Прихований фронт українських освітян у часи війни

від | 30.11.2022 | Статті, LMillustrated, Дівчина говорить, Її історія, Освіта, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

У ці дні ворог знищує нашу критичну інфраструктуру по всій країні, намагається нас залякати, викликати паніку та занепад духу напередодні зими. Натомість в Одесі відкривається ковзанка, кав’ярні запрошують молодь у щойно створені коворкінги, енергетики за лічені години відновлюють світло, мобільні оператори перепідключають половину базових станцій, а американський астронавт Скотт Келлі терміново прибуває потягом до Києва. 

Неймовірна життєстійкість українців дає знати ворогу, що ми продовжуємо жити, працювати і всі разом наближаємо нашу перемогу. Окремої уваги заслуговує життєстійкість українських вчителів, які з перших днів війни підтримували дітей та створювали для них відчуття «звичного життя». Про це у колонці Олесі Божко, керівниці ГО «Простір знань». 

Наша освіта вистояла. У вересні більшість українських шкіл відчинили свої двері, вчителі продовжують навчати дітей як в Україні, так і за кордоном. У школах проводять свята, діти підтримують наших військових та волонтерів малюнками, а вчителі допомагають школярам мріяти про майбутнє у вільній Україні. 

Сьогодні освіта — це про майбутнє. Нашій новій генерації випаде відбудовувати Україну після перемоги. І саме освітяни роз’яснюють події, свідками яких є діти, а їхні батьки почасти учасниками і героями, серед яких військові ЗСУ, добровольці, волонтери, лікарі, журналісти.

Вчителі навчають дітей в укриттях, на окупованих територіях, без світла і тепла, допомагають інтегруватися у школах за кордоном, створюють недільні осередки в усьому світі.

Вчителі стоять за десятками тисяч історій, більшість із них — жінки. Їм доводиться самотужки розв’язувати питання безпеки дітей та залишатися єдиним звʼязком з українською освітою для багатьох школярів, розкиданих світом. 

«Ми всі бачили кадри захопленого Маріуполя, коли росіяни у назві міста на в’їзді змінюють нашу літеру І на їхню И, перефарбовують у свій прапор, завозять свої книжки у наші школи, а українські підручники спалюють», — говорить журналістка й письменниця Христина Коціра.

Христина з двома дітьми Ніною та Мироном продовжує жити в Києві й не планує нікуди виїжджати. Діти ходять до школи, у якій багато що змінилося за час війни. Зокрема, у вайбер-групі батьків всі перейшли на українську, окрім однієї мами: «Ворог розуміє, що це важливо. Важливо, за якими книжками діти вчаться, якою мовою говорять. Агресія росії дала нам чітке розуміння, що мова і освіта — це також наша зброя».

Прихований фронт українських освітян у часи війни

Христина Коціра

«У нас триває війна з 2014 року. До 24 лютого у школах неохоче говорили про події на сході. Моя знайома парамедикиня хотіла прийти до своїх дітей в одну з київських шкіл на День захисника та захисниці України й розповісти, чим займається, то там такий шторм здійнявся. Батьки обурювалися, щоб у дітей не забирали щасливе дитинство. Говорили, що не треба їх травмувати та втягувати в це. Зараз, звісно, все інакше. Вже не вдасться жити в Україні й ховатися від того, що війна. Сидиш у квартирі, а сирена виє. Маєш дитині пояснити, що відбувається. Російські ракети, як би страшно це не звучало, дають людям розуміння, що і мова важлива, й історичні факти треба знати, щоб не наступати на граблі у майбутньому», — ділиться журналістка.

Людмила Правдивець, вчителька початкових класів київської державної школи, згадує перші дні війни: «Все, що вдавалося, — з підвалу писати повідомлення батькам через вайбер. Хвилювалася за дітей — чи нічого не трапилося, чи всі в безпеці. Просила, щоб плюсик надсилали, що все гаразд. У мене клас невеликий — 26 учнів.

У середині березня наша школа відновила онлайн-навчання. Підключалися спочатку до 15 діток. І коли нарешті вийшли в онлайн всі 26 — то була невимовна радість. За ці три тижні мої другокласники подорослішали. Це були інші діти — зі своєю позицією і чітким розумінням, що відбувається.

Прихований фронт українських освітян у часи війни

Людмила Правдивець

Навесні ми більшість часу просто спілкувалися між собою. Я скоротила навчальну програму на свій розсуд, бо розуміла, що підтримка одне одного — це найважливіше. Вела розмову з кожною дитиною. Кожен хотів розповісти про себе, куди виїхав, якою була дорога. Наші уроки, бувало, затягувалися до двох годин. Треба ж кожного вислухати. Розмови нас об’єднували, зігрівали, відволікали».

З вересня на вчительку щоранку чекають  19 школярів у приміщенні школи. Найбільший виклик — роз’яснювати дітям, чому важливо перебувати в укритті весь період повітряної тривоги. 

Часом клас проводить до чотирьох годин без повноцінного освітлення. Діти втомлюються, нудяться, а вчителям доводиться включати всю творчу уяву, аби заповнити той час чимось цікавим для дітей. «Ввечері я настільки виснажена від робочого дня та новин, які є нашою дійсністю, — завершує вчителька, — у мене сестра в Америці живе. Прошу її розповідати вечорами про їхній день, школу, в якій навчається донечка. Мені цікаво знати, як працюють американські вчителі. А сестрі моїй ніяково стає, каже: У вас же війна, а я тобі про наше життя. А мене це відновлює, відволікає, навіть надихає».

«У нас є діти, які виїжджають у поле, ловлять мобільний інтернет, завантажують завдання та за якийсь час надсилають на перевірку», — розповідає Анастасія, вчителька географії, яка виїхала з окупованої зони в Запорізькій області, про учнів із рідного селища Розівка, які лишилися на окупованій території, але все ж таки приховано навчаються онлайн за українською програмою. Їхнє селище було останнім населеним пунктом на межі Запорізької та Донецької областей. 

«Ми розуміємо, як страшно зараз тим дітям, які хочуть навчатися, але не мають можливості. Знаємо, якими можуть бути наслідки для їхніх родин, якщо окупаційна влада дізнається, що дитина навчається за українською програмою. Селище невелике, колаборанти швидко здають тих, хто не підтримує окупантів. Ми перетнули 26 ворожих блокпостів і виїхали. Всюди приниження, обшуки, перевернуті речі. Наказала синові мовчати, аби не сталося нічого. Все ж на одному блокпості у нього вирвалося: Це наші? У нас усе похололо. Добре, що росіяни не почули». 

Анастасія з родиною винаймають квартиру в Тернополі. На початку вересня дві директорки об’єдналися з командою вчителів, яким вдалося виїхати, та відкрили онлайн-школу. 

До навчання приєдналися діти не лише їхнього селища, а й інших, які зараз в окупації. Це діти, чиї родини змогли виїхати на підконтрольну Україні територію або за кордон. У школі також  навчаються діти, які лишилися з батьками під окупацією і ходять до місцевих російських шкіл. 

«Навіть ті, до кого приходили з перевірками, все одно продовжують навчатися з нами. Важко уявити, через що вони там проходять. Змушують дітей віддавати в російську школу, залякують і ставлять у такі умови, що відмовлятися від навчання вони не можуть: перше попередження — штраф 40 тисяч рублів, друге — 80 тисяч. А потім погрожують, що заберуть до інтернату.

Ми розпочинаємо навчання о 12-й годині ранку, щоб діти, які за кордоном, і ті, які на окупованій території, могли до нас хоча б частково долучатися», — на завершення розмови говорить вчителька.

Анастасії боляче, що багато вчителів все ж лишилися та навчають за російською програмою: «Вони про нас дітям говорять, що це ми всіх лишили, кинули». Робота Анастасії в радість. Коли працює, відволікається від новин та хвилювань. Її батьки залишилися у своїй хаті в Запорізькій області. Вчителька мріє, аби дітям їхньої школи допомогли придбати комп’ютери чи айпеди. Є родини, де по двоє, троє діток і один комп’ютер на всіх, якщо є. Всі полишали свої гаджети вдома, боялися, що на блокпостах все цінне конфіскують. 

Прихований фронт українських освітян у часи війни

Анна Яременко

«На ранок 24 лютого ми почули сильні вибухи. Наш будинок розташований у Броварському районі. Одразу спустилися у підвал, і я ухвалювала організаційні рішення щодо школи самостійно, — відновлює події у пам’яті Анна Яременко, тепер вчителька першого класу в естонській школі. Наступні тижні від початку військової агресії ми не отримували орієнтирів від департаменту чи районного відділу освіти, як діяти і що робити. На початку березня сільський голова звернувся до всіх жителів із проханням покинути домівки, бо всі села навколо нас були захоплені. Я зібралася за кілька годин і з сином виїхала. Нас прихистила естонська вчителька, з якою я упродовж багатьох років товаришувала ще з часів обміну досвідом між нашими школами».

В естонській школі Анна одразу почала допомагати 17 українським дітям із різних класів. Займалися з кожним переважно математикою, мовою, літературою та природознавством. 

«Я налаштувалася працювати швидко, за різними предметами та рівнями й віком діток. Моя спеціалізація — вчителька англійської мови.  Влітку керівництво нашої школи поставило умову повернутися в Україну. Мені довелося відмовитися, бо вирішила лишитися задля сина, школа якого в Києві не має укриття, і діти навчаються цього року дистанційно», — розповідає Анна.

Керівництво київської школи припинило з вчителькою трудові відносини і не пропонувало працювати дистанційно. Схожа ситуація і в інших українських колег, які тимчасово перебувають в Естонії: звільнили всіх, хто вирішив залишитися. Після завершення війни в українських школах на них ніхто не чекає. Як і багато вчительок, Анна зараз за контрактом працює у Таллінні. 

Зарплати тут у вчителів хороші, і робочий тиждень вчителя — 24 години. Естонці переконалися, що наші освітяни мають гарний професійний досвід, і в Естонії їм знайдеться робота. Працюють фонди, які готові вкладати кошти у розвиток та тренінги українських вчителів, але за умов, що вони вивчатимуть естонську мову та залишаться надалі працювати в країні.

З вересня Анна навчає 14 українських діток-першачків за повноцінним контрактом та зарплатою на рівні естонських вчителів. У класі дві вчительки — естонська та українська. Анна більше допомагає в комунікації дітей із вчителями, спілкується з батьками. Шкодує, що для української програми дітям відведено лише дві години на тиждень. До їхньої школи потрапили ті діти, чиї батьки категорично заперечували навчання в російських школах. А таких шкіл в Таллінні вистачає.  Хвилюється за те, що діти не добирають українську програму та не вистачає україномовних книжок і підручників. 

Наталія Казачінер, вчителька другого класу київської білінгвальної школи «Атлантика» переконана, що робота — це зараз життя і стабільність. Це віра у майбутнє: «Багато українських шкіл зруйновано. Ми малюємо з дітьми міста України, міста майбутнього, міста своєї мрії. Багато говоримо про мужність українських військових, волонтерів, лікарів. У день Революції Гідності обговорювали, як гідність допомагає всім нам триматися і наближати перемогу, а світові — підтримувати та захоплюватися нами. 

Прихований фронт українських освітян у часи війни

Наталія Казачінер

Освіта у ці часи — це навчитися говорити про важливі для кожного українця речі. У День захисників та захисниць України ми досліджували символи і кольори наших стягів — червоно-чорного та синьо-жовтого.  Наші діти — це ковток свіжого повітря та бадьорості. Вони хочуть вчитися, дуже вболівають, аби ми змогли провести всі уроки. Я навчаю паралельно дітей у приміщенні школи та онлайн. Засмучуються всі, коли через відключення електрики зникає інтернет і урок раптово припиняється. Радію, коли знову бачу щирі усміхнені обличчя. З браком електрики вчимося цінувати кожну мить разом. Війна є в нашому житті щоденно, і від цього не сховаєшся. 

З другокласниками не говорю багато про війну. Зате наші розмови про діяльність волонтерських осередків, важливу місію волонтерів, про внесок кожного з нас. Пояснюю, що дитячі малюнки моїх другокласників та листи підтримки роблять наших військових сильнішими. Ми ж всі наближаємо перемогу разом. 

Зв’язок з Україною важливий для дітей, які виїхали за кордон і з нами навчаються дистанційно. Їхня дитяча мрія — повернутися у свої домівки, в школу, до друзів. Щоб все було так, як до 24 лютого». 

Вчителька не полишала Київ усі довгі місяці війни. Під час масованих ракетних ударів 10 жовтня по Києву якраз прямувала до школи вулицею Саксаганського. Наталія хоче, щоб вчителів орієнтували наперед, як діяти, а не вже тоді, коли щось сталося: «Досвід, який ми отримали, показав, як всі легковажили повітряними тривогами. Батьки відпускали старших дітей самих до школи під час повітряних тривог, вчителі також не мали чітких інструкцій, як діяти, якщо повітряна тривога застала в дорозі. У той страшний понеділок доводилося приводити дітей і вчителів до тями від почутого та побаченого. Вже наступного дня у вівторок школа одразу розробила чіткі роз’яснення батькам та вчителям, в яких заборонила виходити з дому, забирати дітей з укриття або пересуватися містом у разі повітряної тривоги. Лише наприкінці того тижня офіційні детальні інструкції були опубліковані на офіційних сайтах органів державної влади».

Прихований фронт українських освітян у часи війни

Юлія Ульянова

За словами шкільної психологині Юлії Ульянової, у час війни на вчителя лягає навіть більша відповідальність за емоційний стан, психічне здоров’я дитини, за її життя, а не за академічні нормативи. Після напруженого дня чи проведених годин в укритті з дітьми вони забувають зробити паузу і попіклуватися про себе.

Психологиня вважає, що освітяни не часто осмілюються визнати, що їм потрібна психологічна підтримка, допомога, можливість відновитися та уміти перемикатися. «Це вважається виявом слабкості, — говорить психологиня, — а наші вчителі завжди вирізнялися умінням швидко зібратися та опанувати ситуацію.

Місія освітян у часи війни — показати, що є стабільність, хоча б у цій частині життя дітей. Те, що діти можуть звернутися до своєї вчительки зі своїми відчуттями, це також про стабільність.

Для того щоб створювати і надавати дітям рівновагу, важливо подбати про себе. Це як у літаку — спочатку вдягаєш кисневу маску на себе і переконуєшся, що контролюєш ситуацію, а вже потім на дитину поруч, — порівнює Юлія. — Наші вчителі звикли вирішувати багато питань, працювати понаднормово, брати подвійне навантаження. Я б дуже хотіла, щоб усі ті, хто відповідають за освіту, допомагали надавати психологічну підтримку вчителям якнайбільше. А вчителі, відповідно, не соромилися звертатися».

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

Смачно, але соромно — чимало людей соромляться зізнатися, що читають любовні романи. Про цей жанр існує багато стереотипів — мовляв, примітивні історії, написані за шаблонами, які не мають нічого спільного з реальністю....

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

Мене також зґвалтували на вечірці, підсипавши речовину в напій

У мережі набула розголосу історія про групу хлопців з Івано-Франківська, що влаштовують вечірки, обпоюють дівчат, а потім знімають їх непритомними та публікують ці фото й відео у своїх соціальних мережах. Після публікації у...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...