Про що найчастіше розповідає жіноча література? Про любов, звісно! Таку відповідь дадуть мені шанувальниці традиційних жіночих романів. «Рожева серія» з барвистими глянцевими обкладинками, зручний формат, доступність, низькі ціни. Таке читво «затягує» невибагливістю сюжету, надмірною емоційністю, карколомними поворотами доль героїнь, очікуваним хепіендом. На таке «підсаджуються» і романтичні студентки, і заклопотані домогосподарки.
Попкультура пропонує нам шаблонні історії, де типові попелюшки змінюють імена, колір очей і сукні, місця проживання. Незмінне єдине – бажання бути коханою і стати дружиною принца. Якось у розмові зі знайомою почула: «Та нащо тобі та політика чи той увесь фемінізм?! Я в твоєму віці всю «Анжеліку» перечитала!»
Ні, після її слів я не пішла в бібліотеку за «маркізою ангелів». Хоча не читала жоднісінького роману Анн і Сержа Голон. А їх понад десять, хто не в курсі. Зате в мене виникла думка пошукати книжки про аб’юзивні стосунки. Так, про це пишуть рідше. Тема ця не топова, до того ж важка і болісна. Писати про приниження, жорстокість, різні види насильства та маніпуляцій – це те саме, що привселюдно оголювати синці й переломи, пошкоджені геніталії і травмовану душу.
Чимало письменниць звертається до теми насильства над жінками з метою використати письмо як спосіб виговоритися, а літературу – як мистецький майданчик, де можна знайти підтримку, справедливість, захист. Адже опублічнення теми аб’юзу сприяє тому, що багато хто впізнає в історії взаємин тирана і жертви свою історію. Чимало жінок наважуються розпочати розмову про власне складне минуле чи жахливе сьогодення. Найчастіше жінки стають жертвами психологічного, фізичного, сексуального насильства, іноді до цього додається ще й економічне. Та дехто звик жити з цим роками, терпіти удари кривдника через страх або сором.
Британська дослідниця гуманітарних наук Жаклін Роуз (Jacqueline Rose) у своїй книжці «Насильство і насильство над жінками» («On Violence and On Violence Against Women», 2021) закликає світову спільноту до радикальної відповідальності за будь-які форми насильницьких дій. Авторка розглядає і сексуальні домагання, і порушення прав трансгендерів, і трансфобну мізогінію, і питання трудових мігранток, які стикаються з аб’юзом, і різке зростання випадків домашнього насильства в час пандемії.
Назва книжки Роуз перегукується з працею «Про насильство» (1970) Ханни Арендт. Однак Роуз із позицій сучасності розширює розгляд випадків насильства (пишучи про університетські кампуси США і віддалені куточки Південної Африки, авторка звертається до текстів класикині Вірджинії Вульф і сучасної південнокорейської письменниці Хан Кан, аналізує діяльність чоловіків-політиків й укотре апелює до психоаналізу, історії та геополітики). Головний меседж книжки Роуз: необхідність помічати насильство, адже воно належить усім нам, це феномен, що має солідаризувати людські ресурси у боротьбі зі злом.
Творчість як доля і доля як творчість: Сильвія Плат
Питання зображення насильства над жінками у жіночій літературі потребує широкого аналітичного контексту. До речі, одна із перших книжок Роуз присвячена дослідженню життя і творчості американської письменниці Сильвії Плат – «Привиди Сильвії Плат» («The Haunting of Sylvia Plath», 1991). Твори Плат, як зазначають критики, варто інтерпретувати через її біографію, депресивні стани, фізичну, емоційну й інтелектуальну напругу, заміжжя, токсичні зв’язки з чоловіком Тедом Г’юзом, розлучення, суїцидальні настрої.
В автобіографічному романі «Під скляним ковпаком» («The Bell Jar», 1963) авторка розповідає про тиск родини і суспільства на жінку в 1950-х. Естер Грінвуд, героїня Плат, опиняється у вирі депресії і нервових розладів, намагаючись зберегти своє «я».
Вихід для Грінвуд, як і для Плат, можливий лише завдяки втечі з цього світу. Після першої публікації роману письменниця здійснила суїцид. Позаяк метафора «скляного ковпака» як замкнутого і задушливого середовища для чутливої жінки презентує не лише спектр тогочасних гендерних конфліктів, а й ту психологічну напругу, у якій існують жінки, адже скляна перегородка патріархальності заважає звучанню їхніх голосів.
Ізоляція і газлайтинг
Дискурс «безповітряності» продовжує роман домінікано-британської письменниці Джин Рис (Jean Rhys) «Широке Саргасове море» («Wide Sargasso Sea», 1966), який називають постколоніально-феміністичним приквелом до твору «Джен Ейр» («Jane Eyre», 1847) Шарлотти Бронте (Charlotte Brontë). У своєму творі Рис показує нам історію жінки креольського походження Антуанетти Козвей, яка одружується з інтелігентним містером Рочестером, але згодом потерпає від цього шлюбу.
Чоловік забирає її з рідної Ямайки, везе до Англії, де вона стає Бертою, втрачаючи не лише власне ім’я, а й свободу. Авторка порушує у своєму творі питання расової та етнічної дискримінації, а також фізичної несвободи і психологічного насильства. Антуанетту сприймають в Англії як божевільну, вона живе на горищі. Жінка ізольована від світу, як і героїня «Жовтих шпалер» («The Yellow Wall-Paper», 1892) Шарлотти Перкінс Гілман (Charlotte Perkins Gilman), чи персонажка роману «Пробудження» («The Awakening», 1899) Кейт Шопен (Kate Chopin). Тож, бачимо, як у жіночому письмі 90-х ХІХ – кінця 60-х ХХ століття домінують теми покори, приниження, несвободи, ізоляції, психоемоційного спустошення, суїцидальних настроїв.
Раса, стать, гендер: різні форми насильства
До питань гендерної і расової дискримінації, фізичного й сексуального насильства звертається американська авторка Еліс Вокер (Alice Walker) в епістолярному романі «Фіолетовий» («The Color Purple», 1982). Письменниця змальовує важке дитинство своєї героїні Селі, яка потерпає від фізичного і сексуального насильства батька, намагаючись вирватися з принизливого аб’юзу. Цей роман подарував Еліс Вокер Пулітцерівську премію у 1983 році.
Британська романістка ямайсько-шотландського походження Леон Росс (Leone Ross) у своєму дебютному романі «Вся кров червона» («All The Blood Is Red», 1996) розповідає про чотирьох темношкірих жінок, одна з яких стає жертвою сексуальних домагань. Пов’язує проблематику расизму і мізогінії з темами рабства, втрати жінкою своєї свободи й ідентичності також американська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури (1993) Тоні Моррісон (Toni Morrison), зокрема, у романі «Улюблена» («Beloved», 1987). В образі втікачки рабині Сеті, яка на 28 днів стає вільною, але втрачає найдорожче – свою доньку, авторка показує тисячі жінок, позбавлених права вибору.
Культура як диктатура насильства
До тем безправ’я жінок у країнах Азії та Африки звертається чимало авторок кінця ХХ – початку ХХІ століття. Наприклад, британська авторка Зана Мухсен (Zana Muhsen) у романі «Продано: історія сучасного рабства» («Sold: Story of Modern-day Slavery», 1994) розповідає про життя дівчини, яку продали заміж у Ємені.
Історія принижень жінки у пакистанському суспільстві стала основою книжки «Перед тим, як вона засне» («Before She Sleeps», 2018) письменниці й громадської активістки з Південної Азії Біни Шах (Bina Shah). Статус жінки у традиційній арабській культурі показано у романі палестино-американської письменниці Етаф Рам (Etaf Rum) «Жінка – не чоловік» («A Woman Is No Man», 2019). Шлюб і материнство, як зізнається Етаф Рам у своєму творі, – то єдиний шлях для арабки: «Там, звідки я родом, нас вчили мовчати. Нас вчили, що тиша врятує нас. Там, звідки я родом, ми тримаємо ці історії при собі. Говорити про них зовнішньому світу – це нечувано, небезпечно, найвища ганьба».
Робить спробу вийти з мовчання Емма Крейгі (Emma Craigie) у своєму романі «Чого ніколи не було сказано» («What Was Never Said», 2015). У центрі сюжету – історія Захри, яка переїхала до Англії із Сомалі перед початком громадянської війни. Спогади дитинства не дають жінці спокійно жити. Вона згадує, як до них додому приходять люди, щоби вчинити над нею і її молодшою сестрою наругу – зробити жіноче обрізання (female genital mutilation (FGM). Ця практика (клітородектомія, інфібуляція тощо) існує в деяких культурах донині, щоби берегти дівчат у чистоті (гігієні, цноті і вірності). За даними ЮНІСЕФ, понад 125 мільйонів дівчат і жінок зазнали статевого обрізання з культурних, релігійних чи соціальних причин.
Жити з ворогом: домашнє насильство
З кінця 80-х – початку 90-х у мистецтві голосніше лунає проблема фізичного насильства у родині. Наприклад, американська документалістка Донна Феррато (Donna Ferrato) у 1991 році показала свій фотопроєкт «Жити з ворогом» («Living With the Enemy»), що присвячений темі домашнього насильства. Завдяки мистецьким роботам Феррато у 1994 році Конгрес США ухвалив закон щодо запобігання насильства над жінками.
Фінська письменниця, активістка, учасниця ЛГБТ-руху Софі Оксанен (Sofi-Elina Oksanen) у поетичній збірці «Занадто коротка спідниця. Казки з кухні» («Liian lyhyt hame. Kertomuksia keittiöstä», 2011) пише про домашні конфлікти. Британка Елізабет Хейнс (Elizabeth Haynes) у кримінальному романі «У найтемнішому кутку» («Into The Darkest Corner», 2011) розповідає про жінку як домашню жертву. Про різні форми домашнього насильства йдеться у психологічному трилері «За зачиненими дверима» («Behind Closed Doors», 2015) франко-британської авторки Б.А. Періс (B.A Paris).
Індійська письменниця Міна Кандасамі (Meena Kandasamy) описує внутрішній світ жінки, що потерпає від домашнього аб’юзу у резонансному романі «Коли я вдарив тебе: Або портрет письменниці як молодої дружини» («When I Hit You: Or, A Portrait Of The Writer As A Young Wife», 2017). Кандасамі живе у Лондоні, але пише про Індію, у якій виросла, критикує індуїстське суспільство за дискримінацію жінок. Головна героїня твору – молода безіменна письменниця, яка стає жертвою свого успішного чоловіка, університетського викладача. Щоби хоч якось звільнитися від принижень, жінка пробує трансформувати свої емоції та відчуття у мистецтво, рятується письмом. «Should I remind Writer Madam that she is also a wife?» – питає чоловік-деспот, самоствержуючись власною жорстокістю.
Боротьба, примирення, зцілення
«Не можна заплющувати очі на насильство», – переконує Жаклін Роуз. Ідеї культового фільму «Тельма і Луїза» (1991) знаходять свою проєкцію у багатьох творах жіночого письма. Наприклад, те, як можна здолати кривдника, показує у своєму романі «Помста» («Revenge», 1992, англ. 2010) бенгальська письменниця і правозахисниця Тасліма Насрін (Taslima Nasrin). Про «іншу» помсту за допомогою магії розповідає сучасна американська письменниця Гілларі Монахан (Hillary Monahan) у феміністичному романі жахів «Порожня дівчина» («The Hollow Girl», 2017).
Як бачимо, після 2000-х зростає кількість жіночих книжок, що присвячені темам аб’юзивних зв’язків, гендерній дискримінації та мізогінії. Цей дискурсивний прорив показує те, як жіноче письмо долає традиційні патріархальні табу, як позбувається замовчуваних тем чи «незручних» сюжетів.
У своєму дебютному фантастичному романі «Лікування водою» («The Water Cure», 2018) Софі Макінтош (Sophie Macintosh) нагадує нам, що бути жінкою, існувати у жіночому тілі – це перебувати у постійній небезпеці, це відчувати на своїй шкірі булінг, харасмент, газлайтинг, сексуальне приниження, побої тощо. Щоби зберегти себе, жінці важливо шукати такі безпечні місця, як це зробили Скай, Лія і Грейс, героїні Макінтош, що знайшли собі притулок від «токсичної маскулінності» на острові спокою.
