Елін змушена взятися за розслідування.

«Санаторій» — перший роман із циклу про Елін Ворнер. Цього року вийшов другий, і, з огляду на високі продажі, очевидно, що серія буде продовжуватися. В другій книжці, як і в першій, жертвами стають жінки, які не вписалися в систему, яких використовували суто як тіла у світі, де правлять чоловіки. Прозу Сари Пірс ані харизматичною, ані цікавою не назвеш, її популярність можна пояснити тим, що Елін Ворнер зачепила якісь дуже конкретні очікування від детективу на сучасному етапі. Припущу, що Елін озвучила у свій спосіб, що ідентичність жінки — це апріорна травма: погляд, що формує, дотик, на який ти дозвіл не давала, контроль над тілом, репресивні медичні практики. Постання жінкою — це перехід від одного поганого досвіду за участю патріархату до іншого поганого досвіду.

І слідча в цій серії постає такою, що цілком відповідає посланню. Травмовані жінки, які через свій болісний досвід набувають здатності бачити та помічати те, що інші не бачать і не помічають. Таким є тренд детективних історій 2010-х і понині (жінки в потягах і жінки у вікнах, аматорки гострих предметів і маленьких брехень, дівчата з татуюваннями драконів — так само відображення цього тренду).

Розділений із жертвою досвід віктимності, розділений зі злочинцем досвід травми робить Елін такою вправною. До речі, її примушують бути вправною: в жодному з романів її не скеровують до розслідування, вона опиняється в поганому місці в недобрий час і просто не має вибору.