Заснована на реальних подіях книжка дитячої письменниці та ілюстраторки Джудіт Керр «Як Гітлер украв рожевого кролика. Велика війна та маленька дівчинка», у свій спосіб розповідає дітям, що означає втратити дім і як попри все залишитися собою.
Аннин тато, а згодом і сама Анна з мамою і братом, головні герої книжки, змушені покинути свій дім у Берліні, адже після приходу Гітлера до влади Німеччина більше не є безпечною для євреїв. Так починається їхня довга мандрівка в пошуках нового дому. По собі вони лишають налагоджене життя і друзів, а ще — Анниного улюбленого рожевого кролика. Кому він тепер дістанеться? Хто відповідатиме за все те лихе, що коїть Гітлер і його прихильники? Та для Анни з братом ця історія, окрім складнощів, обернеться і цікавими пригодами: новими країнами, школами, іншими мовами, а ще надією на майбутнє.
Книжка «Як Гітлер украв рожевого кролика», що є першою частиною трилогії «Велика війна та маленька дівчинка», вийшла друком у видавництві «Лабораторія». Над перекладом працювала Марта Госовська.
Публікуємо уривок.
Мандрівка потягом видалася дивна — з мамою, але без Гаймпі. Анна хвилювалася, щоб її не знудило. Коли дівчинка була геть маленькою, її часто захитувало в потягах, але й тепер, коли вона вже трохи підросла, Гаймпі споряджала їй у дорогу паперовий пакет про всяк випадок. Цікаво, чи мама взяла з собою…
Потяг був переповнений, тож Анна з Максом раділи, що їм випали місця біля вікон. Вони дивилися на сірий пейзаж, що проминав за вікном. А потім пустився дощ і діти спостерігали за краплями, що розбивалися об шибку і поволі стікали вниз, але й це заняття їм швидко набридло.
Що робити? Анна краєм ока глянула на маму. Гаймпі завжди мала при собі яблука чи щось солоденьке.
Мама відкинулася на спинку сидіння. Кутики її уст опустилися, і вона втупилася відсутнім поглядом у лисину чоловіка, що сидів попереду. На колінах мама тримала сумку з емблемою верблюда, яку вони з татом привезли з якоїсь поїздки. Мама стискала її обома руками, бо там, як припускала Анна, мабуть, були їхні паспорти та квитки. Вона так міцно вчепилася в сумку, що один ніготь уп’явся у верблюжий писок.
— Мамо, ти розчавиш верблюда! — сказала Анна.
— Що? — перепитала мама. А тоді зрозуміла, про що йшлося дочці, і розслабила пальці.
Анна втішилася: із сумки на неї глипала така ж потішна та радісна мордочка верблюда, як і завжди.
— Вам нудно? — спитала мама. — Ми проїжджаємо через усю Німеччину, це для вас уперше. Сподіваюся, дощ ущухне і краєвиди вам сподобаються.
Мама розповіла їм про фруктові сади на півдні Німеччини, які простягалися на багато-багато кілометрів.
— Шкода, що сади ще не квітнуть, — сказала мама, — от було б красиво!
— А може, деякі вже розцвіли, — міркувала Анна.
Все ж, мама гадала, що ще надто рано, і той лисун із сусіднього крісла їй підтакнув. Вони з мамою погодилися, що видовище незабутнє!
— Якщо квіту ще нема, то, може, ми пізніше приїдемо? — зауважила Анна.
Мама запнулася, а тоді сказала:
— Можливо.
Дощ не вщухав, і діти гралися у гру вгадай-но, у якій, виявилося, мама була справжньою мастачкою! Хоч з вікна потягу не багато розгледиш, зате щоразу, як у вагон заходили нові пасажири, діти вловлювали, як змінювалося мовлення людей. Декого було годі зрозуміти! Максові спала на думку чудова ідея: ставити пасажирам запитання, на кшталт, «А це вже Ляйпціґ?» або «Котра година?» — просто заради того, щоб почути акцент.
Анна, Макс та мама пообідали у вагоні-ресторані. Оздоблення там було розкішне, а меню — щедре. Анна замовила свої улюблені сосиски-франкфутерки і картопляний салат. І зовсім її не захитало!
Пізніше, по обіді, вони з Максом проходжалися потягом з кінця в кінець, а тоді трохи постояли в коридорі. Дощ пустився ще рясніший, і швидко запали сутінки. Навіть якби десь там квітували сади, крізь темряву діти нічого б не роздивилися. Вони ще трохи побавилися, розглядаючи свої миготливі відображення в шибі, а тоді Анні розболілася голова і потекло з носа — акурат під стать зливі надворі. Дівчинка вмостилась у кріслі і мріяла якнайшвидше опинитися в Штутґарті.
— А подивіться на книжку, яку вам подарував Ґюнтер! — сказала мама.
У пакунку було два подарунки: один — для Макса, це була така прозора коробочка із монстрячою роззявленою пащекою на дні, куди потрібно загнати три малесенькі кульки. В потязі таке було втнути вкрай складно! А другий подарунок для Анни та Макса — це книжка від Ґюнтерової мами. Книжка називалася «З них виросли великі люди», і Ґюнтерова мама підписала її на пам’ять: «Дякую вам за пречудові подарунки. Хай ця книжка розважить вас у дорозі». У книжці розповідалося про різних людей, з яких повиростали знаменитості, тож Анна, яку особливо цікавила ця тема, взялася завзято гортати сторінки. Але книжка була написана так нудно і з такою бравадою, що за кілька сторінок дівчинка вже знеохотилася. Знамениті люди страшенно мучились: у когось батько пив, хтось затинався, комусь довелося перемивати сотні брудних пляшок — у всіх було, що називається, «важке дитинство». Справа очевидна: щоб вирости у знаменитість, потрібно мати важке дитинство. Дрімаючи у кріслі і втираючи носа двома наскрізь промоклими носовичками, Анна мріяла швидше дістатися до Штутґарта і що колись, у майбутньому, вона прославиться. Потяг мчав у темряві крізь усю Німеччину, і гуркіт коліс відлунював словами «важке дитинство», «важке дитинство», «важке дитинство».
Враз Анна відчула, як хтось делікатно її торсає. Мабуть, дівчинка заснула.
— Це вже Штутґарт, — сказала мама.
Анна спросоння потягнулася по пальтечко, одяглася, і ось вони з Максом уже сидять на валізках при вході до Штутґартського двірця, а мама подалася на пошуки таксі. Дощ усе лив — токотів по даху і лискучою завісою відділяв дітей від темряви двірцевої площі. Холоднеча. Врешті повернулася мама.
— Оце так! — вигукнула мама. — Тут якась демонстрація, щось до виборів чи що, і таксі нема! Але он там, бачите, ось там блакитна вивіска? — по той бік площі крізь заволоку дощу прозирав синявий блискіт. — Там є готель. Беремо тільки найнеобхідніше і біжимо туди.
Мама здала більшість речей у камеру схову, і родина, волочачи за собою валізки, рушила до готелю крізь тьмяно освітлену площу. Валізка боляче бемкалась об Аннину литку. Стояла непроглядна стіна дощу. Маленька ледь бачила поперед себе і вступила у глибоку калюжу, намочивши ноги. Та врешті вони добралися до готелю! Мама забронювала їм номери, а тоді разом з Максом пішла щось перехопити нашвидкуруч. Анна їсти не захотіла: вона так стомилася, що одразу лягла в ліжко і заснула.
Вранці вони попрокидалися ще затемна.
— Незабаром ми будемо з татом, — сказала Анна, коли вони снідали в темнавій їдальні.
У залі більше нікого не було — решта гостей готелю ще не попрокидалися. Заспаний офіціант роздратовано подав їм каву та пожбурив черстві булочки на стіл. Мама, коли він нарешті зник у кухні, сказала:
— Нам ще доведеться перетинати кордон зі Швейцарією. А тоді аж будемо в Цюриху й побачимося з татом.
— А з потяга треба буде виходити? — поцікавився Макс.
— Ні, ми залишимось у купе, туди прийде прикордонник і перевірить наші паспорти — точнісінько як кондуктор у трамваї. Але, діти, — мама зосереджено глянула на Анну й Макса, — слухайте уважно: коли прийдуть перевіряти паспорти, ви маєте мовчати — анічичирк, обидвоє. Ви зрозуміли? Це дуже важливо! Ані пари з уст.
— Але чому? — спитала Анна.
— А бо цей чолов’яга скаже: «Оце так базіка мала, заберу-но я в неї паспорт!» — буркнув Макс. Він не виспався, то, як завжди в таких випадках, був у поганому гуморі.
— Мамо! — запротестувала Анна. — Він же ж не забере наші паспорти? Правда?
— Ні, гадаю, не забере, — заспокоїла дівчинку мама. — Але, про всяк випадок, татове прізвище дуже відоме і нам не потрібно привертати до себе зайвої уваги. Тож, коли прийде прикордонник — ані словечка! Гаразд? Жодного слова, анітелень!
Анна пообіцяла, що мовчатиме.
***
Дощ нарешті вщух, і цього разу через площу до двірця йшлося напрочуд легко. Небо почало роз’яснюватися. Аж тепер Анна розгледіла, що довкола все обліплено передвиборчими агітками. Зо троє людей стояли біля будівлі, на якій писало «Виборча дільниця», і чекали на відкриття. Дівчинка замислилася, чи вони прийшли голосувати, і, якщо це так, то за кого віддадуть свій голос.
У потязі було малолюдно. У купе вони були геть самі. Лиш пізніше, під час зупинки, до них підсіла пані з кошиком. Анна почула, що в кошику щось вовтузилося, мабуть, якась живність. Дівчинка намагалася перехопити братів погляд, але той усе ще гнівався і сидів, насуплено втупившись у вікно. Анні теж попсувся настрій: і голова розболілася, і черевики мокрі ще з вечора.
— Коли вже той кордон буде? — спитала дівчинка.
— Не знаю, — відповіла мама, — ще не скоро. Анна зауважила, що мамині пальці знову вп’ялися в писочок верблюда.
Мама міцно вчепилася в сумку-верблюда і щомиті порпалася в пошуках паспортів, чи вони, бува, не загубилися.
Анна розлючено вовтузилася у кріслі. Які ж усі недобрі! Пані з кошиком видобула байду хліба з шинкою і взялася за перекус. Усі мовчали. А тоді потяг почав збавляти швидкість.
— Підкажіть, будь ласка, — поцікавилася мама, — це вже кордон зі Швейцарією?
Пані з кошиком, не перестаючи жувати, захитала головою.
— От бачиш, Максе! — вигукнула Анна. — Мама також ставить питання!
Макс не завдав собі клопоту відповідати на сестрині повчання і просто закотив очі та зітхнув. Анна хотіла було копнути брата, але ж мама пильнує!
Потяг спинився, а тоді знову рушив — і так декілька разів. Щоразу мама запитувала, чи це вже кордон, і щоразу пані з кошиком заперечно хитала головою. Врешті потяг пригальмував, здаля виднілись якісь будинки. Пані з кошиком сказала:
— Здається, тепер уже кордон.
Вони сиділи мовчки, поки потяг стояв на станції. Анна чула, як хтось перемовляється, як відчиняються та зачиняються двері купе. Тоді почулися кроки в проході і двері їхнього купе відчинилися навстіж — увійшов прикордонник, щоб перевірити паспорти. Його форма радше скидалася на вбрання контролера громадського транспорту. А ще він мав пишні бурі вуса.
Офіцер взяв паспорт у пані з кошиком, кивнув, проштампував ґумовою печаткою і повернув їй назад. А тоді підійшов до мами. Вона простягла йому документи й усміхнулася. Її рука мимоволі зім’яла торбинку з верблюжим писком. Офіцер з мить уважно вивчав паспорти, а тоді глянув на маму, щоб звірити зі світлиною в документі, тоді уважно роздивився Макса й Анну. Потім дістав ґумову печатку, але, наче згадавши щось важливе, знову подивився в паспорти. А тоді, врешті-решт, проштампував їх і вручив мамі.
— Щасливої дороги! — сказав він, відчинивши двері купе.
Обійшлося! Дарма Макс так лякав Анну!
— Ось бачиш! — вигукнула Анна, та мама обірвала її на півслові, глянувши так, що дівчинка затнулася.
Прикордонник нарешті зачинив за собою двері купе.
— Ми все ще в Німеччині, — зауважила мама.
Анна відчула, як заливається рум’янцем. Мама сховала документи до торбинки. Запала тиша. Анна чула, як щось — хай що то було — ворушиться в кошику. Пані взялася уминати ще один шмат хліба з шинкою. Анна чула, як у вагоні відчиняються та зачиняються двері купе. Здавалося, цьому кінця-краю не буде.
Нарешті потяг рушив, просунувся на кілька метрів і знову спинився. Знову відчинялися і зачинялися двері купе, та цього разу хутчіше. Лунали голоси: «Митниця! Маєте що задекларувати?». До них у купе зайшов уже інший офіцер. Мама і пані з кошиком сказали, що їм нічого декларувати, і чоловік черкнув крейдою мамину валізу і навіть зробив позначку на кошику. Потяг трохи ще постояв, а тоді пролунав свисток і вони рушили. Цього разу потяг набрав швидкість і помчав, попихкуючи раз у раз, повз поля та села.
Минуло чимало часу, перш ніж Анна наважилася спитати:
— А ми вже у Швейцарії?
— Гадаю, так. Я не знаю напевне, — відповіла мама.
Нарешті дожувавши, озвалася пані з кошиком:
— Так, так, це вже Швейцарія. Тепер ми у Швейцарії.
Я вдома.
Як же ж хороше!
