Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопії

від | 08.12.2022 | Фемкульт, Топ, Читати

Час читання: ( Кількість слів: )

В «Острові Утопії» Томаса Мора жінки і чоловіки на рівних безплатно здобувають освіту і забезпечені роботою. Жінки не мають обмежень на професію: можуть бути воїнами і служити в церкві. В тому ж ідеальному світі один раз на рік жінка стає на коліна перед чоловіком і просить у нього вибачення за гріхи, винних жінок чоловіки карають, жінки карати і судити в тому світі не можуть.

Це утопія — наголошу додатково.

Знаний дослідник утопій в літературі спостерігає: є дві великі групи таких творів — мрії про порядок і мрії про волю. В перших героєм і автором буде чоловік. У другому випадку — переважно жінка як героїня й авторка.

Чоловік прагне порядку, жінка — волі: так каже дослідник літературних утопій, чи то продукуючи, чи то ретранслюючи стереотипи, підпершись корпусом літературної фантастики.

Героїні жіночих утопій не рятують світ, знаєте, вони рятують себе — і то найкращий з призначених їм хепіендів. Бо є таки проблема: відрізнити утопії від антиутопій, коли йдеться про описану в них гендерну політику, шансів катма.

Перша умова виникнення окремих жіночих спільнот в (анти)утопічних світах: відділити репродукцію від сексуальності. Як казала щодо такого підходу одна з авторок утопій: не звільнити жінку, а звільнити вагіну.

Жіночі спільноти в утопіях безконфліктні й вільні від чоловіків, в антиутопіях — вільні від чоловіків і конфліктні. Література придумала тисячі варіантів жіночих спільнот «подалі від чоловіків», а такою ж кількістю саме чоловічих сепаратистських світів похвалитися уже не може.

Століття літературної фантазії працюють на сотворіння світів, де жінкам не загрожуватиме насильство з боку чоловіка. Дослідники припускають: саме тому чоловічих утопій у нас менше — проблема уникнути насильства через самоізоляцію у випадку чоловіка не стоїть так гостро.

Принагідно ж можна почитати-подивитися, як за 100 років змінився підхід до написання жіночих (анти)утопій. Чи реалізувалися фантазії авторок початку 20-го століття в гендерній полиці 21-го століття? І то, може, добре, якщо не реалізувалися?

Шарлотта Перкінс Гілман, «Їїзем’я» (1915)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїТроє чоловіків відкривають країну, де живуть самі жінки. Соціолог, біолог, лінгвіст — ці троє є першими чоловіками за дві тисячі років, що ступили на Їїзем’я. Ще дорогою чоловіки припустили: то буде низькотехнологічна рабовласницька спільнота, яка вшановуватиме чоловіка як бога і тут же гаремом ляже їм до ніг.

Аборигенки коротко стрижуть волосся, носять зручні штани і туніки з кишенями. У них дуже розвинена текстильна і хімічна промисловість, продумана міська інфраструктура, успішне машинобудівництво. Вони веганки. Асексуальні. Приділяють багато уваги фізичній культурі. Тіло здорове, а не сексуально привабливе. Розмножуються через партеногенез. Дітей виховують спільнотою. Прізвищ нема, тільки унікальне ім’я у кожної: всі різні, всі рівні.

Співжиття безконфліктне, якщо в основі його — повага до унікальності кожної особистості. Гілман написала одну з найвідоміших утопій… Двійко з чоловіків, які мріяли про гарем, одружилися з юними жінками Їїзем’я і зажили щасливо.

Тамтешні жінки давно не закохують, не відчувають потреби в сексі й у нуклеарній родині. Але ж то хепіенд: знайти собі хлопа у світі без чоловіків, так? Третій герой виявився ґвалтівником, до речі, але друзі йому це пробачили: зрештою він же теж одружився зі своєю жертвою, гідно вчинив.

Марлен Гаусгофер, «За стіною» (1963) (переклад Наталі Іваничук)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїУдова, трохи за сорок, мати двох доньок-підліток, наприкінці весни вибирається на вікенд із друзями. Ті мають невеличкий будинок високо в горах. Друзі спускаються у село за продуктами, а вона лягає спати. Коли прокинеться, то виявить: її будиночок, клапоть лісу, полонина неподалік відгороджені від іншого світу прозорою стіною, через стіну вона бачить мертвих людей. Здається, вона остання жива людина на землі. Вона (ми не знаємо її імені) налагоджує життя: поруч перебувають корова з телям, собака і кішка з котенятами. Уже з самого початку книжки знаємо, що сталося лихо: хтось убив телятко і пса, вбивця — чоловік.

Виживання жінки залежить від екології: від усвідомлення природних зв’язків, що пронизують все наше життя, усвідомлення всім тілом. Жінка за стіною ще пробує запустити авто і послухати радіо, ще деякий час вона читає книжки — календар землероба, згодом відмовляється від того всього. Жінка скидає з себе культуру. І вертається до природи. Вона вчиться наново піклуватися про тварин. Вона вчиться добувати собі їжу — через полювання і землеробство. Вона починає чути і розуміти своє тіло (яке тим часом помирає від голоду). Вона поволі відновлюється в новій реальності, де їй треба вижити. І це все прагне зруйнувати чоловік. Навіть якщо ти остання жінка на землі, тобі загрожує присутність чоловіка. Хіба що… ти ж стріляєш до біса влучно, так?

Айра Левін, «Степфордські дружини» (1972)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїРоман відкриває епіграф із «Другої статі» де Бовуар: жінка відмовляється приковувати чоловіка до себе, але і навзаєм просить того ж — чоловіки погоджуються з фальшивими усмішками на обличчі. Ця фраза реалізується в романі буквально: фінальна сцена роману — фальшива усмішка чоловіка.

Вона каже: я вирішила займатися наукою, він усміхається: добре, люба, і підбирає собі жінку-андроїда в каталозі. Жінка ухвалила останнє в своєму житті рішення, чоловік нещиро усміхнувся її ініціативі. Левін злий.

Початок 1970-х, ці США мають більш розвинуті технології, що дозволяють виробляти роботів, ідентичних людині. Джоанна (алюзія на Жанну д’Арк) — домогосподарка, фотоаматорка — разом із чоловіком і двома дітьми переїздить з Нью-Йорка до Степфорда. Чарівне містечко. Тут всі жінки прибирають будинки 24/7, а чоловіки засідають у закритому клубі. На все місто тільки три жінки, включно з Джоанною, чули про фемінізм і сексуальну революцію. Але раптом за одну ніч змінюються й товаришки — сідають на дієту та обговорюють засіб для миття посуду. Джоанна підозрює, що жінок Степфорда замінили на кіборгів.

Чоловіки Левіна радше уб’ють своїх дружин, ніж поступляться контролем над ними. Левін написав роман жахів. Цей твір не раз адаптували для кіно, але щоразу знімали комедію. Культура обслуговування — зокрема, сексуального й емоційного — до гикавки смішно, ніяк не поговорити про обслуговування без фальшивої усмішки, еге ж?

Мардж Пірсі, «Жінка на краю часу» (1976)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїКоні Рамос — 37-річна пацієнтка психіатричної лікарні, латиноамериканка. До лікарні й у марення її запроторив сутенер вагітної племінниці, Коні намагалася захистити племінницю і покалічила кривдника. Діагноз: схильна до насильства шизофренічка. Коні безробітна, вдова, сама виховувала дитину. Вона вже була на лікуванні після загибелі чоловіка (ці заклади 1970-х — просто катування, а не лікування). Нині вона намагається переконати соцпрацівників повернути їй опіку над донькою.

Коні візитує гостя з 2137 року. Люсієнте — андрогінна жінка, найімовірніше, лесбійка. Вона розказує про свій світ. Він егалітарний. У ньому немає сексизму, расизму, гомофобії та класової ненависті. Він антиіндустріальний, всі мирно живуть в аграрних комунах. Екологічну кризу подолали. Мову штучно відкоригували: в ній більше нема підпорядкування і роду. Дітей ростять гуртом: ще ненароджену дитину всиновлюють троє матерів різних статей. Спільноти гармонізують груповими й індивідуальними медитаціями. В тому світі наче десь іде війна, та громадян то мало хвилює. Бо є проблема: зараз дії Коні визначають, яким буде світ Люсієнте. Коні мусить уникнути лоботомії, інакше світу Люсієнте не стане.

Утопія Пірсі можлива після низки екологічних катастроф і війн: щоб вижити в егалітарному раю людству треба було довести себе до межі та трохи за межу. Тепер свою межу переступить одна жінка в дурці. Легко припустити, що Коні марить, а якщо ні?

Маргарет Етвуд, «Оповідь служниці» (1985) і «Заповіти» (2019) (переклад Олени Оксенич)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопії Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїУ світі Гілеаду є один конче важливий момент, який Етвуд наголошує: в цій антиутопії нема жодного елементу, який би не апробували в історії людства.
Гілеад — теократична держава в Північній Америці, існувала від кінця 80-х і зазнала краху десь наприкінці 21-го століття. Світ, який конструює дилогія про служницю Етвуд, ми знаємо добре, але джерела забуваємо.

Іди за грошима! Світ спіткала демографічна криза, жінки втратили фертильність через екологічну техногенну катастрофу (ба навіть теракт). На території Гілеаду є фертильні жінки, держава торгує ними і послугами сурогатних матерів. Щоби жінки мовчки народжували, їх дисциплінують. Так склався новий лад.

Джун — «Марія», вона може завагітніти, тому мусить бути ґвалтованою Командором і народити для нього і його дружини дітей. Таке у марій благословення. Жінки в Гілеаді: Дружини — у блакитному, дівчатка — в рожевому, наречені — в ніжно-зеленому, універсальні еконожини — в смугастому, Тітки — в коричневому, Марфи — в сіро-зеленому (це такі капо-виховательки), Служниці — в червоному і Нежінки — в лахмітті (працюють у борделях і на уранових рудниках).

Доктрина держави: добре не може бути всім. Джун виходить на жіноче підпілля і повстає. Колись вона працювала журналісткою, мала доньку і чоловіка. Тепер вона майстерна маніпуляторка. Їй треба вижити. Адже Джун вагітна.

З донькою Джун ми зустрінемося в «Заповітах». Тітки вступили у змову з підпіллям — саме так було зруйновано Гілеад: коли поневолені згуртувалися — союзниці, зрештою, не значить однодумиці.

Джоан Слончевськи, «Двері до Океану» (1986)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїПланета Шора вкрита водою. Її населяють жінки. Жити у водній стихії та розмножуватися без участі чоловіків шареркам допомагає генна інженерія. Це раса науковиць-природниць. Шарерці контролюють тіла і фактори середовища, зменшуючи вплив дивергентної еволюції. Не мають волосся, мають перетинки на руках і ногах, в їхні тіла підселений симбіотик-мікроб, котрий дозволяє їм дихати під водою і фарбує шкіру у фіолетовий колір. Вагінальне проникнення неможливе, спричиняє шалений біль. Сексуально чутливі у жінок руки і видовжені пальці. Пацифізм шарерок визначає мова Шора, вона є штучною за природою і ненасильницькою за метою. Тут відсутні суб’єкт і об’єкт, а отже, неможлива сама ідея підпорядкування-домінування.

Поруч із Шора є планета Валедон, кожна з планет вважає себе місяцем іншої, насправді вони є планети-близнюки. Валедон — патріархальна спільнота, схожа на Європу часів Реконкісти. Через торгівлю Патріарх планує ввести свій лад на Шора. Назріває протистояння. Шарерка Мервен подається на Валедон, викрадає юнака і виховує його в традиціях Шора. Між ним і донькою Мервен починається роман.

Слончевськи розробила світ, в якому «природні» жінки беруть верх над «культурними» чоловіками — виграють війну. А що тепер робити з переможеними — хтозна.

Октавія Естель Батлер, «Світанок» (1987)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїДіти Єви знищили планету ядерною війною. Тепер Землю мають заселити діти Ліліт.

Ліліт — темношкіра жінка під тридцять, колись мала чоловіка і сина, вони загинули ще до війни, зараз вона — одна з уцілілих. Незначну кількість землян врятували іншопланетяни, помістили на живий корабель, взялися покращувати природу людини (на генетичному рівні) і от-от людство 2.0 має повернутися на Землю 2.0. Ліліт має очолити перший десант.

Для Ліліт гендерна розбіжність визначає особистість. Коли Ліліт вперше бачить іншопланетянина, то питає, чи він, бува, не чоловік. Саме ж це ви і спитаєте в істоти, яка щойно повідомила: минуло чверть століття, поки ти спала, твій світ загинув.

В оанкалі є самиці, самці й особи третьої статі. Шлюбляться троє, дітей родять і виховують теж утрьох. Найближчий контакт Ліліт встановить саме з цією «третьою особою». Безстатеві іншопланетяни — емпати, вони не можуть зробити боляче.

Ясно: коли Ліліт питає, чи, бува, хтось не чоловік, вона буквально питає, чи може істота їй зашкодити.

В одній зі сцен перше за 250 років Ліліт бачить земного чоловіка. Він намагається її зґвалтувати. І це відновлене людство, в якому намагаються виправити потяг до самознищення, має очолити жінка. Оце, знаєте, навряд.
Але Ліліт народить дитину, яка вбере в собі риси двох рас. І то буде дівчинка.

Доріс Лессінг, «Ущелина» (2007)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїЦю історію розказує історик часів Римської імперії, який реконструює минуле з легенд. Жіноча спільнота живе на узбережжі поблизу ущелини, їй поклоняється і приносить людські жертви. Вони — доньки Ущелини (провалля схоже на вагіну). Імен немає. В мові відсутнє «я», тільки «ми». Поняття «жінка» і «мати» так само відсутні. Тут тільки жінки, і всі вони народжують: нема сенсу диференціювати. Розмножуються самі собою.

З часом в «ущелин» починають народжуватися «монстри», «патички» — хлопці. Їх убивають, згодовують орлам, пробують пофіксити, тобто каструвати. Орли відносять хлопців у долину, там виникає поселення перших чоловіків.

Перший контакт поселень: чоловіки викрадають юнку, стається групове зґвалтування, жінка гине. Згодом жінки усвідомлюють: від монстрів можна народити дітей. І поступово втрачають свою здатність до саморозмноження. Старійшини жінок вирішують винищити монстрів і повернути старий лад.
Лессінг пише таку собі ревізіоністську притчу про насильство, яке коять люди, щоби репрезентувати, зберегти і захистити розбіжність — тут розбіжність між статями. Джерело такого насильства в «Ущелині» — небажання матерів піклуватися про дітей… Люди від природи хороші, але їх зіпсували чайлдфрі.

Патрік Несс, «Ніж, якого не відпустиш» (2008) (переклад Остапа Українця)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїЛюди прилетіли на цю планету після рукотворної катастрофи на своїй. Вони колонізували місцевість, рухаючись уздовж річки. Крайнє поселення — Прентисстаун, де народився Тодд. Наймолодшому чоловіку в місті — тринадцять років. Жінок у цьому світі нема: коли спекли (туземці) заразили всіх Шумом, то жінки померли, а чоловіки почали чути думки один одного.

Тодд зустрічає в лісі Тишу, розрив у полотні Шуму, її джерелом виявляється дівчинка з наступної партії колоністів. Ця зустріч запускає чергу шалених подій. Тодду брехали. Шум не вбив жінок. Жінки можуть чути бажання чоловіків, чоловіки жінок не чують. У деяких поселеннях саме жінки є керівною елітою — завдяки контролю над думками чоловіків. В інших — жінки живуть окремими общинами. В поселенні Тодда чоловіки знищили жінок. І готові вбити їх всіх на планеті. Тодд — ключовий фактор у плані.

Поселенці мають високі технології, але свідомо регресують до натурального господарства. Родина теж трансформується до групової. Спільнота колонізаторів наче проходить всі етапи соціальної історії людства (наше про них уявлення) і зараз десь на щаблі переходу від племінного матріархату до феодалізму. І за двадцять років встигло влаштувати вже два геноциди — спеків і жінок.

Наомі Альдерман, «Сила» (2016) (переклад Наталії Тисовської)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїЖінок звільняють самі їхні тіла. Раптом у юнок активізувався м’яз десь біля ключиць, який до того перебував у рудиментарному стані. Цей орган наділяє дівчат здатністю битися струмом: у кожної сила удару різна. Дотиком дівчата можуть активізувати аналогічний мускул у дорослих жінок. Світ поволі змінюється: хлопців зустрічають батьки під школою, хлопцям заборонено вночі гуляти — це небезпечно, створюють чоловічі потяги, автобуси і кімнати — заради їхньої безпеки. І радять скромніше вдягатися і поводитися скромніше, аби не збуджувати зайве молодих жінок.
Цьому світу не завадила б і нова релігія: Маріам, а не Мойсей, Фатіма, а не Мохамед… А непогана ж ідея, скажіть! Її візьметься реалізовувати Еллі — дівчинка-сирота, яка вбила ґвалтівника-опікуна. Шахрайка зі старту, поволі вона стає в цьому світі впливовою святою — матір’ю Евою, главою нової Церкви. Поруч із нею розвиваються історії жінки-політика, підлітки з родин мафіозі, яка має надзвичайну силу, журналіста-чоловіка, який фіксує, як змінюється розклад сил у світі (формуються нові диктатури, між іншим). За сім століть у байки про те, що колись поклонялися сину Божому, а не Матері, будуть смішити людей: ще скажи, що земля пласка.

Страх яка саркастична історія. Назву роману можна перекласти і як «Сила», і як «Влада»: в обох випадках то буде роман про зловживання.

Крістіна Далчер, «Голос» (2018) (переклад Юлії Підгорної)

Сто років у світі без чоловіків: про що і для чого пишуть жіночі (анти)утопіїДжин — сорок три, вона нейробіолог (ще рік тому працювала над сироваткою проти афазії Верніке). Джин заміжня: Патрик працює на уряд. У Джин і Патріка є троє синів і донька. Зараз Джин вагітна. Очевидно, батько цієї дитини — Лоренцо, колега-італієць, а не чоловік.

Джин живе в США, де новообраний президент отримав шалену підтримку церкви і почав соціальні реформи. Джин, як і всі жінки віком від двох років, носить браслет, що вимірює кількість слів. Сто слів на день, перевищила ліміт — отримала удар струмом. У «перелюбниць» і «переверток» — нуль слів на день (це жінки, які мали секс поза шлюбом і лесбійки).

Що саме, окрім президента і церкви, призвело до того, що жінки буквально замовкли? Якось дуже просто тут усе: байдужість. У Джин є подруга-активістка, яка передбачала, до чого все іде, і закликала виходити Джин на протести. Джин, мовляв, у своїй бульбашці не бачить справжньої картини. Критика Далчер націлена саме на систему «інформаційних бульбашок» і систему привілеїв — вони роз’єднують жінок. У цьому світі ніхто не чинить спротив: одного дня у жінок забрали паспорти, одного дня жінки просто паспорти віддали.

А тим часом із Джин знімають браслет: брат президента пошкодив мозок і йому треба вакцина, над якою працює Джин. Є одна-єдина жінка, яка може говорити. Вона буде битися чи втече?.. Чого за сто років навчили жіночі дистопії: краще якомога швидше з них вшитися.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...