«Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?». Уривок з нового роману Саллі Руні

від | Лют 11, 2022 | Фемкульт, Жіноча бібліотека

Час читання: ( Кількість слів: )

Ірландську письменницю Саллі Руні називають літературним феноменом останніх кількох років. Вона успішно дебютувала в 2017 році з  романом «Розмови з друзями», в уже за рік видала наступну книжку — «Нормальні люди». 

«Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» — третій роман Саллі Руні, який одразу ж став бестселером The New York Times та здобув перемогу в номінації «Художня проза» серед найкращих видань 2021 року за версією користувачів книжкового порталу Goodreads.

Еліс, талановита письменниця, зустрічає Фелікса, який працює на складі, і запрошує його полетіти з нею до Рима. У Дубліні її найкраща подруга Ейлін, працівниця літературного журналу, розійшлася зі своїм хлопцем і починає фліртувати із Саймоном, якого знає з дитинства. Еліс, Фелікс, Ейлін та Саймон — молоді та пристрасні, однак життя минає. Вони прагнуть одне одного, кохаються, бентежаться через секс, розмовляють про дружбу та світ, у якому живуть. Невже вони і справді перебувають в останній освітленій кімнаті, доки не впала темрява? І чи знайдуть спосіб повірити у прекрасний світ?

«Новий роман Саллі Руні вийшов восени 2021 року і вже отримав безліч схвальних оцінок критиків та захоплені відгуки читачів. Це роман-роздум, роман-дослідження стосунків та життя, роман-відкриття року, — розповідає відповідальна редакторка «Видавництва Старого Лева» Ольга Горба. — Четверо молодих людей, таких різних і схожих водночас, намагаються знайти своє місце у цьому дивному й такому химерному світі, намагаються розібратися в собі і своїх стосунках. Вчинки та роздуми героїв розгортаються, наче карта, що відображає актуальні питання сьогодення. Це неймовірна прекрасна історія звичайних людей, з усіма своїми чеснотами та недоліками, такими схожими на усіх нас,  де авторка у своєму вже звичному стилі, у розмовах та листах пише про важливе».

Книга виходить у березні. Публікуємо уривок.

***

Еліс, пам’ятаєш, як кілька тижнів чи місяців тому я тобі писала про занепад у кінці бронзової доби? Я потім про це ще почитала. Виходить, що хоча про цей період відомо досить мало, наукових інтерпретацій там значно більше, ніж видно на сторінці у вікіпедії. Нам відомо, що перед цим занепадом багаті письменні палацові економіки в Східному Середземномор’ї торгували надзвичайно коштовними товарами: вочевидь, їх пересилали від одних володарів до інших. Також ми знаємо, що після того палаци були зруйновані чи покинуті, письмо забуте, розкішних предметів уже стільки не виробляли й не відправляли так далеко, як раніше. Але скільки людей, який відсоток населення тієї «цивілізації» жив у палацах? Скільки з них носили прикраси, пили з бронзових чаш, їли гранати? На кожного члена еліти припадали тисячі неписьменних і вбогих селян, на яких трималася економіка. Після «колапсу цивілізації» багато хто з них кудись перебрався, хтось загинув, але для більшості життя не надто змінилося. Вони й далі сіяли та збирали врожай. Іноді він був щедрий, іноді ні. А на іншому кінці Європи такі люди стали твоїми й моїми предками — не жителі палаців, а селяни. Наші складні й широкі міжнародні мережі виробництва й розповсюдження добігли кінця раніше, а ми з тобою перебуваємо тут, і людство теж. А якщо значення життя на землі — це не вічний рух до якоїсь неозначеної мети — проєктування й виробництва дедалі потужніших технологій, розвиток дедалі складніших і менш зрозумілих культурних форм? Ану ж усе це як приплив: то накочується, то відкочується, а сенс життя завжди той самий — жити й бути з іншими людьми?

Щодо одкровення про вас із Феліксом: чи можу я, як твоя подруга, сказати, що з огляду на всі твої попередні розмови про безформність стосунків і експериментальні зв’язки, я зовсім не здивована? Якщо він до тебе гарно ставиться, то я, безумовно, підтримую його — а якщо ні, то він мій ворог на все життя. Розумно, правда? Але не сумніваюся, він буде поводитися гарно.

Не знаю, чи раніше казала тобі, але кілька років тому я почала вести щоденник, який назвала «книгою життя». Почала з того, аби щодня писати трохи — хоча б один-два рядки про щось хороше. Під «хорошим» я, певне, мала на увазі те, що приносило мені радість чи задоволення. Я днями його переглядала, і перші записи — всі про осінь (майже шість років минуло відтоді). Сухе платанове листя, згорнуте й схоже на кігті, яке літає понад Південною кільцевою. Штучний масляний смак попкорну в кіно. Блідо-жовте вечірнє небо, огорнута туманом вулиця Томаса. Таке. Я не пропустила жодного дня протягом усього вересня, жовтня, листопада того року. Завжди могла придумати щось приємне, іноді я навіть робила щось навмисне, аби було що записати: приймала ванну чи десь гуляла. Тоді мені здавалося, що я просто всотую життя, і наприкінці дня мені ніколи не доводилося напружуватися, щоб думати про щось хороше, що я бачила або чула. Це просто приходило до мене, навіть самі слова, тому що моя єдина мета полягала в тому, щоб чітко схопити образ, аби згодом пригадати, як я це відчувала. Читаючи ці записи зараз, я справді згадую, що відчувала, чи принаймні, що бачила й чула. Ходячи десь, навіть у поганий день, я бачила різне, точніше, справді бачила те, що переді мною: обличчя людей, погоду, машини. Відчувала запах бензину з гаража, те, як на мене капав дощ, — цілком звичайні речі. І так навіть погані дні ставали хорошими, позаяк я відчувала їх і пам’ятала свої відчуття. У такому житті було щось тонке — ніби я музичний інструмент, а світ торкається мене й вібрує в мені.

Місяців через два я почала пропускати дні. Іноді засинала, забувши щось написати, а бувало, що ввечері розгортала книжку й не знала, що писати — узагалі нічого на думку не спадало. Коли я щось все-таки записувала, то воно все віддалялося від мене, ставало більш абстрактним: назви пісень, цитати з книжок, повідомлення від друзів. До весни я вже не могла продовжувати — то був просто дешевий чорний блокнот, а я мусила працювати. Потім я врешті-решт діставала його, лише щоб почитати торішні записи. У той момент мені здавалося неможливим знову пережити ті відчуття, які, судячи з написаного, в мене викликав дощ чи квіти. Річ не в тому, що я менше раділа чуттєвим задоволенням, — просто мені ніби чуття відібрало. Я ходила на роботу, чи у крамницю, чи ще куди-небудь, поверталася додому й не могла пригадати, щоб чула чи бачила щось особливе. Певне, я дивилася, але не бачила — зоровий світ став для мене пласким, наче каталог. Я ніколи більше не дивилася на речі так, як раніше.

Від перечитування цього щоденника в мене виникло дивне відчуття: я що, справді колись була такою? Уміла зануритись у зовсім швидкоплинні відчуття, якось їх розширити, жити в них, знаходити там багатство й красу? Може, й бувала такою — «години зо дві, але не була тією людиною». Мені цікаво, чи сам цей щоденник, процес його написання, зробив мене й моє життя такими, чи то я його вела тому, що таке відчувала. Я намагалася пригадати, що тоді відбувалося в моєму житті — раптом це допоможе зрозуміти. Я знаю, що мені було двадцять три, я щойно почала працювати в журналі, ми з тобою винаймали оту жахливу квартиру на вулиці Свобод, Кейт ще жила в Дубліні, і Том теж, і Іфе. Ми разом ходили на вечірки, до нас приходили гості, ми пили аж надто багато вина, сперечалися. Іноді з Парижа телефонував Саймон, і ми скаржилися одне одному на свої роботи, а коли сміялися, то я чула, як у нього вдома Наталі розставляє тарілки на кухні. Усі мої відчуття й переживання були в чомусь надзвичайно потужні, а в чомусь — геть банальні, тому що жодне моє рішення не мало наслідків і нічого в житті — ні робота, ні квартира, ні бажання, ні кохання — не відчувалося як щось, що прийшло раз і назавжди. Я відчувала, що можливе все, що переді мною немає замкнених дверей і що десь, ще не знаю де, є ті, хто буде мене любити й захоплюватися мною, ті, хто хоче зробити мене щасливою. Мабуть, у чомусь це пояснює ту відкритість до світу, яку я відчувала, — може, й несвідомо я передчувала своє майбутнє, виглядала його ознаки.

Увечері днів зо два тому я їхала додому на таксі з презентації. На вулицях було тихо й темно, повітря було на диво тепле й спокійне, всі вікна офісів на набережній світилися й були порожні, і десь на споді всього я почала знов оце відчувати — близькість і можливість краси: ніби увесь видимий світ підсвічується м’яким сяйвом. Тільки-но я зрозуміла, що саме переживаю, то спробувала думкою до нього наблизитися, сягнути, підхопити — але воно наче охололо й відсахнулося, чи то ковзнуло кудись уперед. Вікна порожніх офісів про щось мені нагадали, і я тоді подумала про тебе. Здається, спробувала уявити твій дім, пригадала, що отримала від тебе листа, а водночас подумала про Саймона, про його таємницю, і якось так я визирнула з вікна таксі, що почала думати про його фізичну присутність у місті, про те, що десь там, у якійсь будівлі, він стоїть чи сидить, тримає руки так чи сяк, одягнений чи голий, — десь є Саймон, а Дублін — ніби адвент-календар, у якому Саймон ховається за одним із мільйона вікон, і повітря, і тепло насичені його присутністю, і я ще тоді в голові почала відписувати тобі на той лист. Світ, виходить, може містити таке, мої очі й розум можуть це сприймати й розуміти. Я втомилася, було вже пізно, я сиділа сонна на задньому сидінні таксі, химерно нагадуючи собі, що хай куди я поїду, а ти зі мною, і він зі мною, і поки ви обоє живете, світ для мене прекрасний.

Я не знала, що ти в лікарні читала Біблію. Чому тобі захотілося? Чи допомогло? По-моєму, ти дуже цікаву річ написала про відпущення гріхів. Я не так давно ввечері спитала Саймона, чи він молиться, і він сказав, що так — «щоб подякувати». І я гадаю, що якби вірила в Бога, то не падала би перед ним ниць із благанням усе пробачити. Я би просто дякувала йому щодня за все.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!