Моя стрічка в Instagram останнім часом перетворилась на фан-клуб Джастіна Бібера: усі обговорюють його виступ на Coachella. Головне питання звучить максимально вірально: «Норм чи стрьом?»
Норм чи стрьом, що відомий артист замість великого шоу з декораціями, костюмами й танцюристами (як, наприклад, Сабріна Карпентер, яка теж виступала на Coachella) виходить із ноутбуком, показує свої старі відео і підспівує собі ж — підлітку, в якого все ще попереду?
Чому багатомільйонна аудиторія фестивалю плакала під час його виступу?
Відповідь дивує своєю очевидністю: це ж та сама машина часу. Дві години ми дивились не на Бібера — ми згадували себе в ті часи. Себе, коли волосся на голові було значно більше, «долар по 8», а попереду — тільки хороше.
Цей виступ став квінтесенцією одного з найпомітніших трендів останнього часу — ностальгії. Ностальгія панує всюди. Відомі бренди повертають свої архіви на подіум: Balenciaga працює з власною спадщиною, майже не переосмислюючи її, Adidas і Puma перевипускають свої культові моделі тощо.
Українська аудиторія теж очевидно закохана в ностальгію. Достатньо подивитись на рекламні кампанії останнього часу: відтворення культових сюжетів 90-х і нульових, знайомі фрази, впізнавані образи. Наприклад, Cher’17, які перезняли ролики Tide та ДЖИНС, Bonjour, що відтворює свою ж рекламу з красунчиками, а ще — омажі на культові серіали та фільми минулого століття тощо.
Звертаючись до цих образів, одягаючи вінтажні або олдскульні речі, ми не тільки віддаємо данину моді. Ми повертаємо себе в той стан. Згадуємо, якими ми були та як відчували цей світ. Минуле стає досвідом, який ми намагаємось відтворити знову.
Професорка кафедри української філософії та культури КНУ Наталія Кривда під час презентації моєї книжки «Колекція гостросюжетних предметів» сказала дуже точну річ: «Є давня метафора часу: річка, в якій ми стоїмо та яка тече крізь нас. В ній майбутнє — за нашою спиною, невідоме, а минуле — перед нашими очима, видиме. І саме тому минуле стає тим безпечним простором, куди ми хочемо повернутись».
Але важливо працювати з минулим, а не тікати в нього, адже тільки так ми можемо рухатись далі. І в цьому контексті мені дуже подобається можливість «працювати з минулим», яку дає нам власна пластичність пам’яті. Наприклад, ви помічали, що коли ми багато разів розповідаємо одну й ту саму історію, якусь «сімейну легенду», то щоразу вона обростає новими подробицями?
Наша пам’ять — це не сховище, вона — редакторка, яка в змозі змінити інтерпретацію. А змінюючи інтерпретацію тієї чи іншої події, ми здатні змінити власний досвід. Фантастика!
Сьогодні ми існуємо в реальності, де майже нічого не піддається контролю. Особливо якщо ти живеш в Україні. Минуле, в якому не було вибухів, тривоги й невизначеності, стає рятівним колом. Адже єдина стабільна точка у світі, де все постійно змінюється, — це те, що вже сталося.
Моя книжка певною мірою ностальгічна, та більшість відгуків, які я отримую, звучать приблизно так: «Дякую, що ви нагадали, яким було моє дитинство і ким я хотіла бути, коли виросту».
Ностальгія цінна не тільки тим, що дозволяє повернутись у минуле. Вона дає можливість повернутись до себе. На мій погляд, дорослішання — це не «відірватись» від власного минулого, щоб створити нову версію себе, але створити ту форму минулого, яка підсилює тебе в сьогоденні. Факти змінити неможливо, але роль, яку вони грають у нашій особистій історії — так.
Можливо, частина наших дитячих мрій так і залишиться в дитинстві, адже стати балериною або космонавтом справді не так вже й просто в дорослому віці.
Але чому саме ми хотіли ними бути? Щоб робити відкриття, створювати красу — і це в наших силах незалежно від віку, статі тощо.
Ностальгія прекрасна тим, що, пірнаючи в неї, ми наче повертаємося в «кращі часи» до «кращої версії себе». Але стати такою версією себе ніколи не пізно. Ми не знаємо, скільки прекрасного підготував нам Всесвіт у майбутньому: адже воно за нашою спиною — невідоме.
Тож важливо дати йому шанс.
