«Моїм завданням було зробити на екрані все максимально правдиво». Акторка Марина Кошкіна про фільм «Із зав’язаними очима»

//
1075 переглядів
Марина Кошкіна, «Із зав’язаними очима»

На онлайн-платформі Takflix вийшла спортивна драма Тараса Дроня «Із зав’язаними очима» — це історія бійчині ММА Юлії. Вона займається змішаними єдиноборствами з дитинства і не знає іншого світу, крім окресленого сіткою бійцівського рингу. 

За сюжетом фільму російсько-українська війна закінчилася, але коханий головної героїні так і не повернувся. Потрясіння спонукає Юлію піти всупереч суспільним стереотипам та шукати долі за межами великого спорту. Проте минуле не хоче відпускати дівчину.

Марина Кошкіна, «Із зав’язаними очима»
Марина Кошкіна

Ми поговорили з виконавицею головної ролі — акторкою Мариною Кошкіною про кастинг фільму та підготовку до ролі 

Марино, розкажіть, будь ласка, як відбувався кастинг на роль? 

Пам’ятаю, як режисер Тарас Дронь написав мені у фейсбуці й запропонував зустрітися десь у кафе обговорити фільм. Для мене це було дуже дивно, ніколи такого досвіду не мала і, чесно кажучи, не сприймала такий вид кастингу. 

Для того щоб упевнитись у тому, що мені не треба туди йти, написала кастинг-директорці Аллі Самойленко і запитала, чи знає вона цього режисера. Алла відповіла, що знає і мені нема чого боятись. Я погодилася на зустріч. 

Ми говорили про життя — він про своє, я про своє. Тарас зараз згадує, що на тій зустрічі я в нього просила паспорт, але я цього не пам’ятаю. Потім він надіслав сценарій. Історія мене дуже зачепила, прокинулися акторський азарт і бажання. Це дуже круто, коли виникають такі емоції після прочитання матеріалу. 

Самопроби я записувала з Олександром Рудинським. Потім були парні проби трьох акторок. Певно, найдовші проби у моєму життя, вони тривали пів дня. Я, чесно кажучи, думала, що мене не затвердять, і зі спокійною душею пішла додому. 

Минув тиждень, Тарас телефонує й каже: «Марино, дякую, що прийшли, приємно було познайомитись». Я думаю, значить, не пройшла, бо так завжди кажуть, коли відмовляють. Буває, ще й не телефонують, а тут зателефонував, думаю, точно інтелігентний режисер. А потім Тарас додав: «Хочу з тобою працювати». Ось так все і почалося. 

Марина Кошкіна, «Із зав’язаними очима»

Розкажіть більше про ваші враження від першого прочитання сценарію?

Я пам’ятаю, що майже не спала тієї ночі — мене дуже зачепила історія. Коли читала, думала й про особисту втрату — про свого батька. Про те, як було складно, я не знала, як мені жити, бо це для мене була найдорожча людина в житті, мій друг, моя єдина підтримка. Людина, яка взагалі вірила й хотіла, щоб я стала актрисою, більше таких не було.

Коли читала, побачила сенс у тому, щоб цей фільм дійшов до людей. Тому що кіно — це психотерапія, це такий катарсис. Коли ми йдемо в кіно, ми все одно порівнюємо себе з героями, думаємо про своє життя, про свої втрати та страхи. 

Хоча мене трохи налякав спорт — я не бачила себе в ролі спортсменки. 

Дійсно, у житті головної героїні фільму Юлії спорт присутній із дитинства, а у вашому? 

У моєму дитинстві такого не було, я взагалі була завжди проти спортзалу. Займалася трохи танцями, але непрофесійно, для себе. Тому це був хороший акторський виклик. 

Завдяки фільму я закохалась у спорт. Минуло два роки, а я досі займаюсь, ходжу, підтримую себе у формі. Завдячуючи спорту я почуваюся набагато краще, менше нервую, більше радію життю. Коли в мене поганий настрій, я йду в спортзал. Вдячна своїй професії за те, що вона може закохати мене у щось іще. Так сталося зі спортом.

Розкажіть про спортивну підготовку для знімання у фільмі? 

У мене було шість місяців, протягом яких я шість разів на тиждень займалася спортом і готувалася до роботи. 

Підготовка складалася з двох етапів — фізичний та психологічний. На першому я займалася з трьома тренерами — дві каскадерки, які виконували ролі моїх суперниць у фільмі, і тренер у спортзалі. 

Моїм завданням номер один було зробити все максимально правдиво. Щоб прийшли професійні ММАвці і сказали: «Класна робота, я їй повірив». Якщо вони повірять у це, то вони повірять у всю історію. Без спортивної лінії не було б цілісної картинки, тому я робила для цього максимально все, що могла.

Я продовжувала тренуватися і під час знімання, ми винаймали зал у Львові. Якось зранку до мене підійшов спортсмен та запитав: «Привіт, а звідки ти прийшла у спорт?» (У ММА — бої змішаних єдиноборств — приходять із якогось виду спорту). Відповідаю: «Та я прийшла з театру, я актриса», він каже: «Та ні, ти так займаєшся зараз, тренуєшся, не вірю». Я розповіла про фільм, всі посміялися. Та для мене це був найприємніший комплімент. 

Психологічно підготовка до ролі була не менш важливою. Я вивчала всіх світових бійчинь. Дивилася за їхньою психофізикою, за поведінкою. Все собі виписувала та намагалася максимально використати у роботі. Така наша акторська професія — бачити людину й копіювати її. Такий собі «сканер». Тому щовечора я дивилась бої або ходила на бої у Києві. 

 

Як ви взагалі готуєтесь до ролей та знайомитеся з героїнями, яких граєте? 

Знаєте, я найбільше люблю етап підготовки до ролі, цей творчий процес. Пошук, який завжди дається мені складно, я переживаю муки творчості, але поки не знаю, як робити це по-іншому. Тому коли легко — мені нецікаво, мені цікаво, коли складно і коли не виходить. 

Я багато пишу, заводжу купу зошитів, блокнотів. Записую свої думки та спостереження.  Для «Із зав’язаними очима» я вивчала все, що стосується спорту. Звичайно, професійні спортсмени витрачають на це своє життя, осягнути все за пів року нереально. Але для кіно — можливо. 

Марина Кошкіна, «Із зав’язаними очима»

Я люблю бути сама, коли працюю над роллю. Як казав Станіславський, 99% роботи вдома і один відсоток — робота на майданчику. 

Я не чекаю, поки режисер зробить за мене всю роботу, намагаюсь багато чого привносити в образи своїх героїнь. Я за співтворчість, не виконавиця, а людина, яка творить командно. 

Наприклад, для зйомок була спочатку затверджена інша шапка, але я відчула, що у героїні повинна бути шапка з бомбоном. Написала Тарасу, скинула референси. Тарас Дроня — це той режисер, з яким можна переписуватися вночі й ділитися своїми божевільними акторськими думками, і він тебе завжди вислухає. Він сказав: «Добре, буде так». 

Хтось скаже — це якісь забаганки, але ні, все створюється з деталей. 

У фільмі є сцени з боями, чи легко вони вам давались? Що було найскладніше? 

Було два бої, перший — «легальний» — в октагоні (ринг у ММА, — прим. DIVOCHE.MEDIA), а другий — «нелегальний» — в полі. Я знала всю хореографію боїв, мені нічого було боятися, але були якісь технічні моменти.  

Наприклад, коли був «легальний» бій, то в нас залишилось всього 4–5 годин на знімання в локації. Я занервувала, бо планувалося 12 годин на три раунди. 

Марина Кошкіна, «Із зав’язаними очима»

Було нервово, тому що хотілося зробити все просто ідеально. Режисер підійшов до мене, сказав: «Ми зробимо все. Я в тебе вірю і я з тобою поруч». Це так важливо, коли є така взаємопідтримка й любов, повага. Коли ти цінна як актриса, як людина, у тебе прокидаються якісь неймовірні сили, і ти робиш усе можливе. 

Коли знімали у полі, то було дуже холодно і в нас вимкнулося світло, а знімати на натурі без світла нереально. Зміна була десь 20 годин, чисто фізично хотілось спати. Мене намазали маззю, яка зігріває, і сказали, що вона мені допоможе, але від цього тільки шкіра пекла.

Марина Кошкіна, «Із зав’язаними очима»

Фільм «Із зав’язаними очима» розкриває тему стереотипів, чи стикалися ви зі стереотипами у своєму житті? 

Я по життю дуже ціную людей, які можуть висловити свою думку й не боятися йти проти певних стереотипів. І сама намагаюся бути дуже чесною, насамперед перед собою. Іноді буває складно, це правда. 

Мені здається, що це неможливо, щоб у житті не було людей, які будуть намагатися вбити тобі в голову якісь стереотипні оцінки ситуації, стереотипну поведінку, що ти повинен тут промовчати, а тут іще щось. Стикаюсь постійно з таким, але все-таки я живу по серцю. 

З віком стаю більше толерантна й співчутлива, може, це через мої ролі. Тому що кожну свою героїню намагаюся зрозуміти та полюбити. Так само із людьми. 

Я дуже люблю та розумію мою героїню Юлю. Вона дуже часто мовчить і терпить, але в певний момент каже: «Ні, стоп, я не хочу жити так, я не хочу, щоб ви мене… — вона дуже класно каже, — чого ви мене хороните з ним? Я хочу спробувати жити щасливо, хоча б спробувати». 

Для мене наше кіно й про те, чи має взагалі право людина жити знову щасливо, закохуватися, бути життєрадісною після втрати найдорожчого, чи повинна завжди ходити з тим тягарем. Думаю, що люди, які пішли від нас, хочуть, щоб ми жили щасливо. 

У 2021 році у суспільстві багато говорили про сексизм та домагання у театральному середовищі, хотіли б ви висловитися на цю тему? 

Так, нарешті заговорили, і я дуже пишаюся цими дівчатами, жінками, які не побоялися сказати голосно, публічно, і навіть зараз не бояться. Вірю, що вони допомогли багатьом дівчатам. Це великий вчинок. 

Я ніколи не була в подібних ситуаціях, я не знаю, як це — носити в собі таке і мовчати роками, просто боятися, що тебе не зрозуміють, що тебе осудять. І дійсно дівчата стикаються з осудом, як там кажуть, «сама винна»? Ненавиджу просто наше суспільство за байдужість — люди навіть не намагаються розібратися в ситуації, а засуджують. 

Дуже хочеться, щоб такого не було, щоб кривдники несли відповідальність і знали, якщо навіть у їхню голову забралась така думка, що будуть дуже жорстоко покарані. 

А те, що жінку сприймають як щось маленьке, людину, яку можна ображати, яка слабка і не може себе захистити, — то це так і є, і в кіносередовищі, в театральному середовищі. Особливо це проявляється, коли режисер хоче зробити або робить зауваження під час роботи. Для актриси та актора це будуть різні посили. 

Але нічого, чим більше ми стаємо обізнаними, чим більше ми стаємо все-таки незалежними й вільними, тим більше нас поважають і бояться. 

Ви вже представляли фільм в інших країнах, розкажіть, як його сприймали, про що найбільше питали?

Я представляла фільм у Швейцарії та Франції, де мене прийняли просто мегакруто. До Швейцарії я приїхала вже після показу фільму, мене впізнавали, підходили, називали навіть ім’ям Юлі — головної героїні. 

Я пам’ятаю, коли мене питають: «Чи ви не проти для газети дати інтерв’ю?» Я кажу: «Не проти». Але думаю, для газети? Хто читає зараз газети? Кому потрібні ці газети, у нас усе вже давно в інтернеті. Потім мені пояснюють, що у Швейцарії бути на головній сторінці цієї газети — дуже престижно. Наступного дня зранку я звернула увагу, що, дійсно, сидять люди, п’ють каву, читають газети — для них це важлива традиція. 

Марина Кошкіна, «Із зав’язаними очима»

Питали, звичайно, про спорт, деякі думали, що я сама професійна спортсменка й мене просто взяли в актриси, а я кажу: «Та ні, все навпаки». 

У Франції теж дуже тепло прийняли, після показу залишилась більшість залу, ми говорили десь пів години, питали про війну в нас, бо вони дуже мало про це знають та якісь абстрактні поняття. Французи дуже надихалися нашим бажанням до свободи, французькі жінки казали, що хотіли б навчитися такої жіночої витримки й сили, як у наших жінок. Це було дуже приємно почути. 

Дуже мені сподобалося, що жодна людина за весь сеанс не заглянула в телефон. Я була у Франції в театрі, теж стежила за цим, жодного ліхтаря не побачила, це говорить про рівень культури й поваги до мистецтва.  

І в кіно, й у театрі ви граєте сильних та драматичних героїнь, а як щодо комедії? 

Мій улюблений жанр — це трагікомедія. У фільмі «Віддана» я зіграла трагікомедійну роль, тому що я не люблю комедію в чистому жанрі. 

У кожній комедії є доля трагедії, і в трагедії є доля комедії. Це дуже «моє» поєднання. Усі мої ролі будуються не тільки на драмі, завжди шукаю в чомусь гумор. 

Обожнюю сміятись і жартувати, особливо на зйомках, коли ми знімаємо інтимні сцени. Завжди з гумором підходжу до складних сцен, навіть коли помираю в кадрі, тому що інакше це витримати складно.

Я граю в театрі комедійні ролі. Просто мене сприймають як серйозну артистку, яка мусить, як казав мій майстер Богдан Михайлович Бенюк, нести весь тягар українського народу. 

Якби хтось мені запропонував у кіно головну класну комедійну роль, то, я думаю, що змогла б зробити дуже цікаву героїню. 

Обожнюю різні перевтілення. Я так і підходжу теж до матеріалу. Іноді йду від зовнішнього до внутрішнього, шукаю костюм, продумую зачіску. 

В університеті в мене був свій маленький реквізит-цех, і до мене всі мої одногрупники могли звертатися і взяти будь-який костюм. Усі речі, які в мене були, я використовувала як костюми.

Мені не цікаво все однакове, наприклад, якби мені запропонували знову зіграти спортсменку, я б точно відмовилась. Це вже пройдений етап, я іду далі і шукаю, і відкриваю, і закохуюся в якісь нові історії, і глядача теж намагаюсь закохати у своїх героїнь.