Поки живеш у феміністичній бульці, здається, що світ потроху змінюється. Люди помічають сексистську рекламу, обирають професію незалежно від гендеру і вдома ділять роботу навпіл. А потім приходить війна, ти приїжджаєш у село і потрапляєш у зовсім інший світ. Де досі править патріархат. Де досі маленьким хлопчикам кажуть: «Не плач, ти ж хлопчик», де існує поділ на жіночу і нежіночу працю, де успішність жінки досі оцінюють за вдалістю шлюбу і наявністю дітей.
– Ти ліжко застелила? — агресивно питає 68-річний чоловік свою дружину такого ж віку.
– Ти ж лежав, як я мала його застелити? — відповідає вона.
– Ти вже дві години ходиш і ніяк не застелиш, — кричить він.
Ліжко, де спить він сам, має застеляти дружина. Бо так заведено. Бо це не чоловіча справа. А те, що поки він спав, дружина попорала господарство, наварила їсти, просапала город, то лиш її проблеми.
«Чого їсти не покликала? Насип їсти. Нагрій їсти…» — тільки й чуєш від нього.
Щоб сісти поїсти, треба покланятися «главі» роду і запросити до столу. Сам він не може. Ніколи не розуміла цих припрошувань. Хочеш їсти — йди насип і їж.
Хочеш нагріти — ось мікрохвильовка, ось плита. Грій собі та їж. Чому треба чекати, щоб хтось тебе обслуговував? Я не проти спільних сімейних обідів чи того, щоб жінка накрила на стіл, але, якщо вона зайнята і не може цього зробити, можна чоловікові самому себе «обслужити», а не звинувачувати жінку, що вона його не годує.
Свято. Чоловік лежить на ліжку. Важкої роботи в релігійні свята не роблять.
– Взяли б вареників наліпили… — подає геніальну ідею з ліжка.
Це ж не макаронів зварити. Це трудомісткий і часозатратний процес. Його роблять тоді, коли хочеться возитися з тістом, начинкою, ліпити. А якщо ти постійно працюєш фізично, то на свято хочеться просто відпочити, а не ліпити вареники.
– А де ти втомилася? — питає.
Жіночої роботи не видно. Те, що ти цілий день ходиш біля господарства, готуєш, прибираєш, поливаєш. Цілий день не присідаючи. То не рахується. От чоловік втомився. Бо він дрова привіз. Тому він полежить відпочине, а ти, жінко, вареники ліпи. І байдуже, що ті дрова він привіз із лісу, а з місця на місце перевозила тачкою дружина. А як огризнешся, то ще й порцію образ отримаєш.
– Як ви таке терпите? — питаю.
– А що робити? Куди я тепер дінуся. Ми вже старі. Та мій ще золото. Он у сестри Валі, то взагалі лупить її. Раніше жила в нас тижнями. Їй давали гроші, щоб вона з ним розлучилась, а вона гроші витратила та й знов живе з ним.
Приходить Валя. Обличчя якесь неприродно бліде. Зав’язана хусткою. Тільки пильно придивившись, можна помітити на вилиці синець, який ретельно замастила тональним кремом. Раніше жалілася, що лупцює її, а тепер приховує. Сестра каже, що вона й сама винна, бо занадто «рота відкриває», а з чоловіком «треба мовчати, а не своє доводити».
Сусід, вуйко Степан, побив свою Маню незадовго до смерті. Та лежала, вже не вставала. Ногу з’їдала гангрена. Вона закривала обличчя сухими старечими руками, а він намагався вдарити в голову. Обом понад 90 років. Він усе життя її лупив, а вона ходила за ним: «Стьопа, Стьопа», в усьому догоджала. І навіть перед смертю не давав їй спокою, бо вона не могла вже нічого для нього зробити.
Здавалося б, це окремі історії та особливості характеру конкретних осіб. Але цю поведінку переймають діти. Уже сини гиркають дружинам: «А що, молотка не було відбити м’ясо, що таке жорстке?», «Чого не нагріла їсти?»
– Мам, дай квіток посаджу, — каже сусідський Сергій мамі.
– Вони тобі треба? Ще квітки будеш садити. Це що, чоловіча справа? А вона що буде робити? — відповідає мама.
Потім довго обурюється, що це таке, що він усе по господарству робить. І байдуже, що в цей час невістка на роботі. Він не мусить то робити, бо він чоловік.
Сільське життя наскрізь просякнуте стереотипами. Головний аргумент на запитання «Чому так?» — «Бо так заведено». А ще всім до всього є справа і кожен вважає за потрібне дати непрохану пораду.
– Йому жінка треба, бо хто ж йому прати, готувати буде, — говорять про вдівців або розведених.
До того ж говорять це жінки. Тобто пропонують взяти собі обслугу: не важливо кого, головне, щоб варила і прибирала.
Сусідці допомагає чоловік прати дитячі речі, то вона мусить виправдовуватися перед сусідами, чому це робить він, а не вона. Бо це жіноча робота. Такий чоловік автоматично стає мало не святим, а вона поганою і лінивою.
Жіноча робота — це все, що здатна робити жінка. Неважливо, наскільки важка фізично. А чоловіча — це та, що він сам хоче робити. Що не хоче — то не чоловіча. І таке знецінення йде з покоління в покоління.
Поділ на чоловіче і жіноче часом доходить до абсурду, наприклад, коли купуєш кольоровий папір, а в тебе запитують, чи це для дівчинки, чи для хлопчика, очі просто лізуть на лоба.
– А яка різниця? — цікавлюсь.
Різниця в малюнку на обкладинці. Для хлопчиків — машинки, для дівчаток — котики. Але ж це просто кольоровий папір.
Сусідські дівчата близько 10 років сіли під парканом і збираються робити манікюр. У них там всякі лаки, блискітки тощо. Майже чотирирічний хлопчик хоче приєднатися до дівчат. Йому цікаве все, що яскраве. Дівчата відганяють його:
– Хлопчикам не можна манікюр. Це тільки для дівчаток.
– Я теж хочу.
– Це для дівчаток…
– Ні. Для хлопців…
– Ти ж хлопчик, тобі не можна.
– Ну й до сраки тоді ваш манікюр, — говорить хлопчисько, який у селі активно засвоює обсценну лексику.
Біжить до мами і плаче. Каже, що теж хоче робити манікюр. Мама нігті не фарбує. Але вони разом беруть якісь креми, пилочки, щіточки. З пластиліну ліплять накладні нігті. Йому цікаво спробувати себе в чомусь новому. Подивитися, як це працює.
Через пів години гри він біжить далі і забуває про манікюр. І тільки коли знову зустрічає тих дівчат, вперто доводить їм, що манікюр — це для хлопців. Дівчата з пуп’янка ростуть із розумінням того, що можна дівчатам і що можна хлопцям.
Зараз через війну багато хто змушений жити з батьками чи старшими родичами. І якщо ти жив в іншому середовищі, то повертатися до цього патріархату дуже важко. В тебе всередині все бунтує, але змінити ти нічого не можеш. Бо люди старшого покоління змінювати нічого не збираються і їм байдуже на Стамбульську конвенцію і гендерну рівність. Існують тільки традиції.
Хочеться тільки, щоб принаймні діти більше знали про свої права і не вважали, що заміжжя — найбільше досягнення. Щоб з їхнього життя зникли фрази «Вона така негарна, що її ніхто заміж не бере», «Роки йдуть, сім’ю треба». Щоб хлопці могли займатися тим, що їм до вподоби, а не тим, що вважається чоловічою справою.
І сказати нарешті, як і той хлопчик: «До сраки ваші стереотипи і патріархат».
