До середини XIX століття викладання було статусною, високооплачуваною і суто чоловічою професією, де вчитель уособлював владу та закон. Все змінила індустріальна революція: світові, що стрімко змінювався, більше не потрібна була жменька освіченої аристократії — освіта стала масово затребуваною. Виникла проблема: чоловіків-вчителів не вистачало, а їхня праця виявилася занадто дорогою.
Економістка Стенфордського університету Майра Стробер у своїх дослідженнях пояснює: коли юні дівчата стали навчатися грамоті у початковій школі, а на ринку якраз з’явилася масова потреба у вчителях, відбувся «вигідний» світоглядний зсув. Викладання почали трактувати не як «владу і статус», а як «любов і догляд», які були «природними» талантами жінки. Ця нова концепція стала ідеальною для жінок, чия праця традиційно вважалася безоплатною в межах дому. Так лідерство було витіснене опікунством. Жінку впустили в школу за умови, що вона буде «професійною мамою» (або, як ми кажемо й досі, — «класною мамою») за мінімальну платню. Професія пережила фемінізацію, а разом із нею — соціальне знецінення.
В Україні образ вчительки десятиліттями обростав стереотипами. Жінки в освіті звикли працювати в умовах хронічного недофінансування, кадрового голоду та знецінення. Сьогодні вони становлять 83,4% від усіх педагогів країни. Саме жінки щоранку відчиняють двері шкіл і проводять уроки в укриттях під час тривоги. Здається, якби вони одного дня припинили обирати школу, освіту чекав би неминучий колапс.
Водночас саме сьогодні цей світоглядний зсув від «лідерки» до «опікунки» відбувається у зворотному напрямку: жінки йдуть у школу не тому, що їхня праця «дешева», а тому, що саме тут вони бачать простір для реальних змін. Для героїнь цього матеріалу — Наталії, Елізабет та Ксенії — вчителювання через програму «Навчай» від ГО «Навчай для України» стало зваженим кроком до розкриття свого лідерського потенціалу. Жінки зайшли у класи українських шкіл через свідомий вибір навчати та навчатися. І для усіх трьох школа стала місцем, де, попри вкрай різний життєвий досвід, вони знайшли простір для особистісного й лідерського зростання, аби згодом змінити своє життя.
Сьогодні цей шлях залишається відкритим для кожного, хто відчуває в собі потенціал до змін: програма «Навчай» щороку шукає нових учасників та учасниць, готових на один або два роки стати вчителями у малих громадах. Ви можете подати заявку на участь у новому наборі вже зараз, щоб почати власну історію професійної трансформації та впливу. Для участі у програмі не обов’язково мати педагогічну освіту.
Я подбала про себе
У пошуках нового дому і роботи Наталія та її 13-річна донька Настя змінили прифронтове Запоріжжя на Курісове, що на Одещині. Вони оселилися в цегляному будинку на чотири квартири, зведеному колись спеціально для вчителів і досі використовуваному за призначенням. У теплу сонячну погоду Наталія з сусідками-колегами влаштовують вечірні чаювання на подвір’ї будинку, проводячи маленькі неофіційні педради.
Наталія — вчителька математики та учасниця програми лідерського розвитку «Навчай», для якої цей переїзд став другою великою зміною в житті. Вперше жінка була змушена разом із двома доньками виїхати з тимчасової окупації Приазов’я: 29 липня 2022 року сім’я залишила рідний дім у селі поблизу Бердянська, аби продовжити жити та працювати на підконтрольній Україні території. Старша донька Наталії — Світлана — уже працює та здобуває професію. А молодша — Настя — поки що залишається поруч, долаючи усі виклики переміщень разом із мамою.
Наталія каже, що робота — це те, що витягує зі складних життєвих ситуацій, бо нема коли поплакати. Жінка наважилась переосмислити професію та піти на програму лідерського розвитку через вчителювання.
Усе збіглось у часі: Наталія заповнила заявку якраз тоді, коли зрозуміла, що настав час шукати новий дім. За умовами програми «Навчай», учасники їдуть у малі громади України, щоб навчати дітей там, де кадровий голод відчувається найгостріше. Настя підтримала бажання мами взяти участь у програмі, хоча Наталія каже, що та «не до кінця усвідомлювала, що на неї чекає».
Пройшовши відбір, Наталія та Настя поїхали разом до Ужгорода — на фінальний етап навчання. Підлітка брала участь у Літній академії в ролі учениці в таборі, де вчителі та вчительки практикують здобуті навички та готуються до роботи в школі. Настя згадує цей досвід як найкраще літо в її житті. Хоча підлітковий скепсис нікуди не зник: на кожну нову ініціативу вона часом напівжартома зітхає: «Ну куди ти мене знову зареєструвала?» — з ніжністю й довірою до мами, яка не опускає рук.
Тепер за програмою «Навчай» Наталія працює у Курісовському ліцеї, а восьмикласниця Настя там навчається — вперше з 2022 року робить це офлайн.
У новій школі Наталія швидко відчула: 17-річний досвід — це її сильна перевага, яка іноді стає пасткою. Тож вона навчалася нового. Рефлексія після уроків, моделювання складних ситуацій разом із колегами, менторська підтримка в межах програми — усе це змінило і методику, й оптику роботи з дітьми.
«Ми моделювали урок, де я грала роль некерованого крученого учня. Так вжилася в образ, що в кінці зрозуміла: я взагалі не почула, про що йшлося на “уроці”. Після цього досвіду я зовсім інакше зайшла до свого сьомого класу. Раніше я просто хотіла, щоб учень мене почув, а тепер розумію — якщо він крутиться, то його треба постійно “закручувати” в урок і зберігати контакт. Бо коли дитина крутиться, вона буквально випадає з реальності», — розповідає вона.
На уроках помітні зміни. Тепер Наталія — фахівчиня, яка створює середовище для розвитку. Жінка приносить спагеті та пластилін, щоб ліпити з дітьми геометричні тіла. Перед Новим роком дає як домашню роботу математичні фокуси. Дивиться, хто розквітає в нестандартних завданнях і саме так розкриває свої сильні сторони.
Обставини, які останніми роками сипалися на Наталію, змушували її ухвалювати сотні рішень — за себе, за двох доньок, за безпеку, за новий побут у незнайомому місті. Увесь цей час жінка залишалася наодинці з величезною відповідальністю. І попри всю внутрішню силу, якої вистачило б на кількох, Наталія — людина. І вона, як і кожен та кожна, хто тягне на собі так багато, гостро потребувала безпечного надійного простору, в якому можна потурбуватися про себе.
Шестикласники Наталії повертаються з канікул, наповнюючи спорожнілі класи відчуттям життя. Наталія нагадує дітям, що почалася остання чверть і треба встигнути подбати про знання. У відповідь діти рахують дні до канікул і виводять на дошці: «62 дні до літа». Тепер щоранку хтось із них приходить і змінює цифру.
«І раптом я розумію, що буде відпочинок або, як кажуть вчителі, світло в кінці тунелю. Та водночас — буде кінець цього навчального року, цієї історії саме з цими дітьми. І починаю цінувати: це ж лише 60 днів із цими чудовими школярами», — говорить Наталія, поки не знаючи, де буде наступного року.
Як і з евакуацією із тимчасово окупованого Приазов’я до Запоріжжя, а тоді з переїздом на Одещину, Наталії доведеться ухвалити ще дуже багато складних рішень. Тепер поруч із занепокоєнням з’явилося нове відчуття.
«У мене є віра в себе, опора в собі. Зараз я точно знаю: якщо ти щось робиш — то роби це, будь ласка, з вірою у себе. І в тебе не обов’язково все вийде, але ти зробиш усе, що можеш. Я якраз проживаю таке життя, що всі обставини роблять мене впевненішою. Маючи цей досвід, я завжди собі повторюю: в кожному разі треба рухатись, а в процесі розберемося. Мені дуже подобається правило, якого я навчаю й своїх дітей: краще зробити і шкодувати, що щось не вийшло, ніж не зробити взагалі», — додає вона.
Бунт
В Елізабет вчителями були всі: мама, бабуся і навіть тітка, яка за сумісництвом стала її класною керівницею. Здавалось, дівчинка повинна була успадкувати професію. І саме через це очікування юна Елізабет, за характером тиха та скромна інтровертка, вирішила проти цієї системи збунтуватися.
Вона народилася в Німеччині в родині німця та українки, але після розлучення батьків ще зовсім маленькою переїхала з мамою до Фастова. Там і дорослішала. Коли настав час обирати професію, дівчина чітко знала лише дві речі: вона любить англійську мову і ніколи не обере професію мами.
«У родині стояло питання про вступ. Оскільки мені було суперпринципово не йти шляхом вчительки, я подала документи на філологію. Я дуже впевнено говорила, що не буду ніколи вчителькою», — згадує вона.
Навчаючись на філолога, Елізабет щодня їздила електричкою з Фастова до Києва — годину двадцять в один бік. А коли на магістратурі мама розповіла про можливість підробітку в сільській школі на декретному місці, Елізабет погодилася.
Це був її перший вихід із зони комфорту. Без жодної попередньої підготовки дівчина опинилася сам на сам із початковою школою — дітьми з першого до п’ятого класу.
Тоді сталося її перше професійне вигорання. Елізабет поєднувала роботу в сільській і приватній школах та захист диплома. Вона звільнялася подумки (і не тільки) разів п’ять. Здавалося, бунт проти вчительства виявився виправданим: система дивна, атмосфера в школі тиснула, і надії на те, що з цього щось вийде, майже не залишалося. Аж поки в стрічці інстаграму не з’явилася реклама «Навчай».
Реклама виринала в рекомендаціях із дражливою регулярністю. Елізабет гортала її раз, два, три, подумки відмахуючись: «Та що ж там мені може бути цікавого?» Але в травні 2025 року, коли заява про звільнення зі школи вже була написана, вона таки натиснула на посилання.
Елізабет йшла в програму з чистої цікавості та фаталізму: «Спробую, а не пройду співбесіду — то не пройду». Але вона пройшла. І співбесіду, і предметне тестування, і центр оцінювання.
Першим випробуванням на міцність став Літній інститут — фінальний етап відбору на програму та навчання. Для Елізабет, яка не жила в гуртожитку, навчалась здебільшого дистанційно і звикла до спокою та невеликого кола спілкування, потрапити у середовище, де всі без упину випромінюють енергію та генерують ідеї, — було ще тим завданням. Це був її перший досвід настільки інтенсивної та живої командної взаємодії.
«Нас багато, і проявляти себе серед людей, які суперактивні, доволі складно. Викликом стала групова робота. Мені було важко виявляти якісь лідерські якості, ділити особистий простір. Я ж у гуртожитку не жила», — говорить вона.
Саме там, у Літньому інституті, Елізабет погодилася поїхати навчати дітей англійської мови у Горішні Плавні, що на Полтавщині. Про існування цього міста вона дізналася буквально під час навчання від місцевих дівчат. До цього дівчина малювала в уяві «жахастики», якими її лякали знайомі, коли вона ділилась своїм рішенням: глухе село, відсутність зв’язку та перспектива доїти корів. Але реальність виявилася геть іншою: місто зустріло її розвинутою інфраструктурою.
Головне ж диво сталося першого вересня. Літній інститут, який так лякав своїм виходом із зони комфорту, раптом дав свої плоди. Елізабет уперше відчула твердий ґрунт під ногами.
«Я сепарувалася від мами. Раніше я жила з нею, а зараз живу сама, сама розподіляю свій бюджет і доходи. А завдяки підтримці програми можу не бігати по кількох роботах, а фокусуватися суто на школі», — зазначає героїня.
Тепер вона спілкується з мамою, як із колегою. Мама Елізабет працює заступницею директора, і жінкам складно оминути актуальну для обох тему.
«Є певний обмін досвідом, — усміхається Елізабет. — Мама пам’ятає, як їй теж було складно, коли вона тільки прийшла в школу. Коли я купила пікмі-паличку, мама теж таку собі взяла. Нам не вдається тільки дійти з нею до “криголамів”. Ніяк не можу доїхати додому і показати їй, як їх проводити».
Впевненості додало й те, що Елізабет нарешті знайшла «свою» аудиторію. Вона боялася старшої школи — хвилювалась, що не матиме авторитету. Натомість саме десяті класи приємно здивували її комфортною роботою. З ними вона почувається спокійно та впевнено.
А от із п’ятими класами, які раніше здавалися «безпечною» категорією, довелося пройти справжнє «бойове хрещення». Бувало, діти прикидалися шахедами чи тваринами — тож доводилось діяти рішуче і говорити з батьками.
Попри початковий бунт проти «сімейної» професії, Елізабет завжди гостро відчувала її цінність. Це розуміння було закладене ще в дитинстві, через спостереження за мамою та бабусею. Дівчину виховували в абсолютній повазі до праці педагога: перед тим як щось зробити на уроці, вона завжди думала, чи хотіла б, щоб так само зривали урок її мамі.
Але остаточно масштаб професії відкрився для Елізабет у момент великої родинної втрати: «Мене здивувало, скільки людей прийшло, коли бабусі не стало, просто для того, щоб віддати шану. Вона була учителькою початкових класів. Це настільки залишилося в пам’яті її учнів! Хоч тим людям уже по 50–60 років, а вони досі пам’ятають свою першу вчительку. Я помічала, як до мами ставляться, як випускники їй дякують. І це все впливало на мене. Я бачила, що є якась цінність. Можливо, не будеш для всіх ти хорошою вчителькою, але певна частина людей візьме цей вплив, і це буде твій результат зокрема».
Цінність програми лідерського розвитку «Навчай» для Елізабет виявилася у здобутті опори в самій собі. Вона вперше орендує житло й повністю розпоряджається своїм бюджетом. Дівчина переконалася, що може впоратися з хаосом п’ятих класів, завоювати повагу старшокласників, спокійно реагувати на раптові перевірки.
Елізабет також точно знає, що хоче залишитися в програмі на другий рік. Та найбільша перемога цього року полягає в тому, що дівчина зуміла стати для своїх учнів тим надійним дорослим, якого колись так не вистачало їй самій: тим, хто допоможе розкрити свої таланти та потенціал.
Невідоме було найстрашнішим
Ксенія — киянка, яка ще з дев’ятого класу знала відповідь на запитання «Ким ви бачите себе через п’ять років?». Школа нульових, медичний ліцей, університет імені Богомольця, факультет педіатрії, вісім років навчання разом із роботою в «Охматдиті». Потім — реальна практика: декларації, нескінченні виклики додому та спілкування з тривожними батьками.
Але десь глибоко всередині весь цей час жевріла фантазія про вчителювання, яка виникла ще у 15 років завдяки шкільному репетитору з біології.
«Я рік до нього ходила, ми займалися індивідуально. Настільки комфортною була взаємодія, що я вивчила програму так, ніби не було такого, чого б я не знала. Тоді я вперше подумала: “Клас, я хочу бути як мій репетитор. Хочу бути вчителькою біології”. І відтоді не полишала цю фантазію».
Сімейні очікування (бабуся — медик) та 10 років, присвячені фаху, міцно утримували Ксенію у лікарській професії, аж поки у житті дівчини не трапилося вигорання. Тож рішення змінити діяльність прийшло не в момент натхнення, а через всеохоплювальну втому та відчуття, що далі так не можна.
Саме тоді в інстаграмі з’явилася реклама програми «Навчай», потім — вакансія «Навчай» на WorkUA.
«Думаю: “Що це за агресивний маркетинг? Може, це доля?” Мене дуже підкупило, що податися можна без педагогічної освіти. Це був для мене найважливіший аргумент», — згадує жінка.
Для Ксенії програма стала контрольованими, безпечними умовами виходу з зони комфорту — можливістю ризикнути, знаючи, що поруч є підтримка.
На кожному етапі відбору Ксенія чекала, що її зупинять. «Боже, а може, вони помилилися? А може щось недобачили?» — крутилося в голові після кожного пройденого етапу. Лікарка з вищою медичною освітою, вісьмома роками педіатричної практики, жінка, яка щодня ухвалювала найскладніші рішення, відповідаючи за життя та здоров’я своїх пацієнтів, — сумнівалася, чи достатньо вона компетентна для того, щоб стояти перед класом.
Водночас не сумнівалась у компетенціях Ксенії команда програми «Навчай». Отримавши пропозицію участі в програмі, Ксенія дізналася, що їде до Петрівського ліцею на Київщині — за годину сорок від рідного дому. Уявляла собі Ксенія все зовсім інакше, ніж склалось:
«Я морально налаштовувалась, що мені доведеться колоти дрова і носити воду з колодязя. А тут я орендую квартиру, в якій умови кращі, ніж в моїй власній батьківській. І до того ж виявилося, що моя близька подруга ще з дитинства вже років вісім живе саме в цьому селі. Хіба можна вигадати щось краще?»
Близькі підтримали. Переймалися, хвилювалися, але не відмовляли. Хіба що мама інколи досі запитує: «Ну, ти ж закінчуєш програму — може, повернешся в медицину?» Ксенія щоразу відповідає спокійно, мовляв, поки що не скучила. Поки що тут їй краще.
Ксенія у програмі «Навчай» уже два роки. Каже, що за відчуттями — це дуже різні та однаково цінні досвіди вчителювання: «На початку я переживала, хвилювалася, поки групова динаміка з класами спрацює, поки зв’язки встановляться. Мені навіть не пам’ятається перший урок: все було як у тумані. Це була для мене незвідана царина. І мені, як усім людям, щось невідоме було найстрашнішим. Коли я йшла на другий рік участі у програмі, мені було вже все зрозуміло, і було геть зовсім не страшно. Перший рік і другий рік насправді дуже сильно відрізняються».
На урок із будови серця Ксенія принесла восьмикласникам три справжні свинячі серця, які за анатомією нагадують людське. А на наступному занятті — стетоскоп і тонометр: слухати, вимірювати, відчувати роботу органа зсередини. Розповідає, що дітям дуже сподобалося.
З десятикласниками Ксенія організувала проєкт на тему харчування: запросила подругу-керамістку, і разом вони провели для дітей майстер-клас: учні ліпили власні тарілки, вивчаючи принципи збалансованого раціону. Гарвардська тарілка, розмір порцій, баланс — і все це через власноруч створений посуд.
Два роки тому Ксенія чекала, що її зупинять на кожному етапі відбору. Тепер жінка довіряє собі. Труднощі були завжди — але вперше вона обирала їх сама і долала їх заради своїх мрій.
«Якби порівняти мене сьогоднішню з собою дворічної давнини — я відчуваю серйозний прогрес. Ораторські навички, рефлексія, вміння формулювати думки, лідерські якості. Я впевнена в собі. І мені подобається місце, де я опинилася зараз завдяки своєму вибору», — додає вона.
Чи не вперше в житті Ксенія не знає, де буде через п’ять років. Але на найближчий рік — знає точно: Петрівці, той самий ліцей і ті самі улюблені діти. Годину сорок від Києва, поруч із подругою та, можливо, зі свинячими серцями в холодильнику — для уроку біології у восьмикласників. Наступного навчального року Ксенія увійде в стіни школи не як учасниця програми лідерського розвитку «Навчай», а як людина, яка здійснила свою мрію і стала вчителькою, зробивши чесний вибір у своєму житті.
Уроки для себе
Наталія, Елізабет і Ксенія опинилися на порозі школи на різних етапах свого життя, але із однаковим запитом: спробувати на собі програму лідерського розвитку через вчителювання «Навчай», щоб змінити свою долю.
Професія, яку колись штучно спростили до «природного опікунства» та «професійного материнства», повертає собі природу складного лідерства. Адже лідерство в освіті — це щоденна практика ухвалення рішень у ситуаціях із високим рівнем відповідальності.
Це досвід, який залишається з освітянами і за межами шкільного класу: вміння керувати та тримати увагу великої групи, діяти в умовах невизначеності, аналізувати динаміку за лічені секунди, деескалувати конфлікт до того, як він спалахнув, формулювати складне просто, зберігати спокій, помічати того, хто випадає, — і повертати його назад, не втрачаючи решту.
У світі мало місць, які б могли розвинути такий спектр навичок всього за один або навіть два роки роботи, але школа — неминуче навчить усього цього, стаючи простором, що назавжди змінює життя.
Якщо ви готові кинути виклик собі, отримати унікальний життєвий досвід і зробити внесок у майбутнє країни, долучайтеся до спільноти учасників «Навчай». Програма забезпечує стипендіальну підтримку, навчання та постійний менторський супровід.
