«Якщо зателефонувати будь-кому з евакуйованих, вони годинами можуть розказувати про цей день». Як Ольга Брайченко з Fight For Right евакуює людей з гарячих точок

від | Вер 13, 2022 | Підмога, Дівчина говорить, Її історія

Fight For Right — це організація, що бореться за дотримання прав людей з інвалідністю в Україні. Одним із важливих напрямів її діяльності під час повномасштабного вторгнення росії стала евакуація з гарячих точок. Команда FFR вивозить людей з інвалідністю в безпечніші місця в Україні та за кордон, а також проводить медичну евакуацію на каретах швидкої допомоги.

У цих евакуацій є людські обличчя — ті, хто безпосередньо нею займаються. Одна з них — Ольга Брайченко (Алекса), кейс-лід організації Fight For Right. Вона живе у Дніпрі й разом із командою вивезла вже понад 300 людей із Донецької, Харківської та Запорізької областей.

Як це — дати шанс на нормальне життя тим, хто не може самостійно втекти з-під обстрілів? Як відбувається евакуація та з чим доводиться жити тим, хто нею займається? Чому кожна вдала поїздка — це свято? Читайте розповідь Ольги:

«Організуй людей — у нас стільки поранених, що не вистачає рук»

У мене була дитяча творча студія: ми зі старшою донькою працювали там і кайфували від того, що робимо. Студія була інклюзивна — приймали діток із розладами аутистичного спектра на загальних умовах, інтегрували їх у суспільство. Робили спільні групи, організовували заняття з гончарства, проводили арттерапію та багато іншого. Це був прекрасний простір. На початку цього року ми тимчасово закрились, бо планували розширення — підібрали велике світле приміщення, хотіли розвиватись і ставати кращими. Відкриття оновленої студії так і не відбулося через повномасштабне вторгнення. Зараз у нас немає студії, але є інше важливе заняття: це евакуація людей з гарячих точок.

Волонтерство у моєму житті вже 12 років, з 2014-го воно пов’язане з війною. Тоді Дніпро, так само, як і зараз, було містом-форпостом для поранених: саме сюди їх везли з гарячих точок. Пам’ятаю, що після боїв за Іловайськ у місцевих медзакладах не вистачало рук. У мене в обласній клінічній лікарні імені Мечникова є знайомі лікарі — вони телефонували і просили допомоги.

«Організуй людей — у нас стільки поранених, що не вистачає рук», — сказали вони. З цієї розмови все почалось. Майже три роки я щодня ходила до лікарні, у цьому брали участь і мої діти. Ми були там разом: допомагали фізично, щось організовували, діти на новорічні свята вітали бійців, перевдягалися в Діда Мороза та Снігуроньку. Вони з власного досвіду знають, що таке війна. Знають, як реагувати, коли людина без ніг чи рук. Усе це ми пройшли з дітьми.

За ці роки я дуже сильно вигоріла, вичерпався весь мій ресурс. Тому відійшла від госпітальних справ, залишивши команду, яка була створена за цей час. Багато хто йшов, приходили нові люди, якось так воно й існувало до 24 лютого. А тепер, коли розпочалася повномасштабна війна, я знову повернулася до волонтерства: роблю що можу для того, аби наближати перемогу будь-якими способами.

«Людей доводиться шукати по підвалах»

У мене не було страху «великої» війни напередодні 24 лютого. Навпаки, це було передбачувано. Але, звісно ж, була тривожність, якась стресовість. Виїздити я не планувала, бо мала багато якорів у рідному місті. Вже на третій день вторгнення зрозуміла, що потрібно включатися у процес і допомагати. Так ми зі старшою донькою створили телеграм-канал, де була інформаційна допомога та координація людей для евакуації. Цей канал мав тисячі підписників, але я розуміла, що мої старання можуть принести більше плодів, якщо заручитися підтримкою.

Коли почала отримувати звернення від людей з інвалідністю, які хотіли евакуюватися, зрозуміла, що необхідно шукати когось із більшим ресурсом. Це була жахлива ситуація, бо міська влада не надавала нічого для допомоги таким людям. Доводилось власноруч шукати способи, як це зробити, вивезти їх. Потім моїми рекомендаціями та алгоритмами почали користуватися навіть місцеві громадські організації, що займаються людьми з інвалідністю.

У Fight For Right я з квітня, працюю у команді однодумців. Якраз тоді у пошуках партнерів для евакуації ми й знайшлися. Мабуть, це всесвіт так вирішив, що ми потрібні одне одному: об’єднали свої можливості й так працюємо. Я займаюся організацією роботи команди та евакуаціями або медевакуаціями людей з гарячих точок. Команда FFR зі мною вивезла вже понад 300 людей із Донецької, Харківської та Запорізької областей.

У FFR є гаряча лінія, електронна пошта, соцмережі. Операторки приймають усі заявки про допомогу та формують єдину базу. Менеджери отримують кейси та працюють над ними — є ціла команда таких менеджерів. Я координую також напрям евакуації.

Ми зв’язуємося з людиною, яка надіслала запит, спілкуємося. Пропрацьовую всі варіанти та знаходжу найшвидший, комфортний та умовно безпечний маршрут. Адже 99% людей, які звертаються, — маломобільні. Вони не можуть взяти та виїхати просто так. Це достатньо ресурсна процедура. Часто людей доводиться шукати по підвалах, коли родичі просто дають координати. Також часто це хворі бабусі та дідусі, які не були на вулиці по кілька років. І це щоразу інший процес, де всі працюють, як єдиний організм, щоб мінімізувати стресовий стан для того, кого ми евакуюємо.

Якщо є потреба, я не лише координую евакуацію, а й безпосередньо беру участь у поїздці. Коли людина потребує супроводу, то екіпаж складається з водія, медика та супроводжувача. Якщо цього супроводу немає — підключаюсь я та інші.

У нас немає можливості надати житло евакуйованим. Щоб розуміти, куди ми вивозимо людину, кожну евакуацію я пропрацьовую індивідуально: у Дніпрі є шелтер, де ми можемо лишати людей на ніч. Потім або веземо далі, якщо є родичі/житло, або я шукаю, куди поселити — це прихистки, будинки для людей похилого віку. Є також лікарні, де можна пройти обстеження чи лікування, якщо воно необхідне.

«У процес залучено багато людей, які роблять справжні дива»

Буває так, що ми не можемо заїхати на своїй автівці в необхідну точку. Це території, куди потрапити можуть тільки військові. Тоді зв’язуємося з підрозділами, які стоять у тому районі, та просимо про допомогу. Так було у Сіверську: на той момент там було вже дуже гаряче. Військові шукали бабцю по підвалах майже дві години. Вона дуже ховалася, але таки вдалося знайти та довезти стареньку до Бахмута, звідки її вже забрав наш екіпаж. Якби не ці військові, які прийняли запит, ми б не змогли допомогти. Саме тому я не можу сказати, що це тільки моя робота — часто у процес залучено багато людей, які роблять справжні дива. І завдяки їм ще чиєсь життя врятовано.

Є історія про жінку, яка 10 років не виходила з дому: день у день вона бачила лише картинку зі свого балкона. Везучи її, ми спеціально зупинились дорогою, щоб показати Дніпро і красу навколо. Щоб вона розуміла, що попереду ще є життя і люди, які допоможуть. У цієї жінки сльози лилися градом.
Тобто ми не робимо свою роботу механічно, всі евакуації наповнюємо чимось приємним, що можна згадати. Переважна більшість цих людей кожен день сприймають як останній. Вони не отримували приємних емоцій місяцями, а то й роками. Якщо зателефонувати будь-кому з евакуйованих, вони годинами можуть розказувати про цей день.

«Кожен вдалий “евак” — це свято»

Кожен вдалий «евак» — це свято для мене, команди та людей. Я називаю це «рейсом життя». Люди вдячні, плачуть, обіймають, дякують. Вдячність може бути у вигляді ароматних яблук з дерева, яке залишилося десь на батьківщині людей, або у шматку хліба, взятого на евакуацію. Це щось інше, ніж просто слова: ти відчуваєш це, тримаючи за руку лежачого пацієнта або дивлячись в очі людини. Ми вивозимо їх із рідних сіл та містечок: рятуємо, але й немов відрізаємо від дому. Тому і присмак болю завжди відчувається теж.

Кожен день я відчуваю різні емоції. Це може бути біль, страх, тривожність, відчай, вдячність, радість. Кожен випадок індивідуальний. Я пропустила крізь себе багато болю, травм та страху. Але мене дуже мотивує думка про майбутнє України, а також — родина і захисники ЗСУ.

Мрію про море… Це моє перше літо без моря, без дитячих радощів, без пахлави та надувних кругів для моєї малечі. В мене й досі 24 лютого: весну та літо вкрали, і я цього ніколи не забуду. Але якщо не я — то хто це робитиме? І щоразу після евакуації я думаю, що не дарма прожила цей день. Бувають хвилинки розчарувань і тривоги, але мої діти давно знають, що таке війна. Якщо я зараз цього не робитиму, як вони це сприймуть? Вони спитають: «Мамо, а де ми у цій війні? Чому не робимо нічого, щоб наблизити перемогу?» Хочу, щоб вони жили у незалежній Україні й знали, що вони також боролися за незалежність.

Підмога — проєкт divoche.media, який розповідає про фонди та громадські організації, що допомагають жінкам.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!