Вона вірила, що це легко. Деякі слова застрягли у горлі з давніх добрих часів і тепер повільно виповзали назовні, дряпаючи вуха співрозмовників неприродно важкими приголосними і ковзкими голосними. Шкільна англійська лунала якимись магічними заклинаннями, після яких мало би кращати і теплішати, та чомусь було гірко і зимно. У школі вчилися топіки напам’ять, читалися банальні діалоги з підручника, повторювалися фрази про «май фемілі» і «май каунтрі», «май хауз» і «май дрімс ком тру». А тепер ти гортаєш фото у телефоні, ледве усвідомлюючи, як розсипається різними містами твоя фемілі, як розривається на шматки твоя каунтрі, ти чуєш зойк вибитих шибок твого ще вчора затишного хауза, і забуваєш про те, що тримало тебе на плаву пів життя або й більше. 

У торбі — підручник для сьомих класів. Мимохідь поклала його до рятівної валізки. Складати докупи слова, ніби кубики, ніби мозаїчні кольорові скельця, ніби ігрові пазли, ніби шматки власної країни, що вижила після всіх революцій і воєн, виживе й тепер, сподівайся! Будувати речення, зводити в міцні військові ешелони підмети і присудки, між ними — додатки й означення. Про обставини — і так усім все зрозуміло. 

У потягу нема де сісти, сідають по черзі, сідають, бо ноги болять, руки, голови, серця, душі, язики. Ламаються язики під вагою чужих слів, як полиці — під тугими напханими валізами. Май нейм із… Ай ем… Ніколи ще не було так прикро вимовляти власне ім’я, ніби ти не вивчила домашнє завдання, не змогла, не встигла. У тебе завжди було їх стільки, що до біса клятий тайм-менеджмент! А тепер ти сидиш така на своїх клунках у вузенькому коридорчику потяга-в-нікуди і маєш врешті хвилину, щоб усвідомити, що єдине твоє завдання — врятуватися, втекти, вціліти, зберегти кінцівки, голову, легені, німе повітря в горлянці. Зашторені віконця поїзда можуть будь-якої миті обстріляти знадвору, згори, збоку. Ти навіть не встигнеш покласти собі на груди отой товстезний підручник для сьомих класів. Який він тонесенький і тендітний тепер, як він схуд за ці кілька тижнів сидіння надголодь у підвалі. Ніжно гладиш обкладинку, наче когось найріднішого. Гуд лак! Підбадьорюєш себе й увесь вагон цього евакуаційного, що захекано біжить кудись на захід. 

У Львові ти говоритимеш «дякую» замість свого звичного «пасіба», хоч ніхто цього не вимагатиме й не проситиме. Дякую за чай в одноразовому, за скибку хліба з маслом, дякую за плед, за ніч у переповненому хостелі, дякую за таблетки знеболювального, за зовсім нові кросівки, якими хтось поділився з тобою, бо у твоїх несподівано розклеїлася підошва. 

Ти б і сама розклеїлася, але завтра помчиш в Ужгород, ще західніше, ще далі. Там тебе зустріне якась волонтерка, Магда, здається, і забере у свій дім. Ти знову дякуватимеш — за освіжний душ, ароматну постіль, улюблену вівсянку з курагою на сніданок. Вона згадуватиме, що знала твою маму студенткою, що колись відпочивали з нею в горах. Ти будеш мовчати. Довго і виснажливо. Про те, що мама зосталася там, бо не хотіла ніде їхати, про те, що в неї у грудях якась кулька, і вона чітко знає, що скоро помре. Що воліє вмирати швидко — від розриву величезної фосфорної бомби над нею, а не повільно — від розриву кількасантиметрової пухлини у ній… Слухняно обіцяєш Магді передати мамі привіт, коли телефонуватимеш («Абонент поза зоною досяжності» — і ти раптом тривожно відчула, як…) або коли ви зустрінетеся після всього («Ми же увідімся, когда будет пабєда!»). Далі тебе садять в автобус, Магда широко усміхається, бо тобі спрагло спалося в неї, і ти майже не плакала крізь сон і не стогнала навіть. Ти їдеш на захід. До угорського кордону чи словацького. Яка вже різниця?! 

Ти не розумітимеш нічого, вдивлятимешся в чужі очі, в чужі різкі рухи, в небо перед світанком. Ти встигнеш почути кілька звуків, протяжних і жорстких, як тугі щетинки нової зубної щітки, яку тобі видали у привокзальному наметі. Ти переночуєш у якомусь таборі, де такі, як ти — в чужих кросівках, з чужими пледами, з незручними для ясен і небезпечними для зубів гігієнічними щітками. Тут багато одягу — нового і вживаного, ношеного якимись людьми, які вправно володіють мовою цієї країни, у якій ти — випадкова і тимчасова. Увечері наступного дня ти побачиш кров на своїх набряклих яснах і самотність на смак. Малопомітну таку, що лишається на дитячих сухих серветках. «Час їхати!» — сказав хтось знову так голосно, що здригається твоя барабанна перетинка, як після сигналів повітряної тривоги у місті, де ти виростала. 

Так західно, як ти є тепер, ще не була ніколи. Твоя друга мова у школі — німецька. Ти можеш спитати будь-що у перехожих. Можеш не боятися незграбною німецькою спитати про дорогу, наприклад. Тільки у цьому місті твоєї нема. Твоя — вдома. Твій дім — вдома. Тому ти просто стоїш на перехресті різних мов і світів. Як семикласниця, зазираючи вряди-годи до підручника. Сенк’ю вері мач. Ти більше не хочеш західніше, ти не туристка, не мандрівниця, щоб захоплено розглядати все навколо. Тебе болить твоя країна. Аж кров виступає на яснах від слів, що ніколи не стануть твоїми…

(Дякую С., завдяки якій була написана ця історія)                          

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!
«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Онлайн-журнал «Люк» запускає проєкт «Внутрішня міграція», присвячений...