Жодних дітей тут: книжки, в яких обирають/обмірковують свідому бездітність

//
505 переглядів

«Жодних дітей тут». Так називається есе Енн Петчетт (воно увійшло до її книжки «Дорогоцінні дні») — однієї з найбільш послідовних письменниць-чайлдфрі, яка відверто говорить на публіці про рішення не мати дітей і яка послідовно отримує на горіхи за це своє рішення від тієї ж публіки. 

В есе вона згадує інтерв’ю на національному радіо, коли ведучий наполегливо випитував: «Ваш чоловік значно старший за вас. Найімовірніше, так станеться, що більшу частину життя ви будете самотньою. Вас це не бентежить?» Петчетт відповіла зауваженням, що жодному бездітному чоловіку-письменнику такого питання просто не поставили б. У фінальній версії інтерв’ю цей фрагмент про бездітність просто вирізали, він був редакторам нецікавий. Жодних дітей тут: книжки, в яких обирають/обмірковують свідому бездітність

«Бездітна фертильна жінка, — ділиться спостереженнями Петчетт, — часто стає мішенню небажаних радників. Ну от, ніхто ж не скаже чоловіку, котрий вигулює песика: “Бачиш, як хлоп кидає м’ячика собаці? Він точно хоче сина!” Жінці-собачниці одразу ж повідомлять, що вона сублімує відсутність дітей».

Петчетт аналізує безліч таких моментів у своєму житті — епізодів, що просто не помічають ті, хто не обрав для себе свідому бездітність. 

А цей фрагмент есе я, певно, просто процитую повністю: «Щоб народити дитину, треба вольовим зусиллям змусити себе забути власне дитинство; і от тепер ви готові до достатньо реальної можливості проробити все, що зробили з вами, але тепер із людиною, яку ви любите більше за всіх у цьому світі. Ні. Ні, дякую». І, либонь,  повторюся: Енн Петчетт — одна з небагатьох сучасних письменниць, яка озвучує та аргументує свою позицію і пише книжки, де бездітні героїні не виявляються маніячками-кіднеперками у фіналі.  Книжок, головними героями яких є чайлдфрі, романів, котрі рефлексують свідому бездітність, насправді не так багато, як можна було б припустити з огляду на поширеність практики. Жодних дітей тут: книжки, в яких обирають/обмірковують свідому бездітність Класичним твором із них взагалі спромігся стати лише один текст — новела 1892 року «Жовті шпалери» Шарлотти Перкінс Гілмен.

Жінку, яка ніколи не хотіла дітей і тому відтерміновувала як могла і шлюб, і вагітність, чоловік фактично змушує народити. Одразу після цього у неї починається глибокий депресивний епізод із суїцидальними спробами. Родина орендує будинок за містом, спальня подружжя — в колишній дитячій із жовтими веселенькими шпалерами. Жінка годинами лежить нерухомо, днями-ночами дивлячись на ті шпалери, і намагається пояснити чоловіку, чому їй погано, від чого їй погано і якої допомоги вона потребує. Її не чують і не розуміють. Ти ж щойно народила здорове немовля, що це за дурня про самогубство! Вона поволі божеволіє. Сюжетний спектр сучасних книжок про людей, які вирішили не мати дітей і відчувають на собі суспільний тиск через це рішення, — очевидно ширший за прозу кінця 19-го століття. Втім, героїнями таких сюжетів таки залишаються переважно жінки, і дуже-дуже нечасто будуть історії про щасливих жінок. Хоча бувають і винятки, звісно.   

Донна Фрейтас, «Дев’ять життів Рози Неополітано»

Перспективна молода соціологиня прийшла зробити портрет до талановитого молодого фотографа — таким був початок комфортних шлюбних стосунків. Принаймні такими вони були до ранку, коли Люк виявив: банка переднатальних вітамінів ледь почата, Роза не п’є пігулки, як обіцяла, а отже, вагітніти не збирається. Роза ніколи не приховувала, що не хоче дітей. Жодних дітей тут: книжки, в яких обирають/обмірковують свідому бездітністьВони до шлюбу це з Люком довго обговорювали, він теж не планував мати нащадків. А потім передумав: у друзів почали народжуватися діти, батьки тиснуть, розказуючи, що егоїстичне рішення Рози впливає на життя Люка, та і чайлфрі-переконання Рози починають здаватися дурними забаганками міленіалів. Люк тисне. Люк знаходить повну пачку ліків і влаштовує скандал.

Від цього ранку роман Донни Фрейтас розпадається на дев’ять (відповідно до назви) нерівних і нерівноцінних сюжетів. В якихось із них Роза погоджується народити: помирає під час пологів, кидає чоловіка і знаходить коханця, коханку знаходить уже чоловік і залишає Розу саму з небажаною дитиною абощо. Важливою у цих історіях стає рефлексія жінки, яка не хотіла і не мала наміру народжувати дітей, але народила доньку. На певному етапі Роза це назве так: «Я люблю свою дитину і все ще ненавиджу материнство». 

В деяких сюжетах Роза наполягає на своєму праві не мати дітей: вона йде від Люка і знаходить нового хлопа, не знаходить і залишається сама, знаходить і вдочеряє дитину нового партнера, з родини іде Люк і народжує дітей з іншою жінкою тощо. Тут свої аргументи Роза озвучує просто й однозначно: «Я не хочу мати дітей, тому що маю право не хотіти цього».

Назва роману відсилає, звісно, до відомої приказки про кішку, яка має дев’ять життів: три вона грається-де-схоче, три гуляє-як-знає, три сидить на призначеному їй місці. Розині альтернативні життя розподілені плюс-мінус так само. 

Близька подруга Рози — теж чайлдфрі, вона заміжня лесбійка, віддана кар’єрі. Є у Рози ще й тітка, рідна сестра матері, заможна і заміжня, вони разом із чоловіком обрали мобільне життя, багато подорожують і дітей не мають. Варто зазначити, що всі, хто поділяє погляди Рози, — білі люди середнього класу, які часто-густо не свідомі, чому зрештою можуть обирати спосіб життя. Традиційна родина Люка належить до нижчого соціального прошарку. Свідома бездітність у просторі роману — привілей.  

У кожній версії стосунки Люка і Рози закінчуються: домовленість щодо відсутності в їхній родині дітей була тим, що тримало сім’ю, тестом на довіру, котрий обидва не пройшли. Компроміси і привілеї — от про що ця книжка: привілеї, яких не помічають, і компроміси, до яких не годні. Ну дуже провокативна книжка, яка чомусь прикидається любовним романом.  

Марина Гримич, «Фріда»

Будинок на Торговій вулиці в Бердичеві схожий на лабіринт: на землі жили чиновники, освітяни і службовці, під землею крутили оборудки контрабандисти і переховувалися ченці-розстриги. Ірина потрапляє в той лабіринт і тягне нас за собою. 

Ірина Ревуцька давно живе у великому місті, де збудувала свою бізнес-імперію. Вона поклала життя, щоб досягти професійного успіху. Жодних дітей тут: книжки, в яких обирають/обмірковують свідому бездітністьЄдина людина, котрій Ірина довіряє і в котрої вона вчилася бізнесу, — Маджарян. Той має теорію, що гендлярство в крові у євреїв, вірменів і греків, а слов’янам треба напружуватися, щоб оволодіти цим даром, хіба що Ірині все легко дається. Ну, по-перше, Ірина — напіввірменка, вихована єврейкою. А по-друге, дається все їй таки нелегко. Одного дня Ірині надходить повідомлення про смерть подруги дитинства Фріди. І вона їде до покинутого будинку в Бердичеві, де жила разом із бабунею Бертою, щоб оплакати подругу і своє дитинство. Дуже скоро стає ясно, що Ірина і Фріда — та сама людина. Ірина від Фріди свідомо відмовилася. Тепер їй треба знайти Фріду в тому лабіринті.

Магічний будинок всюди полишає підказки. Чи не перше, що почуємо від Ірини: «Підвали будівлі зберігають таємниці абортованих дітей». Хто тут ухвалив рішення не народжувати дітей? Затим провідником для Ірини в будинку стануть повідомлення, що приходять на її мобільний. Свою мобілку вона називає «малюком», отож шлях на свободу відкривається тоді, коли в Ірини «в руках опиняється малюк». А повідомлення з телефону вона надсилає Маджаряну, що так довго їй втовкмачував: «Або діти, або бізнес», і сам дітей не має. Хто ці двоє одне одному насправді? 

Юнкою Фріда була закохана в сусіда-поляка, від нього завагітніла і зробила аборт, вона не любила того юнака, вона у такий спосіб хотіла стати подібною на його матір — упевненою, завершеною, сформованою. В її уяві сила приходила разом із народженням дитини.  Тепер Ірина певна — для цього треба відсутність дітей. Мати дітей у цьому світі значить стати кимось іншим, ніж ти є зараз: не набути нового, а відмовитися від старого. Це історія не про бездітність, а про матеревбивство (символічне, ясна річ).

Ірина вирішила не мати дітей, керуючись кар’єрними міркуваннями. Так їй здавалося. Певно, що річ не тільки в цьому.

Фріда і Берта — не біологічні родички, Берта удочерила Фрідину матір. Обоє дивом вижили під час німецької окупації, а потім і радянської. Берта дала великий хабар за всиновлення і пояснила чиновнику: «Чи ви знаєте, що значить для єврейки не мати дітей? Адже спадок євреї ведуть від матері». І ця прохідна сцена стає ключем до жах якої суворої «Фріди»: відмова від материнства-батьківства тут є способом культурного спротиву, зупинити свій рід, обірвати свою лінію спадкоємства — значить, вийти з системи, що має тисячі способів нашкодити тобі і твоїм дітям.

Не народжувати більше жертв.  

Будинок на Торговій, 4, давно закинутий. Його ніхто не збирається відновлювати.     

Каролін Жорж, «Із синтезу» (переклад Ростислава Нємцева)

«Ти готова присвятити все своє життя, щоби не бути ні в чому схожою на свою матір». Це цитата не з роману Жорж, але вона могла сміливо бути б епіграфом до нього. Рефлексуючи теми чайлфрі, беручи за головних героїнь жінок, які обрали свідому бездітність, художні твори рано чи пізно впираються в тему, що відсутність власних дітей — це радикальна спроба емансипуватися від матері. Жодних дітей тут: книжки, в яких обирають/обмірковують свідому бездітністьПринаймні на рівні упередження таке припущення існує завжди. Про це, зокрема, міркує химерний «Із синтезу».  Головна героїня роману (імені у неї нема) у 1980-х зробила успішну кар’єру фотомоделі, зароблених грошей вистачило, щоб в двадцять чотири піти на пенсію, купити ізольований лофт у центрі Монреалю і зачинитися в ньому на кількадесят років. 

Вона не підтримує жодних контактів в реальному світі, з батьками майже не спілкується, друзів фактично не має, з френдами безпосередньо не контактує. Кожен її день минає в перегляді старих тб-шоу й ітераціях з Анук. Анук — її аватар, що живе в мережі та має тисячі фоловерів. Героїня щодня розробляє для Анук нову зовнішність, організує для неї глибоко символічні і дуже мистецькі сценки, робить артфото, запрошує інших аватарів помилуватися результатами своєї роботи і рахує «сердечкі». 

Так минає життя жінки, вона ним цілком задоволена. Самотність — свідомий вибір. Зараз їй трішки за п’ятдесят, напевно, хоча вона розказуючи про себе десь весь час губить три роки життя — дати не збігаються катастрофічно.

Надходить новина: у матері героїні — термінальна фаза раку, вона помирає в лікарні. Реальний світ дав про себе знати, але розв’язувати реальні проблеми героїні Жорж доведеться таки в віртуальних світах. Вона створює кілька сцен та історій за участі Анук. В одній з них героїня стає матір’ю своїй матері. Реальності множаться. Самотність більше не рятує. Мати помирає і уже не ясно, в якому із сотворених світів це стається.

Її мати мала дев’ять викиднів, героїня згадує, що коли вагітність ставала помітною, материнське тіло «набухало», і раптом ставався викидень, після чого посилювалися скандали між батьками, пиятики тата і депресії мами, їхні бійки і навіть спроби убивства (через що донька з родини і пішла). Мати втрачала дитину, певно, десь на четвертому місяці. Чотири помножити на дев’ять: от, до речі, і знайшлися ті три роки життя, що їх загубила уже головна героїня (так, теж сильно символічно). Життя доньки і матері зливаються значно раніше, ніж того боїться і бажає донька, тіло матері починає помирати тоді, коли вона народжує доньку. В найсильніший момент роману художниця усвідомить, чиї саме риси має її мінлива Анук — матері, ясно що, Анук синтезована з рис материного і доньчиного обличчя. Саме тому тіло Анук бездоганне.  

До речі, це майбутнє, при чому постапокаліптичне, доживає своє життя фактично остання генерація людства. Умова помирання світу — бездітність героїні. (Ні, не так буквально!). Коли поруч не залишається нікого, кого слід любити (як діти батьків), то світ може спокійно помирати. А поки що сцена з Анук, яка заколисує власну матір, поволі набирає лайки. І ті двоє аватарів мають те саме обличчя.  

Террі Пратчетт, «Пані та панове» (переклад Ольги Бєлової) 

Ви не могли не чути про Есме Дощевіск. У Пласкому світі Террі Пратчетта вона —  легендарна особистість, могутня вища відьма з Ланкрського ковену Дискосвіту. Їй десь 70, за мірками відьом небагато. Вона самопроголошена опікунка маленького королівства Ланкр. В родині, де зростала Дощевіск, була ще одна сестра. Жодних дітей тут: книжки, в яких обирають/обмірковують свідому бездітністьТа є доброю відьмою (феєю), а бабуня — очевидно, недоброю (хоча вона вважає інакше). Втім, якщо її сестра давала людям все, що вони хочуть, і тим шкодила, то бабуня дає людям те, чого вони потребують, і най тим їх не радує, але допомагає. Бабуня має невеликий вроджений дар, але працелюбна і наполеглива. Вона стає тією, котрої потребує безпека її ковену, що своєю чергою має убезпечити королівство. Щоби відбутися, кожен відьомський ковен повинен мати у своєму складі Діву, Матір і Стару. В Ланкрському ковені бабуня Дощевіск, найімовірніше, є Старою, хоча при ній це слово ніхто вголос не промовляє і називають її натомість Іншою. Діва, Мати та Інша. В «Пані та панове» було висловлене припущення, що бабуня є одночасно трьома іпостасями — дівою, матір’ю та іншою (ой як концептуально, тим більше для комедійного фентезі!). 

Вона ніколи не була заміжньою і не мала сексу (їй підкоряються єдинороги, а так можуть лише незайманки), а отож не народжувала. Але є нюанс. Про нього якраз «Пані та панове» — один із романів відьомського циклу Пратчетта.  

Через неуважність місцевих вікканок відкрився вхід до країни ельфів, фейрі прориваються у Ланкр. Місцевий ковен має зупинити загарбників. Але зближення світів викривило реальність: бабуня Дощевіск починає бачити своє альтернативне життя. Колись юнка свідомо обрала магію. Вона доглядає хвору матір до самої смерті й потім стала ученицею місцевої відьми. У той час до неї залицявся чарівник (тоді початківець, далі впливовий маг) Маструм Дивакуллі. Дивакуллі запропонував Есме одружитися. В цій реальності вона відмовилася, в іншій погодилася. Коли нині Дощевіск приходить до тями після видінь з її альтернативного життя, то перше, що питає: «Де діти?» Королева фей пропонує їй показати ту версію її життя, за яким вона найбільше тужить: вона воліє показати, якою чудовою матір’ю і бабусею стала б Есме. У неї б не було щасливого шлюбу, бо вдача Старої не змінилася, але було б щасливе материнство.

Не мати дітей — таким був свідомий вибір відьми. Її майстерність потребує самоти. Королеві фей вона це пояснить ідеально: мовляв, пішла складним шляхом, бо простий шлях — надто важкий. Утім, є в книжці ще одне пояснення: відьми працюють із тим, що є, а не з тим, що могло б бути, адже справжні відьми роблять не те, що добре, а те, що правильне.

Кумедно прозвучить, але бабуня Дощевіск — одна з найпереконливіших персонажок у сучасній літературі, яка рефлексує складність свідомої бездітності як практики особистісного/професійного розвитку… Втім, поруч із бабунею завжди є тітуня Оґґ, яка має купу дітей-онуків і — о диво! — де факто значно вправніша відьма за Есме.

Елізабет Гілберт, «Узаконений: скептик змирився з ідеєю шлюбу»

«Їсти, молитися, кохати» Елізабет Гілберт має сиквел, це саме він. Жінка переживає розлучення і важкий депресивний епізод, з якого виходить через довгу самопізнавальну подорож, в котрій вчиться смакувати щоденні дрібнички, насолоджуватися враженнями і просити про допомогу. І зустрічає нового коханця. Філіпе — бразилець, який живе в Австралії, а зустрілися вони на Балі. Саме їхні стосунки через понад два роки від першого роману стануть предметом «Узаконеного». Це мемуари. Жодних дітей тут: книжки, в яких обирають/обмірковують свідому бездітністьМотив, що керує Ліз: коли вас змушують зробити щось, що ви ненавидите, це може стати поштовхом до саморозвитку. Її змусили одружитися з дорослим, реалізованим, адекватним хлопом, який її кохає і якого вона кохає, і вони вже живуть разом два роки. Саме час удосконалюватися через страждання… Викручуйте емпатію на повну, вона вам вся знадобиться. Обоє уже пережили важкі розлучення, тому домовилися: разом переїздять до США, та одружуватися ніколи не будуть. Еміграційна служба має іншу опінію: вони мусять побратися, інакше Філіпе депортують. Той шлюб не до шмиги, але що вже робити. Поки готується процедура, Ліз вирішує для себе дослідити, чим є сучасний шлюб (як інституція себто), розмовляє з заміжніми і самотніми жінками про це, згадує родинні історії та відомі історичні анекдоти. Природно зринає думка: шлюб, який історично виник, аби виховувати дітей у безпеці і зберігати майно через серію спадкоємців, тепер цю функцію якщо не втратив, то й вповні не реалізує. 

Шлюб на законодавчому рівні — це гроші, майно і діти: те, що у шлюбі виробляють. У Філіпе є двоє дорослих дітей. Ліз дітей не має («Бог помилував родити від нелюбого мужа», — так вона пояснює). Їй 36, йому 55. Десь на десятій сторінці героїня наголошує:  «Коли жінка народжує менше, її здоров’я і життя покращуються», і послідовно цієї думки тримається. Ця теза стає основою її модерного шлюбу — коли чисельні клани з мережею різних типів підтримки заміняє міцна пара, де одне одного емоційно обслуговують. У 2008 році кількість бездітних шлюбів у США сягнула найвищих за всю історію показників, а кількість розлучень знизилася на кілька відсотків. Немолоді, освічені та бездітні мають більше шансів утриматися в щасливому шлюбі, — доходить висновку Лізі. Сама Ліз називає себе жінкою безмежних можливостей, а зростання кількості та якості виборів передбачає таку ж експоненту неприємностей від неправильного вибору.

Філіпе і Ліз побралися. І розлучилися одразу по тому.