«Я усвідомила власну національну ідентичність лише тепер, і, що парадоксально, лише перебуваючи за кордоном» — типова історія української біженки

від | 13.12.2022 | Дівчина говорить, LMillustrated, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

Або зовсім не типова. За ціле життя я не чула стільки людських історій, скільки мені розповіли протягом останніх дев’яти місяців. Кожен, хто тремтливою рукою струшував попіл цигарки, розповідаючи про початок війни, страх, біль, пошук прихистку, завжди додавав у кінці: «Про це можна написати цілу книжку». Ці книжки будуть схожі, а все ж різні.

«Криниця-Здруй» — знаний на всю Польщу оздоровчий центр із цілющими водами. Протягом усього року сюди приїздять здебільшого люди старшого віку. Вони завзято долають пішохідні стежки, щодня ходять випити склянку водички, а вечорами милуються музичними фонтанами, співають у караоке «Гей, соколи» та відвідують концерт міського оркестру.

Українців — матерів із дітьми, літніх жінок — розселили в декількох готелях. Ними опікується міська влада: біженці забезпечені безплатним харчуванням та всім, що потрібно для життя.

Скрипалька

В неділю вранці хол оздоровчого закладу вже повний людей. Гості міста поспішають зайняти місця перед сценою — о 10:30 розпочинається концерт. Цілу годину звучатимуть різноманітні вальси, польки, танго. Я спостерігаю за цими поціновувачами музики: хтось закриває очі, в ритм похитує головою, замріяно всміхається. Хтось знімає відео, якщо звучить знайома мелодія. Серед скрипалів, чиї рухи синхронні та плавні, й українка Світлана — музикантка і викладачка міської дитячої музичної школи. Металева оправа її окулярів виблискує у світлі софітів, коли вона киває колезі-скрипалю та швидко перегортає ноти на пюпітрі.

«Музикант, що грає в оркестрі, має позбутися пихи та хвалькуватості, — розповідає мені Світлана дорогою після концерту. — Якщо хтось із нас захоче стати помітнішим та голоснішим за інших, привернути увагу слухачів лише до себе, музика перетвориться на какофонію. Гарно, коли кожен грає свою партію тихенько, прислухаючись, слідкуючи за рухами пальців, за диханням решти музикантів праворуч і ліворуч».

Світлана живе одна у крихітній кімнаті з білими стінами на верхньому поверсі готелю, під бляшаним дахом. Тут лише ліжко й шафа, а коло ліжка — стілець зі стопкою нот. На підвіконні — групове фото членів оркестру. В кутку — невеличка дорожня сумка з речами. Жінка живе тут вже декілька місяців, але «тривожна валізка» досі чергує біля дверей.

Біженка

«Я граю в різних оркестрах із самого дитинства. Виступала в різних містах та країнах. Для музиканта, повірте мені, головне — зовсім не віртуозне виконання, не оплески, не слава. Головне — любов до музики», — говорить Світлана, й очі її загоряються.

Нам хочеться говорити про музику, а не про війну. Бо з самого ранку вдалося, як то кажуть, відволіктися — класична музика гіпнотизує та якимсь дивом повертає в «базовий» стан, і безтурботність на обличчях людей навколо допомагає й собі відчути той жаданий спокій, мало не забуття.

Але розмова все одно, наче бумеранг, повертається до болючої теми. До тієї історії, про яку можна написати книжку. Про те, як перші два тижні війни Світлана переховувалась у підвалі православного собору, спала просто на підлозі серед чужих переляканих людей. Чула вибухи, дізнавалась про чергові бомбардування й руйнування, боялась, страшенно боялась. Як дивилася з маленького віконечка підвалу на довжелезні черги до автобусів, що один за одним від’їжджали з площі Перемоги, на різних людей, які кидали все, що мали, та їхали світ за очі. Як сама врешті так само поїхала, раптово, не до кінця усвідомлено, з тими випадковими речами, які мала з собою. «Просто мені зателефонували та сказали, що є одне місце в автобусі. І що водій може зачекати на мене з пів години», — тож Світлана навіть не встигла повернутися додому, щоб узяти з собою важливе й дороге, наприклад, скрипку.

«Я нічого не знала, — каже Світлана, — не ухвалювала жодних рішень. Йшла разом з іншими. Незнайомі люди запропонували місце в автобусі — покірно сіла. На вокзалі в Кракові було холодно та сухо, морозне повітря різало шкіру. Люди спали просто під скляними вітринами бутиків, плакали діти. Гарячий чай, нездатність проковтнути бодай шматок бутерброда. Невідомий чоловік сказав: «Везу людей в Криницю». Я почула знайому з далекого минулого назву — і ось я знову в автобусі. А вночі в дорозі почав падати лапатий мокрий сніг. Все це було наче сон, моторошний сон».

Рівно 35 років тому Світлана вже була в Криниці — під час гастролей польськими містами. Саме тоді, згадує жінка, вона вперше усвідомила красу та цінність власної українськості. «Ми завжди виходили на сцену в народному вбранні — червоних спідницях, вишитих сорочках, вінках та коралях. Проте чи був цей образ не лише сценічним, чи був частиною нас самих? Поляки тоді аплодували нам, українським музикантам, стоячи. Це вразило, здивувало… і надломило стереотип меншовартості. Та до народження національної свідомості було ще далеко».

Тепер, опинившись тут знову, Світлана не могла впізнати місто: «Я ходила вулицями, роздивлялась… але наче вперше все це бачила». Врешті, за стільки років місто дійсно змінилося.

Українці легко «розчиняються» в повільному потоці туристів. Тут всі — незнайомці, тож можна непомітно змішатися з тими, хто ходить пішохідними гірськими стежками, оглядає сувеніри в торгових наметах, їсть морозиво на лавці біля фонтану, ловить малюків за капюшони. Тут всі чужі одне одному, і це певною мірою позбавляє самотності. Також це частково знімає болюче почуття провини за свою відсутність вдома — ти ж бо навіть не намагаєшся інтегруватися в місцеву спільноту.

Ти ані тут, ані там.

Інтеграція

Коли потроху влігся перший несамовитий страх, настала черга гіркої туги. «Я раптом зрозуміла, що стала ніким. Я втратила рідну країну, місто, домівку. Я залишилась зовсім одна — донька з онуками також опинилися в іншій країні. Огортало почуття самотності та безпорадності, а повернутися назад не дозволяв страх перед війною, вибухами, руйнуванням. Втрата музики — остання краплина, і біль вже через край».

Залишатися бездіяльною Світлана не могла: «Я просто мила посуд тричі на день за всіма мешканцями нашого готелю. Щодня. Жодної платні — просто аби не сидіти, склавши руки». А потім випадково жінка дізналася про міський оркестр. Прийшла на концерт і вперше від початку війни розплакалася, просто слухаючи виконання знайомих, рідних серцю мелодій.

А далі все відбулося дуже спонтанно і щиро. Світлана просто запитала: «Чи можна і мені з вами грати?» І несподівано для себе отримала згоду й запрошення.

«Щоправда, мені сказали так: якщо пані має власний інструмент — гаразд, може грати з нами. Але інструменту не було! В тім-то й річ. Тоді колишній учасник оркестру на декілька місяців люб’язно позичив мені власну скрипку. Ви коли-небудь чули про таке? Ви б позичили незнайомій людині свій ноутбук? Чи автомобіль? Музичний інструмент — це не просто знаряддя праці, це дещо особисте, навіть інтимне». Але тепер Світлана грає на власній скрипці — знайомим вдалося передати інструмент з дому.

Про гостинність та сердечність поляків чули, мабуть, всі. Це важко описати словами. Я обережно питаю, чи, бува, не виникають якісь непорозуміння з іншими музикантами насамперед через мовний бар’єр або культурні відмінності? Жодних! За декілька місяців Світлана не почула жодного зверхнього чи злого слова. «Зрештою, ми говоримо однією мовою — мовою музики».

Репетирувати доводиться багато. Світлана розгортає й показує мені ноти — дев’ять сторінок твору, і це лише одна з десятків композицій репертуару. «Коли граєш собі наодинці, здається — нічого складного! З моїм-то досвідом гри! Але скільки не репетируй, кожен виступ — це шалені хвилювання. До сцени неможливо звикнути, навіть якщо робиш це вже понад пів століття», — жартує вона.

Українка

В публічному просторі нерідко звучить засудження тих українців, що виїхали за кордон. Живуть собі, мовляв, спокійним, безтурботним життям.

«Ми були страшенно налякані. У мене досі перед очима мій маленький онук, який стукотів зубами та тремтів від холоду й страху в темному підвалі будинку. Ми не знали, що на нас чекає завтра», — згадує Світлана.

Українці — різні. Спільне горе зробило нас неймовірно єдиними, це правда, однак відмінності наші часом вирізняються тим гостріше. Багато хто продовжує говорити російською й уникає розмов про війну. Не кожен хоче згадувати перші дні вторгнення й ділитися власною історією поспішного, не цілком усвідомленого втікання світ за очі, з малою дитиною та рюкзаком за плечима. Чи з котом у переносці. Чи з хворою матір’ю попід руки.

Хтось просто не звик виносити глибокі переживання назовні. Я бачила, як розплакалась жінка, що почула аматорське виконання української народної пісні на розладженому піаніно в холі санаторію — жінка, про яку розповісти не зможу більше ані слова, настільки вона мовчазна, відчужена й наче байдужа.

А хтось не хоче уособлювати себе з рештою українців, що його оточують — ніде правди діти. «Скажуть, як завжди, що українці — засранці», — чую від сердитої жінки зі шваброю в руках, яка так мотивує сусідок до прибирання сходових клітин.

«Я тільки зараз, тільки тут зрозуміла, що є українкою. І що болить найбільше — одразу змушена відірвати від себе це усвідомлення, придушити це новонароджене переживання. Адже моя земля там, а я тут. Я маю тепер відчувати себе людиною світу, блукачем, чужинцем. Людиною без коріння — знаєш, як, бува, рослину рвуть просто поперек стебла, лишаючи в землі її невидиме продовження?» — зітхає Світлана.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

Смачно, але соромно — чимало людей соромляться зізнатися, що читають любовні романи. Про цей жанр існує багато стереотипів — мовляв, примітивні історії, написані за шаблонами, які не мають нічого спільного з реальністю....

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

У мережі набула розголосу історія про групу хлопців з Івано-Франківська, що влаштовують вечірки, обпоюють дівчат, а потім знімають їх непритомними та публікують ці фото й відео у своїх соціальних мережах. Після публікації у...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...