Жінки з інвалідністю про секс, стереотипи та сексуальну просвіту

від | Січ 19, 2022 | Дівчина говорить, Її історія

Інвалідність у суспільстві — табуйована тема. А секс — тим більше. Поєднайте їх — і отримаєте гримучий коктейль зі стереотипів та елементарного незнання, страху й шеймінгу, співчуття там, де його не треба, і байдужості там, де варто було б допомогти. А тим часом в Україні живе близько 2,7 млн людей з інвалідністю, які мають такі самі почуття, гормони та сексуальні потреби, як і люди без неї.

Ми поговорили з п’ятьма жінками, які розповідають свої історії: про перший секс та побудову стосунків, про стреотипи та проблеми, про інформаційне поле та сексуальну освіту.

Ольга Вовк-Собина, правозахисниця, мама та дружина

Про себе

У мене від народження поганий зір. Якщо можна так сказати — то тут мені пощастило. Щодо зовнішності партнера я не вибаглива, а вночі у ліжку — то взагалі ми з ним на рівних.

У перших романтичних стосунках мені взагалі пощастило! З часом виявилось, що я вмію бачити серцем. Мій перший сексуальний досвід відбувався з моїм теперішнім чоловіком. Насправді диву даюсь, як він від мене не втік ще 19 років тому. Тоді я носила величезні окуляри з лінзами, що товщі за великий палець, мала занадто вередливий характер та наполягала на тому, що лікарі мені заборонили мати дітей. На щастя, він не злякався.

Що заважає отримати задоволення? Були певні перепони, але лише в моїй голові. Дякуючи чоловікові, я з ними впоралась. Були в пубертаті різні думки на кшталт «Кому така буду потрібна?». Та це питання в доволі ранньому віці було вирішено та усунуто. 

Думаю, все, що стосується сексу, необхідно обговорювати з партнером — обов’язково ще до початку інтимних стосунків. Саме цей діалог повинен бути вирішальним, чи взагалі потрібно це вам обидвом, як зробити інтим кращим\приємнішим та безпечним.

Я вважаю, що інтернет-ресурси для знайомств — дуже корисні платформи. В мене багато друзів з інвалідністю віднайшли там свої половинки. Також знаю багато щасливих історій, коли пари знайомились у реабілітаційних центрах. Я зі своїм майбутнім чоловіком познайомилась у потягу. Впевнена, що кожна людина, котра прийняла та полюбила себе, обов’язково знайде свою другу половинку, якщо захоче.

І ще я знаю точно — секс може зменшувати больовий синдром. Сексуальність природна. Під час інтимної близькості з коханою людиною ми наповнюємося теплом та щастям, споріднюємося душами. Головне — не яким чином людина кохається, а які емоції отримує від процесу.

Про інформаційне поле

До осені цього року я вважала, що взагалі ніде немає цієї інформації. Коли розпочала досліджувати питання, то виявилось, що існують поодинокі інформативні відео від самих осіб з інвалідністю. Я ж зростала в суцільному інформаційному вакуумі. Першу та неправдиву інформацію отримала від гінеколога. В той час похмура жіночка дала мені сувору настанову, щоб під час статевого акту я обов’язково завжди використовувала контрацепцію. Аби надати ваги своїм словам, тітонька запевнила, що мені не можна вагітніти, бо я одразу втрачу зір. Далі лікарі змінювались, а «страшилка» лишалась та сама. До речі, зараз я виховую доньку, котру народила через кесарів розтин, їй вже 13 років.

Про стереотипи

Стереотип, що людям з інвалідністю ніби не потрібен секс — це найбільш болюче для мене питання. Багато років поспіль я відвідую психоневрологічні інтернати (ПНІ). Їх персонал на загал стверджує, що в пацієнтів немає сексу і він їм не потрібен. На превеликий жаль, насправді існують факти жорстоких зґвалтувань із наслідками для здоров’я та примусові аборти. Така ганебна тенденція порушення прав людини спостерігається у всіх ПНІ, котрі я відвідувала, а це щонайменше 20 установ. 

У спеціалізованих інтернатах загального профілю вся просвітницька робота полягає в розповіді про презервативи для хлопців та про місячні з прокладками — для дівчат. Процедура видавання контрацепції взагалі принизлива: у кабінеті медичної сестри, під розпис, один в одні руки, лише для парубків.

У сім’ях також існує подібна проблема, бо батьки гадки не мають, як спілкуватись зі своїми дітьми про секс. У мережі важко знайти адекватну та кваліфіковану інформацію, соціальні працівники та педагоги не консультують із питань сексуальності осіб з інвалідністю. 

Про сексуальну освіту та виховання

Сексуальна освіта в Україні — ви про що? Ні, не чула. Інклюзивна просвіта як системне явище — відсутня. Так, бувають винятки — за проєктами громадських організацій. 

Ситуація із сексуальним вихованням підлітків із інвалідністю — теж безрадісна. Батьки, якщо й переймаються цим питанням, то не знають, як спілкуватись зі своїми дітьми про секс та де знайти необхідну інформацію. На мою думку, в пригоді могли би стати соціальні працівники та сімейні лікарі. Але питання «не на часі», не є життєво необхідним та пріоритетним на думку очільників нашої держави.

Про репрезентацію жінок з інвалідністю в кіно, літературі, медіапросторі

Я би сказала — то пусто, то забагато. Немає золотої середини, для загалу ця тема на кшталт якоїсь диковини. Якщо й присутня у фільмі особа з інвалідністю, то сюжет цілком стосується саме її. Наприклад, коли я даю інтерв’ю, то ніколи не кажу про свою інвалідність, бо обов’язково акцент буде перетягнено. Я — особистість зі своєю долею, досягненнями та поразками, а не «інвалід», котра попри терени пробивається до зірок. Тих, хто знає про мене більше, я завжди прошу сприймати мене через призму моїх особистих якостей, а не за станом здоров’я.

Дарія Коржавіна, журналістка, правозахисниця, бісексуалка, мама семирічної доньки

Про себе

Вважаю, що в людей з інвалідністю краще не запитувати, які у них хвороби: мене це не тригерить, а когось може. Якщо захочуть, самі про це скажуть. Моя хвороба жодним чином на можливість займатися сексом не вплинула.

Мій перший секс був суто для того, аби втратити цноту. Мені просто хотілося зрозуміти, що це таке, і позбутися отієї маленької болючої прикрості, яка трапляється у перший раз, — і все. Я не романтик, майже всі мої закоханості були невзаємними, тож про романтику я навряд щось розповім путнє.

Перепони в дослідженні власної сексуальності та занятті сексом можуть бути хіба у тому, що вважається, ніби ЛзІ не можуть бути сексуальними та мати сексуальне життя. А в іншому перепонів не відчувала, просто займаюся сексом, отримую задоволення і вдячна за це усім моїм партнерам/кам.

У мене кілька партнерів/ок, і я не соромлюся про це говорити і взагалі не бачу у цьому чогось поганого. Ба більше, я ставлюся до фізичної зради цілком нормально. Я не вважаю «скік у гречку» зрадою. Для мене найболючіше — це зрада моральна. 

Говорячи саме про механіку сексу… Якщо щодо прелюдії та підготовки загалом, мені здається, тут будь-яка людина потребує індивідуального підходу, і від інвалідності це не залежить. Я особливих умов не потребую, люблю секс екстремальний, можу ним займатися майже будь-де.

Я говорю про свою орієнтацію відкрито, із величезним задоволенням. Я така, яка є: я бісексуалка. У 18 років я закохалась у дівчину, прийшла до мами і сказала. Вона мене виховувала так, що «мама — найкраща подруга, до якої завжди можна прийти і все розповісти», то я так і робила. Татові уже майже відкритим текстом кажу, він не дуже приймає, але й такого, що «ми зараз тебе з дому виженемо/відмовимося чи, в жодному разі(!), ґвалтувати будемо, щоб “вилікувалась”», немає. Дуже дякую моїй родині за те, що вона у мене така, яка є. 

Де шукати партнерів? Дуже багато залежить від самої людини. Якщо ЛзІ не здатна вийти в люди, то, напевне, їй дійсно потрібні спеціальні місця для знайомств, але врахуйте, що це сегрегація. Особисто я з деякими партнер(к)ами знайомилася у рольовому русі. Як на мене, якщо ти виходиш у люди і можеш себе показати, партнерів/ок можна знайти будь-де, навіть попри оці дурні стереотипи суспільства.

Хочу наголосити, що дуже важливо розділяти мій особистий досвід та мої погляди як правозахисниці. З моєї розповіді виходить, що я все не так погано, але насправді сексуальність, інтимні стосунки в житті ЛзІ — це болюче питання, з яким нам ще лупати й лупати сю скалу. На превеликий жаль, мені відомі випадки, коли жінки з інвалідністю залишаються незайманими третину життя, саме завдяки отаким стереотипам у суспільстві — і це дуже сумно. 

Про інформаційне поле

Навколо мене є купа друзів та інтернет. Мама розповідала мені про секс із підліткового віку абсолютно відкрито. Із чоловіком ми відвідували сексшоп та купували іграшки. Тож конкретно у моїй ситуації з інформацією проблем немає. Але, на жаль, я знаю купу людей з інвалідністю, у яких із цим все не так райдужно. І проблема у тому, що секс у нас досі залишається якоюсь такою темою, що неможливо не почервоніти, коли вимовляєш оте слово з чотирьох літер, а у ЛзІ подібні речі (і це не лише про секс) загострені ще більше. Тому що відсутня інформаційна доступність. Ось іде людина вулицею і не може побачити вивіску «Сексшоп» або їде на візку і не може потрапити всередину. Ну бо ЛзІ у нас же сексом не займаються (тут має бути фото Шелдона з «Теорії великого вибуху» з табличкою «Сарказм»).

Про стереотипи

Я стикалася зі стереотипною думкою «Ну ви ж загалом сексом займатися не можете». Чому не можемо — тут є певний момент, що це залежить не тільки від нас. Варто враховувати, що частіше не ЛзІ не йдуть на контакт, а саме суспільство умовно здорових людей вважає «а навіщо тобі така сліпа-глуха-візочниця». Мама мого колишнього чоловіка, наприклад, казала щось на кшталт: «Я розумію, спати ви спите, спіть собі й далі. А заміж тобі навіщо її брати?» На жаль, навіть у 2021 році залишається чимало людей, які між людиною з інвалідністю та без оберуть у партнер(к)и людину без інвалідності. Що я про це думаю? Особисто як людина — мені начхати. У мене достатньо партнерів і партнерок, мені добре. Як правозахисниця я вважаю, що тему необхідно порушувати і проговорювати. Як на загал, так і серед самих ЛзІ, бо, як я вже казала вище, у нашій спільноті з сексуальністю, секс-просвітою теж великі проблеми.

Про сексуальну освіту та виховання

А чи є взагалі сексуальна освіта у нас в Україні? На сьогодні, як на мене, тут питання загалом в існуванні та продуктивності такої освіти. Що можна зробити? Найперше — затвердити загальнодержавну систему реабілітації. І стосуватися це має не тільки самих дітей, а й їхніх родин. У нас величезна проблема в тому, що батьки та родичі не розуміють та не знають, як виховувати дитину, коли у неї інвалідність. Їх мають цьому навчати, їм мають це пояснювати фахівці та експерт(к)и. Цього сьогодні немає — звідти й у проблем ноги ростуть.

Про зфетишизм, секс як «прояв милосердя», секс за гроші

Я знаю випадки сексу з милосердя. Більш ніж упевнена, що й за винагороду це теж відбувається. І ось це дуже сумно. Що з цим робити? Сексуальна просвіта, просвіта і ще раз просвіта.

Світлана (ім’я змінене)

Про себе

Коли мені було дев’ять років, у мене стався інсульт у спинний мозок. До цього я була звичайною здоровою дитиною. Через неправильні дії лікарів я отримала такі наслідки і втратила можливість ходити.

З наслідків це: неможливість пересуватись на своїх двох та проблеми з чутливістю нижче рівня травми. Загалом я повністю можу себе обслуговувати та на якість життя інвалідність впливає не суперкритично. На можливість займатись сексом чи навіть народжувати це ніяк не впливає. Авжеж є деякі нюанси, які треба враховувати, але загалом все ок.

Перші романтичні стосунки в мене були з дівчиною, нам було років 14-15. Тоді це був петтинг, дотики, якісь дослідження власних тіл. Зараз намагаюсь згадати, чи були у мене якісь страхи щодо наявності інвалідності чи ні — не пам’ятаю. Але вона до цього не ставилась у негативному сенсі та ніяк не виділяла. Для мене теж це було нормою.

А саме перший секс у мене був із хлопцем. На перших побаченнях ми багато розмовляли, він запитував, що мені підходить, подобається. І я сама багато розповідала, бо розуміла, що в нього точно не було схожого досвіду і важливо обговорювати якісь нюанси: особливості, можливості тощо. Цей досвід був позитивним загалом. Дослідження сексуальності в мене відбувається і досі, а більша частина моїх перепонів — це якісь психологічні речі, над якими я працюю.

Іноді люди з травмою спинного мозку мають проблеми з тазовими органами і треба перед процесом підготуватись, щоб не було ніяких факапів. Наприклад, перед сексом сходити в туалет, щоб через 10-15 хвилин не сталося біди просто в процесі. Але це не значить, що не може бути спонтанності. Просто важливо проговорювати та пояснювати іншій людині, що може бути і що потрібно мені. Наразі у мене немає стосунків, але як будуть, то точно буду говорити та пояснювати.

Це дуже просто та дуже важко одночасно — поговорити словами через рот. Якщо мовчати, то буде відчуватись якась недосказаність, буде непорозуміння з обох боків та можливі образи на це. Якщо людина вже хоче побудувати зі мною романтичні стосунки, то, певно, розуміє, що можуть бути якісь нюанси у сексуальному процесі. 

Інколи нормально розслабитись не дають психологічні аспекти прийняття себе та свого тіла. Через те, що моя інвалідність набута, я ще не завершила процес прийняття себе новою, бо багато часу ігнорувала якісь аспекти свого життя та вважала, що всі ті стосунки мені не потрібні. У мене це було не через загальну стигматизацію ЛзІ,  а через окреме особисте сприйняття себе та власних потреб. Я працюю психологинею та навчаюсь, тому розумію, що це процес досить довгий. 

Коли мене питають про мою орієнтацію, я нормально можу відповісти, що я не гетеро. Використовую для себе саме це формулювання. Але публічно утримуюсь говорити не тільки про це, а й про свої стосунки загалом. Сім’я також не знає про мої уподобання. Я просто не хочу та не люблю зайвих розмов та розпитувань із їхнього боку.

Тиску чи осуду від соціуму я не відчуваю: у мене дуже якісна соціальна бульбашка, де всі розуміють та сприймають це як норму.

Мої знайомі шукали партнерок у тіндері чи на якихось тусовках, заходах, клубах. Може бути онлайн-знайомство за якимись спільними інтересами, у чатах, коментах тощо. Офлайн-знайомства для мене можливі, якщо я зможу фізично потрапити на місце заходу. Я маю на увазі доступність простору.

Є твердження, що секс — невід’ємна частина реабілітації після травми. І я думаю, що це правильно. Хоча б з того розуміння, що продовження життя після травми є і воно може бути яскравим та різноманітним. І людям важливо про це наголошувати. Бо реабілітуватись у санаторіях, робити нескінченні процедури можна дуже довго, але потрібно й жити. Навчатись жити якісно, а не займатись виживанням і запереченням реальності та власного становища. Я знаю багато людей з інвалідністю, які живуть яскраво.

Про інформаційне поле

Місць, де можна отримати інформацію про секс людям з інвалідністю, я зустрічала дуже мало. Якщо говорити про інтернет, то у період свого дорослішання я не бачила якихось нормальних моделей сексу в людей з інвалідністю. Зараз же помічаю, що інформація стає більш інклюзивною.

Мабуть, вперше я почула, як говорять про секс у ЛзІ на «Таборі активної реабілітації» — це такий табір для людей, які мають спинно-мозкову травму. Інструкторами та лекторами там виступають люди з такою ж травмою, там проводять адаптацію людини до життя після травми. Мені тоді було 16.

Про стереотипи

Мені ніхто прямо не казав чогось такого стереотипного, але історій від інших чула багато. Звісно, твердження, що людям з інвалідністю не потрібен секс — нісенітниця. Це побудовано на стереотипі, якщо людина пересувається на кріслі колісному, то вона/він є бідосею з важкою долею, де треба лише виживати. Про який секс може йтися? Або треба займатись реабілітацією 25/8, де про романтичні стосунки навіть не може йти мова.

Я чула багато історій, де самі люди, які мають інвалідність, впевнені, що романтика чи секс можуть бути лише у «здорових» людей: «От встану на ноги — тоді й буду думати про це. Хто мене таким/такою захоче». Думаю, що це все через стигматизацію інвалідності. Треба над цим працювати.

Про сексуальну освіту та виховання

Я спеціально не заглиблювалась у це питання та не досліджувала, але маю підозру, що все дуже погано. Я була підлітком і мала вже тоді інвалідність — все було жахливо.

Покращення виховання може відбуватись через зняття стигматизації та розвіяння стереотипів щодо ЛзІ. Інші люди не будуть боятись контактувати чи ставити запитання, дорослі будуть дозволяти своїм дітям спілкуватись із кимось, хто відрізняється від них, не влаштовуючи драм.

Про репрезентацію жінок з інвалідністю в кіно, літературі, медіапросторі

У моєму дитинстві цього точно не було. А якщо десь така персонажка з’являлась, то, найімовірніше, там було саме про її виживання та тяжку долю, а в кінці вона, звичайно ж, помирала. А якщо не помирала, то магічним дивом зцілювалась, і ось там починалось «нормальне» життя, де було місце для стосунків.

Особисто мені колись сказали щось на кшталт «Тобі потрібен чоловік, який буде за тобою доглядати». І це було сказано так, наче мені потрібна якась нянька, без якої я взагалі безпорадна.

У моєму оточенні про якісь стосунки мови взагалі не було чи я не пам’ятаю.

Не можу сказати, що я просто-таки страждала від нестачі інформації, але, думаю, якійсь іншій дівчині було б не ок. У мене виходило себе асоціювати з персонажками серіалів чи фільмів, попри інвалідність.

Про фетишизм, секс як «прояв милосердя», секс за гроші

Я чула про фетиш: стикалась із тим, що у фейсбуці писали якісь мужики та просили показати ноги/ступні. З часом я дізналась, що це фетишизм саме на паралізовані кінцівки. Особисто мені це не заходить, я не люблю, коли мене якось розділяють на окремі частини та об’єктивізують їх.

Вікторія Харченко, менеджерка з адвокації громадської організації людей із інвалідністю Fight For Right

Про себе

Я з дитинства маю порушення опорно-рухового апарату через захворювання, користуюсь милицею для того, щоб пересуватися. Однак єдине, на що впливає моя інвалідність, — не всі пози є доступними, але це взагалі не проблема. Завжди можна придумати, адаптувати та не обмежуватися однією-двома «класичними».

Я нині жартую, що в дитинстві моє особисте життя було цікавішим та різноманітнішим, ніж тепер, коли маю декілька проєктів та не так багато часу на сон, як би цього хотілося. Я дружила та спілкувалась здебільшого з хлопцями, тому завжди було з кого обрати. Перші романтичні стосунки були з хлопцем без інвалідності, з яким я познайомилася в інтернеті. Це було дуже зворушливо та страшно, тому що в той час я ще мала певні побоювання стосовно себе, не до кінця приймала власну інвалідність. Довго думала про те, як йому про інвалідність сказати, як він відреагує, чи буду я йому взагалі після цього подобатися, чи можу я взагалі подобатися. Коли тобі 13-14 років, подібні думки притаманні великій кількості дівчат, тому що тіло змінюється, гормони не дають спокійно жити. І ти з цим усім намагаєшся навчитися жити, і бажано жити у гармонії, а не ненавидіти себе зсередини.

Хлопець відреагував нормально, і я думаю, що саме він був першою маленькою «цеглинкою» до моєї впевненості в собі відносно стосунків. Вже в дорослому віці розумію, що якби я одразу більше змогла відкритися, то в нас могло вийти щось більше. Але тоді я не зовсім була готова. В мене також був досвід із хлопцем з інвалідністю, однак я не дуже люблю це згадувати. Він був мудаком. І точно не через власну інвалідність — впевнено можу сказати.

Секс також був із хлопцем без інвалідності. Цей досвід був звичайним, точно не виділявся через мою інвалідність, тому що я до цього була готова вже психологічно та фізично. Можливо, шлях до нього був трохи довшим, ніж у дівчини без інвалідності, тому що мені треба було переступити якусь внутрішню межу та заборону. Подолати всередині себе стереотип про те, що мене можна кохати незалежно від наявності інвалідності, про те, що я направду гарна та сексуальна. За те, що я таки змогла це в собі подолати, я вдячна самій собі і партнерові, який вже мав досвід, заспокоював та дослухався до мене. А я не боялася говорити в процесі. Крім того, мені завжди подобалися старші хлопці, які зазвичай мали більше досвіду та впевненості у собі. І дарували це мені.

Я була підлітком, що «розвинений не за роками». Є багато історій про те, що друзі та подруги один одному розповідали про секс, про процес, контрацептиви та наслідки. Оце власне я була тією самою «сторітелеркою». Звідки знала? Ну, я завжди була допитливою щодо себе та інших. Спочатку з книжок, близькі дарували багато енциклопедій. Потім — із серіалів, ще пізніше — з інтернету. Я навіть якийсь час писала різні романтичні історії про кохання підлітків сама. Там же в інтернеті сталося і перше еротичне відео.

Були певні внутрішні бар’єри саме відносно того, як відкритися партнерові, але це точно не фізична проблема. Проблема була винятково внутрішньою, і мені з нею допоміг працювати психолог. Був іще період, коли мені важко було бачити певні частини власного тіла (не інтимні), але це теж робота психолога. Окрім того, в мене, на щастя, не було травматичного досвіду сексуального насильства. Розумію, що мені дуже пощастило.

Жодної особливої підготовки чи умов для сексу я не потребую. Обмеження є тільки з певними позами, тому що мені важко довго стояти, але це насправді не заважає критично. З партнером намагаюсь усе обговорювати — словами через рот, це значно полегшує процес комунікації, і не тільки в сексі, але й у житті. За необхідності користуємося лубрикантами, щоб обом сторонам процесу було комфортно.

Із допоміжних засобів я користуюсь подушкою за необхідності, щоб розвантажити спину. Але в ній немає нічого «спеціального», це просто подушка. Окрім того, секс-іграшки — це чудова річ, щоб краще пізнати, що тобі більше подобається, але вони ж знову таки не спеціальні, а зі звичайного магазину.

Партнерів люди з інвалідністю знаходять там само, де й люди без інвалідності: в інтернеті, в застосунках типу «Тіндер», часто у санаторії. Або на роботі, у барі, на відпочинку, через друзів і ще незліченна безліч варіантів, які доступні людям з та без інвалідності. Існують спеціальні сайти, пабліки та застосунки для людей з інвалідністю, однак в мене не було досвіду користування такими, оскільки для мене, коли обираєш партнера, інвалідність — це точно не перший пункт у списку побажань до нього. Цього критерію взагалі немає. Інвалідності немає — окей. Інвалідність є — теж окей. А от досвід знайомства та подальшої відмови спілкуватися, тому що людина побачила мою інвалідність, у мене був. Але це здається один-два випадки на всю кількість знайомств за життя. Це вибір людини, не можу його засуджувати.

Про інформаційне поле

Я народилась у кінці 90-х, у родині було не зведено говорити про сексуальність, жіноче здоров’я або інші теми «нижче поясу», тому, як і більшість дівчат мого віку, отримувала інформацію від друзів, із жіночих журналів, а пізніше — з інтернету. Радію, що зараз із цим стало набагато простіше — будь-яке запитання можна вбити в гугл та отримати вичерпну інформацію (головне — вміти її фільтрувати), до того ж це можна зробити буквально будь-якою мовою світу. 

Говорити з дітьми про тілесність та сексуальність варто з самого раннього віку, це не залежить від наявності або відсутності інвалідності, а також статі дитини. 

Свого часу мені дуже допоміг психолог, з яким я працювала з інших причин, але сексуальність ми також обговорювали. Мені хочеться вірити, що нині стигма навколо звернення до відповідного спеціаліста — психотерапевта, психолога, сексолога — зменшується, і жінки мають можливість знайти підтримку, зокрема і безкоштовну завдяки проєктам громадських організацій, гарячим лініям. На жаль, наша країна не веде статистику, а дані інших країн говорять: жінки з інвалідністю майже вдвічі частіше піддаються насильству від чоловіків — партнерів, родичів або інших чоловіків. Це велика проблема, оскільки через інвалідність ці жінки менш захищені — залежні від близьких фізично, психологічно, часто фінансово.

Про стереотипи

У Радянському Союзі, кажуть, сексу не було. А ще не було людей з інвалідністю. Стерильна держава з ідеальними людьми, варто було тобі хоч трошки відрізнятися — ти одразу ставав білою вороною та об’єктом булінгу. Людей з інвалідністю вивозили в окремі інтернати, частіше за все, недалеко від лісу, за місто. Мені здається цей стереотип з’явився тоді і досі живе всередині людей. Окрім того, суспільство часто сприймає жінок з інвалідністю як людину без статі, вважаючи, що найголовніше, що нам треба — пільги від держави, а секс або діти — це не для нас, нічого про «дурниці» думати. І найголовніший момент, звісно, це сприйняття самої себе як жінки, яка може бути сексуальною, коханою, бажаною. Що ти транслюєш назовні — те й отримуєш. Транслюєш, що ти красива, цікава, сексуальна і класна, то на тебе обов’язково звертатимуть увагу. Секс — це одна зі складових життя, потрібен він різним людям у різному вигляді та кількості. Наявність інвалідності тут не відіграє суттєвої ролі.

Про сексуальну освіту та виховання

Радісно, що нині є такий доступ до інформації для дітей стосовно питань сексуальної просвіти, однак часто ця інформація неструктурована та суперечлива, а дітям може бути важко аналізувати, чому варто довіряти. В Україні ця галузь тільки починає свій розвиток, на жаль, в обов’язкову шкільну програму для всіх без винятку не входить. Хіба що питання репродуктивного здоров’я обговорюють на уроках біології, а далі все залежить від учителя, його бажання і готовності говорити з учнями на подібні теми. Однак існує неформальна освіта, до шкіл запрошують експертів, які розповідають про емоції під час підліткового періоду, контрацепцію, правила гігієни тощо. Також на платформі онлайн-курсів «Прометеус» є курс, який називається «Сексуальна освіта». Один із модулів курсу стосується теми сексу людей з інвалідністю. 

Щодо інклюзивності, то люди з інвалідністю загалом мають обмежений доступ до інформаційних продуктів, тому що вони часто є недоступними для сприйняття. Наприклад, у просвітницьких відео немає субтитрів та/або перекладу на жестову мову, а це призводить до того, що люди з порушенням слуху не можуть отримати інформацію. Окремо варто сказати про людей, які мають інтелектуальні та психосоціальні порушення. Вони мають доступ до інтернету, однак інформація для них може бути викладена занадто складно: довгі речення, специфічні терміни. Деякі з них не можуть читати, а тому просвіта має бути в доступній формі та форматі (фото- або відеоінструкції, що викладені максимально просто та коротко).

Щодо виховання підлітків з інвалідністю, то бачу тут важливим момент сприйняття батьками своїх дітей як повноцінних членів суспільства, як тих, хто потім виросте та стане дорослим. Якщо акцентувати увагу підлітка тільки на тому, що він має інвалідність, а отже не зможе побудувати романтичні стосунки чи займатися сексом, і транслювати це дитині — вона справді почне так думати та вірити в це. 

Є ще інший бік: люди з інвалідністю вважають, що можуть вибудовувати стосунки тільки з людьми з інвалідністю. І якщо тобі хтось ці стосунки запропонував — треба одразу в них кидатися, погоджуватися на все, «забивати» на себе і свої емоції та почуття поряд із людиною, ба більше — інколи навіть терпіти насильство. Бо хто ж тебе ще візьме у стосунки таку, тому терпи. Часто цю «меншовартість» через інвалідність дівчинці диктує оточення — батьки, родичі, друзі. Самооцінка може ще більше впасти, якщо дівчина опиняється в аб’юзивних стосунках та партнер/ка транслюють ці тези й надалі. І навпаки, якщо партнер/ка любить та підтримує, то з часом людина розкривається та відчуває себе більш упевнено. 

Ще одна тема — сексуальність у житті підлітків із психосоціальною інвалідністю  (розлади аутистичного спектру — РАС, синдром Дауна тощо) або комплексними порушеннями (поєднання двох або більше порушень — зору, слуху, мови, опорно-рухового апарату тощо). Підлітки потребують сторонньої допомоги від батьків, не можуть звичним для нас способом розповісти про свої потреби. Тому у свідомості батьків назавжди лишаються маленькими. Хоча насправді дорослішання дітей із тяжкою формою інвалідності відбувається так само, як і дітей без інвалідності:  у дівчат починаються менструації, збільшуються груди, а у хлопців збільшуються статеві органи, змінюються голоси. Власне, підлітки з інвалідністю, незалежно від статі, відчувають збудження та не знають, що з цим робити. Тому активну позицію тут мають посідати батьки: говорити на ці теми потрібно з найменшого віку. Називати статеві органи коректно без евфемізмів типу «краників», «пиріжків», «пестиків» та «тичинок», розказати про «правило нижньої білизни»: інтимні частини тіла не можна показувати, а торкатися їх мають право тільки батьки під час гігієнічних процедур, і то з дозволу дитини (отримати дозвіл батьки можуть тим способом, яким звик та може користуватися підліток). 

Про репрезентацію жінок з інвалідністю в кіно, літературі, медіапросторі

Існує такий стереотип, що актори та акторки з інвалідністю можуть грати тільки персонажа з інвалідністю. Бажано ще, щоб цей персонаж страждав у фільмі чи книжці, не сприймав власну інвалідність, а якщо й побудував стосунки — то тільки з героєм із інвалідністю. Ще один можливий варіант — коли персонаж набуває інвалідність під час фільму/книжки, знову ж таки не сприймає цей факт, бореться з усіх сил із наслідками травми, закохується у героя без інвалідності та у кінці твору стає здоровим: власне таким, що його вилікувала «чудодійна сила кохання».  

Існує дві позиції: персонаж з інвалідністю — героїчна людина, з якої варто брати приклад, припинити жалітися на свої проблеми і почати дихати на повні груди; або ж такий персонаж — людина, яку треба пожаліти та «вилікувати». Насправді ж люди з інвалідністю (як і мають бути персонажі/ки літератури та кіно) дуже різні. Інвалідність не робить їх «поганими» або «хорошими» людьми. 

З останнього, що мені сподобалося, де був герой з інвалідністю, — серіал The Good Doctor. Про молодого хірурга, який має РАС та синдром саванта (людина має екстраординарні здібності в одній чи кількох вузьких галузях — наприклад, Мерфі з серіалу має феноменальну пам’ять). 

Про збочення, фетишизм, секс як «прояв милосердя», секс за гроші

Знаю історії знайомих, коли їм пропонували секс через інвалідність, тому що в людини такий фетиш. У сексології існують два схожі, але не тотожні поняття «апотемнофілія» та «акротомофілія». У першому випадку в людини фетиш на те, щоб понівечити власне тіло, лишитися без кінцівки. Акротомофілія — людина відчуває потяг до людини, яка не має руки та/або ноги. Інколи мені пишуть у приватні повідомлення люди з інвалідністю та без, які наше знайомство починають з інвалідності та одразу переводять розмову у русло стосовно сексу, але прямих пропозицій сексу за гроші або «як прояву милосердя» не траплялося.

Христина Стиранець, спеціальна психологиня, випускниця школи політичної участі для дівчат та жінок з інвалідністю «ЛІДЕРКА»

Про себе

У мене дитячий церебральний параліч (ДЦП), та це не впливає на можливість займатися сексом. На це, насправді, впливає тільки погана фантазія.

Сексуальність дорівнює любов до себе. Прийняти свою сексуальність — це про полюбити себе, а процес любові до себе нескінченний, він триває усе життя. Усім людям щось у собі не подобається, незалежно від того, чи це «мені не подобається» об’єктивне, чи ні. Тобто, чи є на нього справді вагомі причини, які можна виправити, що важливо.

Партнерів люди з інвалідністю знаходять там же, де й усі люди, — тіндер, баду, на роботі тощо. Інвалідність — це всього лише одна з ознак людини, вона геть не вирішальна. Можливо, є десь сайти знайомств тільки для людей з інвалідністю. Якщо чесно, ніколи не цікавилась цим питанням. Є різні пари — там, де у двох партнерів інвалідність чи, наприклад, інвалідність лише тільки у одного. Для чого себе обмежувати у чомусь, якщо світ такий великий і в ньому стільки усього цікавого?

Я не у стосунках, зараз із головою у навчанні та волонтерстві. Цілеспрямовано шукати стосунки не планую, коли настане час — усе станеться саме собою.

Про інформаційне поле

У мене проблем із доступом до інформації ніколи не було. Вдома, ясна річ, ніхто відкрито на цю тему не розмовляв: можливо, якось незручно було чи що, але і табу не було зовсім.

У 13-14 років я подивилась першу частину фільму «50 відтінків сірого» просто тому, що про нього тоді говорили усі, от мені й стало цікаво, що там такого. Наступним етапом був університет, там уже відкрито говорили на тему сексу та сексуальності як такої. Завдяки цьому навчилась без сорому говорити на цю тему.

Про стереотипи

Звичайно, я багато чула про стереотипи, але особисто в обличчя мені ніхто нічого подібного не говорив. Для чого мені оточення, яке може без будь-якого на те права лізти у моє особисте життя та вирішувати, що мені потрібно, а що ні? Тут дуже важливо навчитись вибудовувати та відстоювати особисті кордони. Це як «червона лінія», яку ніхто не має права перетинати.

Секс є однією з базових потреб людини так само, як вода, їжа чи сон. А тепер пригадаймо, що людина з інвалідністю — насамперед людина. І що є ціла низка статевих гормонів, які відповідають за статевий потяг та інші процеси, пов’язані з цим. Відповідно, за набутої чи вродженої інвалідності ці гормони нікуди не зникають, і тільки людина може вирішити для себе, народжувати їй чи ні — і ніхто більше. Це стосується як людей з інвалідністю, так і людей без інвалідності.

Про сексуальну освіту та виховання

Поняття сексуальної освіти ще залишається для України чимось новим, бо раніше ніхто цю тему не порушував. Усе відбувалось за принципом «самі все дізнаєтесь, коли настане час». Я за якісну сексуальну освіту не тільки вдома, але й у школі: не всі батьки можуть відверто поговорити з дітьми, бо з ними ніхто не розмовляв. Дехто не бачить такої потреби, хоча вона є. Це може попередити багато проблем у підлітковому та дорослому віці: комплекси, ранню вагітність, хвороби, які передаються статевим шляхом, та ще цілий спектр ситуацій. А основне — розповісти, що є поняття згоди.

Під якісною я розумію не вчителя, а фахівця з відповідною освітою та новими, саме інклюзивними, поглядами, щоб люди у дорослому віці не ставили запитань на кшталт «А діти у вас теж у візку народяться»? На жаль, зараз цього немає. Є якісь одиничні намагання. А от книжки зі статевого виховання є, і навіть дуже хороші.

Яким би дивним це не було для інших, та сексуальне виховання й освіта для дітей з інвалідністю навіть важливіша, ніж для дітей без інвалідності. У підлітків без інвалідності є більше можливостей отримати інформацію із навколишнього середовища: друзі, книжки, той самий інтернет. У підлітків із комплексними порушеннями розвитку доступ до інформації закритий, тому дуже часто підліток не розуміє, що з ним відбувається і, що найважливіше, не знає, що це все є нормальним етапом розвитку.                                                                                                                                    

Не можу говорити за всю Україну та знаю, що Олеся Яскевич, засновниця ГО «Бачити серцем», займається створенням проєктів для соціалізації підлітків та молодих людей з інвалідністю. Вона активно працює над вирішенням цієї проблеми та у січні проведе п’ять онлайн-тренінгів зі статевого виховання підлітків з інвалідністю у рамках Психологічного хабу «Бачити серцем».

Щоб покращити ситуацію загалом, потрібно зізнатися собі, що біологію ніхто не скасовував, та робити все можливе, аби допомогти підліткам пізнавати своє тіло.

Про репрезентацію жінок з інвалідністю в кіно, літературі, медіапросторі

Звісно, що репрезентації жінок з інвалідністю в кіно, літературі, медіапросторі не вистачає. Один із шляхів вирішення — усунути бар’єри у театральних та медіавишах. Людина може все життя хотіти зніматись у кіно, та через бар’єри у навчальному закладі та стереотипи у головах оточення («Та куди тобі в кіно»), людина так і залишається вдома зі своєю нереалізованою мрією. А могла б займатись тим, що приносить їй задоволення, та заробляти собі на життя.

У медіа люди з інвалідністю зараз найчастіше виступають лише як експерт(к)и з інклюзії чи з прав людей з інвалідністю. І це ніби й добре, але у людей є різні інтереси та фаховість не тільки з питань інклюзії. Поки що, як на мене, немає запрошень просто як журналіста/ки чи ведучою/им просто через те, що зазвичай будівлі недоступні, на жаль.

Аби зміни у цій галузі відбувалися швидше, потрібно не боятись бути незручним для когось, а мріяти та хотіти більшого, ніж вам можуть запропонувати. Тим самим показувати іншим, що інвалідність — це не страшно і вона ще нічого не вирішує.

 

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!