«Відчуваємо себе одночасно і єврейками, і українками»: як єврейська спільнота осмислює себе в часи війни

від | 23.11.2022 | Її історія, LMillustrated

Час читання: ( Кількість слів: )

Повномасштабна війна стала жахом та разючою несподіванкою для більшості з нас. Проте єврейський народ, окрім шоку, відчув ще й історичний стусан. Адже для більшості євреїв «ніколи знову», «ми не забудемо» — не просто фраза з підручника, а біль та втрата у кожній родині. Еліна Кац, ​проєктна менеджерка ВГО «Всеукраїнська жіноча єврейська організація “Проект Кешер”» розповідає історії чотирьох жінок про те, як їхня спільнота переживає війну, з якими новими викликами стикається і як переосмислює по-новому свою ідентичність.

В Україні багато років ми чуємо про європейський мультикультуралізм та єдину політичну націю. Як ми бачимо, кожна українська жінка — унікальна. Вона робить свій власний вибір: залишається, евакуюється, рятує рідних чи бореться. Кожен день роблячи вибір, а під ним заховані людські обличчя та власні причини.

Останній перепис населення в Україні відбувся ще на початку століття, у 2001 році. Тоді в країні налічувалося понад 100 національних меншин, а це близько 10 мільйонів людей. Євреї становили 1,5% населення — близько 100 тисяч осіб. До Другої світової ця кількість становила понад три мільйони, а деякі міста Західної України часто трохи не на половину складалися з євреїв. Голокост пережили тисячі, сотні, одиниці від тих мільйонів, здебільшого завдяки евакуації, роботі в тилу чи переховуванням від фашистів та їхніх прибічників. 

Саме тому для сучасних євреїв надзвичайно болісною стала формальна причина лютневого нападу — «денацифікація» населення України. Так, були випадки, коли в Україні траплялись напади на релігійні спільноти, руйнування ритуальних та святкових об’єктів, але говорити про те, що фашистська ідеологія відродилася чи тим більше підтримується на державному рівні — не можна.

Ще одним великим ударом для українського єврея стала, як це не дивно, мова. Так історично склалося, що більшість євреїв нинішньої України — російськомовні. Звісно ж, вони прекрасно володіють державною мовою, але фактично на 31-й рік незалежності російська мова переважала у єврейській спільноті: священні тексти, релігійні та обрядові видання ніхто не перекладав українською. Формально не було потреби, адже з івриту (саме цією мовою відбуваються всі молитви та богослужіння) були зроблені хороші переклади російською. 

Вони й поширювалися у всіх країнах, де розуміли та читали російською. «Проект Кешер в Україні» (Всеукраїнська жіноча єврейська організація) вже декілька разів порушував це питання та самостійно з фахівцями займається перекладом Агади (релігійного Пасхального тексту) та інших видань для українського читача та читачки.

Також у співпраці з науковцями ми порушуємо питання про близькість мови їдиш (основна мова євреїв ашкеназі — групи євреїв, що проживали на території від Німеччини до «смуги осілості» у Російській імперії) та української мови. Адже близьке проживання двох народів все-таки мало взаємний вплив на лексику та фольклор — пісні, жарти, приказки. Саме з єврейської мови їдиш походять безліч знайомих нам слів, наприклад «рейвах», «пасха», «ґешефт», «небога» чи навіть «дітлахи».

24 лютого перевернуло світ, змусило позбавлятися сумбуру у головах. Замислюватися про свою ідентичність. Як би болісно це не звучало, у багатьох євреїв України паралельно існувало три ідентичності: етнічна/релігійна юдейська чи просто культурна єврейська (адже не кожен єврей є релігійним юдеєм, але краплинки їдишкайту має), політична українська й та, яка стала під питанням, — «пострадянська». 

Про те, як війна вплинула на дівчат та жінок єврейських громад з різних куточків України, говоримо з чотирма жінками.

Міхаль Стамова — ребецн, дружина рабина «‎Релігійної громади традиційного юдаїзму “‎Масорет”», директорка освітнього центру «‎Масорет». Тимчасово виїхала до Ізраїлю

Ще за тиждень до початку війни її близькість відчувалася. В нашої громади мав бути семінар у Харкові, та ми вирішили перенести його до Чернівців. Вже 22 лютого розуміли, що буде щось страшне. Тому ми запрошували всіх охочих з нашої громади брати дітей та відвідати семінар.

Міхаль Стамова

Перше повідомлення, яке я отримала, було з Нью-Йорку: «Як ви?» Я ще нічого не розуміла. Але вже потім почали телефонувати дівчата, які їхали в поїзді. Вони казали, що бачать, як Івано-Франківський аеропорт горить. Жінки плакали, кричали, особливо ті, хто виїхав без дітей на семінар. Було страшно, але не вірилося. Я розуміла одне — люди мають вранці приїхати, і їх потрібно зустріти. Зустрічали для того, щоб підтримати та допомогти. Багато хто приїхав в істериці.

Ми не спали кілька тижнів, поки зустрічали людей, які приїжджали сім’ями та з дітьми до Чернівців. Працювали, не думаючи про себе та про свій стан. Рішення поїхати до Ізраїлю ухвалили, коли зрозуміли, що Чернівці та місце, де ми перебуваємо, вже переповнені людьми і ми вже не справляємо з організацією: поселення, харчування, зайнятість людей, інформування, психологічна допомога. А люди продовжували їхати звідусіль.

Чернівці були гостинні, але це був не дім. Тому найбільш правильним тоді рішенням було винайняти автобуси та евакуювати людей. Надійшли запрошення з іноземних єврейських громад про готовність прийняти — Німеччина, Ізраїль, Польща кликали нас до себе. Вибирали громади, де були україно- чи російськомовні люди, щоб хоча б мова була зрозуміла людям. У Варшаві такої громади не було. Тому повезли людей далі. Вивозили людей тимчасово, щоб звільнити місце для новоприїжджих. Ніхто не думав, на скільки це буде. Виявилося що це «трошечки» — надовго.

Авжеж, це вплинуло на громаду. Ми стали більше молитися. Стали перекладати російськомовні тексти з івриту на українську. Після Бучі та всіх цих новин язик не повертався навіть використовувати російськомовні переклади. За єврейською традицією ми трималися купи — це допомогло нам тримати себе в руках і допомагати людям. Звертання до Всевишнього допомагало також. Навіть зовнішні моменти не були настільки важливі, як внутрішні — молитви, тексти та свята. Наша громада відзначала свята там, де опинилася: хто в Німеччині, хто в Ізраїлі, хто в Україні. Мій чоловік (рабин) їздив між цими трьома країнами, а я проводила заходи в зумі. Людям потрібна була духовна підтримка. Ми проводили свято родини, а в дні, коли ми мали уроки, проводили заняття з традиції, з гіюру (процес переходу до юдаїзму) і після цього спілкувалися.

Найбільше допомагають триматись Всевишній та сім’я. Громада намагається триматись разом, хоча авжеж у кожного своє власне життя. Ще особисто мене підтримує моя психологиня. Після постійного перебування серед людей, коли ми залишилися самі, утворилася якась «дірка» — не знаєш куди себе подіти. Я не «трудоголік», проте робота дуже багато для мене значить. І коли роботи не стало, я почала шукати, що робити. Держава Ізраїль надає багато допомоги: психологічної й матеріальної. Тут піклуються про тих, хто приїхав з України. Я і сама 24 серпня робила зустріч «День Хлібосольної України»: до Дня Незалежності в місті Ашдод ми зібрали «туристів» (так тут називають біженців) і зробили гарне свято. Стараємося одне одного підтримувати, тримаємо зв’язок із тими, хто в різних країнах.

Серед найбільших проблем — гроші та час. Ти залишаєшся без роботи, але одночасно не знаєш, де себе подіти. У мене троє дітей, тому без роботи мимоволі починаєш жити їхнім життям і не розумієш, де ти сама поділася. Моральна проблема: що далі, як далі? Всі розкидані. Раніше не хотілося нікого бачити та спілкуватися, а тепер стало не вистачати моїх людей. Ні, це не самотність. Це щось інше. Батьки залишилися в Україні, не хочуть нікуди виїжджати. Відчуваю безсилля від того, що не можу нічого зробити — є речі, які від нас не залежать. Але поки ти живий, з усім можна впоратися.

Я починаю день з молитви: «Дякую тобі Всевишній, що ти повернув мені душу, велика Твоя віра в мене». І справді, якщо ти лишився живий, значить Всевишній щось для тебе приготував. Мене це дуже підтримує. Я завжди це говорю підліткам, яким важко пережити цей період: «Якщо ти живеш і дихаєш, то все можливо. Потрібно рухатися!»

Дуже допомагають волонтерство і добрі справи — це необхідність. Донатити, телефонувати, підтримувати, матеріально допомагати. А ще важливо не відчувати синдрому провини за те, що вижив.

Перебуваючи в Ізраїлі, ще більше розумієш, що твоя єврейськість є українською. Навколо дуже багато російських євреїв, які також приїхали сюди. Але ти розумієш, що у вас немає майже нічого спільного! Більшість із них — нерелігійні, нічого не знають і знати не хочуть. А українське єврейство завжди відчувало себе одночасно як євреями, так і українцями. Я зараз багато читаю, перекладаю і переосмислюю тексти українською. Досліджую творчість Шмуеля Йосефа Агнона — єврейського письменника, вихідця з Галичини, де він пише про Першу світову війну. І те, що зараз відбувається, дуже перегукується з його спостереженнями.

Можу сказати, що в нас більше спільного з українськими «туристами» — біженцями з України (в Ізраїлі немає статусу біженців), ніж із російськомовними євреями з Росії.

Тетяна Гецілевич — програмна директорка ВГО «Проект Кешер» з Києва, в тимчасовій евакуації в Болгарії

Мій стрес почався ще за тиждень до початку повномасштабної війни, адже говорили, що напад станеться 16 лютого. В Києві десь за кілька днів була дуже напружена атмосфера: це підтримувалося неприємними передчуттями та чутками. Ми готувалися, документи були зібрані у маленьку торбинку про всяк випадок. Мій син захворів 23 числа, у нього була дуже висока температура. Було лячно, і ми ухвалили швидке рішення — їхати до Вінниці, до батьків чоловіка. Сподівалися, що там буде спокійніше, рідні люди поруч та знайомі лікарі, зможемо бути разом у разі чого. До Вінниці приїхали о 9-й вечора, без речей. Адже думали, що на декілька днів, як завжди їдуть до батьків.

Тетяна Гецілевич

24-го прокинулися від шуму вибухів — не вірили, що це насправді. Однак стрес від хвороби дитини був набагато більший. У малого виявився коронавірус, і на той момент було страшніше, що зачинились аптеки, приватні клініки, лабораторії, а до державних почалися великі черги. Такий урбанізаційний колапс минулого разу був десь на початку Майдану у 2004 році. 

Тиждень ми лікували дитину, потім захворіли самі. Паралельно я одразу приєдналася до груп підтримки жінок завдяки мережі «Проекту Кешер в Україні». Відкрили канали онлайн-допомоги та були на зв’язку з тими, хто в ті дні не міг знайти нове тимчасове житло. Тоді до Вінниці поїхало багато переселенців. Допомога іншим дає дуже багато, виробляє таку собі резистентність до страху та стресу.

Рішення виїжджати ухвалили з чоловіком десь на другому тижні, коли побачили, що психіка дитина не витримує постійні тривоги. Нічого для дороги не було готове, окрім людей майже в усіх країнах, які пропонували свою допомогу.

Єврейські громади, де мене дуже добре знали, зіграли одну з найголовніших ролей у ті дні. В Києві на 24 лютого залишилась моя мама. Біля моєї школи, її будинку було декілька воєнних подій. Їй було дуже страшно, і вона змогла виїхати у відносно безпечне місце під Києвом, де безпеку, їжу та зв’язок із традиціями забезпечував сам Моше Асман (головний рабин України та Києва). Через декілька днів стало зрозуміло, що місцевість там стає одним з піків бомбардувань та вуличних боїв. Асман зміг організувати евакуацію людей до кордону з Молдовою. 

Після двотижневого довгого шляху ми з сином опинилася у Болгарії. Дорогою єврейські організації були опорою у разі чого. Не випадково «кешер» — це зв’язок. Він відчувався всюди. Коли я опинилася у Болгарії, дізналася, що єврейська громада організувала лінію допомоги всім українським біженкам. На Песах (єврейська Пасха) від них в мене були маца та вино. Шавуот (свято дарування Тори на горі Синай) я святкувала разом з активістками «Кешеру» онлайн, а на Рош-а-Шана (Єврейський Новий рік) приєдналася до святкувань у синагозі в місті Софія. Мій син зараз відвідує болгарську школу з урахуванням єврейських традицій. Після школи займається українською онлайн у школі з України.

Довгий час шляхом біженки, або мені більше подобається амбасадорки, неможливо внутрішньо зупинитися, увесь час ніби продовжуєш кудись бігти. Десь тільки через два місяці після приїзду до Болгарії я змогла купити шабатні свічки та запалити їх, це додало рефлексії за домом та відчуття внутрішнього балансу.

Попри те, що близькі люди за тисячі кілометрів, ми залишаємося на зв’язку. Віртуально, але поруч моя команда «Проекту Кешер Україна», з якою можна разом втілити майже будь-який соціально спрямований проєкт, разом дискутувати, робити та відчути себе трохи краще, на своєму місці разом із лідерками спільнот. Велику підтримку я отримала від своїх друзів у Німеччині, Болгарії, Америці та в усьому світі. 

Проблеми не закінчуються ніколи, навіть у мирний час. Складніше за все бути на відстані від коханих, не мати впливу на безпеку в домівках близьких. Неможливо пояснити дитині, чому в усьому світі батьки виховують діточок разом, а в Україні зараз мільйони скалічених сімейних історій. Дорослі розуміють чому, а дітям із несформованим внутрішнім світом це дуже важко. 

Є мільйон інших проблем на шляху біженців: від стереотипу образу голодного, неосвіченого, жалюгідного біженця до фінансових складнощів та юридичних прав жінок і дітей за кордоном, тонкощів сімейного права. Це все забирає багато фізичних сил, коли моральні майже вичерпано. Однак все ж таки останні складнощі — ніщо у порівнянні з цінністю життя тих, хто у гарячих точках захисту.

Важливим для мене філософським постулатом юдейського Писання є завжди віддавати частину свого прибутку на благодійність, допомагати спільноті, робити Міцву (заповідь). Тобто, це не просто допомога собі — це шлях або спосіб життя. Це можливість розділити свою вдячність з іншими, допомогти хоч трошки комусь — це зробити світ краще. Інакше не має бути.

Я не можу сказати, що розділяю українське та єврейське для себе, це не вкладається у голові, «розділити» — це як? Можу змінити акцент — я поєдную. Не приховую, а навпаки, наче плекаю кращі єврейські традиції моєї родини, розповідаю сину, разом із командою створюємо інформаційні гайди до юдейських свят українською мовою, у Європі розповідаю, як було комфортно відчувати свою єврейську ідентичність на теренах України. 

Анна Аєрова — психологиня, експертка з HR зі Львова. Активна волонтерка, людина, якій на час евакуації «залишили ключі від міста» пів України

О четвертій годині ранку 24 лютого я прокинулась через дзвінок телефону. Дзвонив співробітник із Харкова: «Аню, нас бомблять, що робити? Як дістатися Львова?» І почалось… 24/7 з неможливістю спочатку навіть встати та води попити допомагала, як і всі львів’яни, в ці дні. Телефонували, писали, приїжджали люди. Знайомі й незнайомі, різних віросповідань та мов. Ніхто нікого не розділяв, головне — вберегти та допомогти чим могли.

На початку війни в мене не було страху, в мене була купа адреналіну та розуміння, що людям потрібна наша допомога у Львові. Куди я поїду, якщо у нас із друзями було таке враження тоді, що маємо «ключі від міста»? Ми з чоловіком вирішили залишитися у Львові, бо ми тут потрібні. Це було природно якось, зрозумілим вибором.

Анна Аєрова

У нас не було евакуації, навпаки, ми приймали людей в нашому домі. І тоді ще важливіше було робити святкові шабатні трапези та запрошувати тих, хто проїздом у Львові. Це було неймовірно тепло, коли ми бачили, як люди трохи відходять після страшного переїзду. Тепло сім’ї та святковий стіл — ось чого не вистачало тоді нам усім. Тому ми, попри все, робили шабатні трапези вдома щоп’ятниці. Також я стала частіше читати Тегілім (Псалми Давида), особливо в сирени та коли чути роботу ППО або вибухи, це дуже рятує.

Мені завжди допомагають і підтримують чоловік та сім’я. Друзі, які залишились і з якими ми пліч-о-пліч стали одразу. Є чітке розуміння, що б не сталося, якщо ми поруч, все подолаємо і знайдемо рішення разом. Війна це тільки вкоренила. Дівчата з «Проекту Кешер» — це також велика сім’я, з якою я десь з моїх 12 років. Завжди підтримка, завжди вчасна допомога та потрібне навчання з ПТСР. Друзі із львівського волонтерського центру та синагоги також завжди поруч. Мені пощастило, навколо мене є багато неймовірно крутих людей.

Та всі львів’яни круті направду. Скільки разів у мене було, що для допомоги людям мені потрібен якийсь чарівник або ж якесь диво. Просто диво. Я писала у соцмережі та за хвилин 10 знаходилось багато людей, які були готові допомогти. Навіть зовсім незнайомі люди пропонували допомогу. Це неймовірне відчуття, коли допомагати намагалися всі, хто чим міг. Досі так є, не тільки у львів’ян, бо хороші люди в нас завжди є.

Хочеться сказати: «Слава Богу, живі-здорові, значить в мене все добре». У мене проблеми такі самі, як у багатьох людей: ніколи не знаєш, що буде завтра і не можеш планувати довготривалі речі. Кожного ранку перевіряєш новини й одразу тих друзів чи рідних, які у місцях вибухів. З останнього: коли ми з чоловіком вирішили поїхати за місто, саме в цей день до Львова прилетіло понад 15 ракет. Я не могла зателефонувати батькам, нікому, бо не було ні зв’язку, ні світла, ні води. Це було страшно. Не за себе, а через відсутність розуміння, що відбувається з твоїми рідними, друзями та містами. Ти не можеш у цей час зателефонувати й поставити вже таке рідне запитання: «Як ти?» 

Для мене волонтерство — це спосіб життя, воно було і до, але під час війни стало ще актуальнішим. Саме допомога людям, які їхали через Львів, допомогла впоратись з емоціями перших днів війни. Я не мала права розкисати та впадати в емоції. Потрібно було мати холодний розум і діяти.

І зараз допомагаю, звісно, адже кожен із нас наближає перемогу як може. Хтось донатами, хтось закупами, хтось доставкою туди, де потребують, хтось всім потроху. Потрібно знайти своє місце в тилу і робити те, що можеш. Є гарний вислів Голди Меїр: «Песимізм — це розкіш, яку ми ніколи не можемо собі дозволити», так і живу. 

Я — українська єврейка. Так було завжди. Я люблю країну, де я виросла і живу, і якщо я, попри війну, нікуди не виїжджала — мені здається, що це багато що каже про мене. Я не розділяю, тому що багато поколінь моїх предків народжувались і зростали саме в Україні. 

Я знаю багато єврейських дівчат та хлопців, які зараз у ЗСУ з власної ініціативи, бо тут їхній дім, їхні діти, батьки. Мені з дитинства казали, що мусиш знати точно дві мови: мову, на якій розмовляли твої предки (їдиш чи іврит) і українську, бо ми живемо в Україні. 

Олена Кремер — координаторка неформальної єврейської освіти Київського громадського центру «Халом», була в евакуації на Західній Україні, повернулася у травні до Києва

Не пам’ятаю, як дізналася про початок війни. Здається, зателефонувала моя перелякана мама. Трохи була як у тумані, бо 23-го числа чоловіку та старшому сину саме прийшло підтвердження, що у них ковід. Відповідно, виїхати ми нікуди не могли, щоб не заражати людей. Просто чекали, поки вони одужають. У цей час допомагала іншим людям виїхати, кому це було потрібно. Розуміючи, що я сама нічого не можу в цей момент зробити, ми просто намагалися допомогти іншим, хто хотів виїхати, хто був дуже наляканий. Просто з ними спілкуватися, просто поговорити, знаходити автобуси, машини, де розміститися. Мені здається, що я досі не впоралася зі стресом. 

Олена Кремер

На базі у Вижниці (Чернівецька область), де ми жили, нас дуже підтримав один із рабинів із Західної України. Він дуже переймався тим, щоб у нас все було до Песаха: кошерне вино, маца, Агада. Дехто з євреїв вперше знайомився з традицією та святкував. Були здебільшого змішані сім’ї, й дехто боявся робити незнайомі речі. Але потім потихеньку зрозуміли, що нічого страшного немає і не страшно зробити щось не так. Багатьом були незрозумілі традиції та обмеження у їжі, що не можна хліба, а тільки мацу. Люди розуміли та йшли назустріч. Ми відчували, що ми всі разом українці!

Проте найбільше мене підтримував мій молодший син. На жаль, він дуже сильно подорослішав за цей час. 

Проблеми виникли з тим, що мені досі незрозуміло, де мені жити. Тут досить некомфортно жити весь час під тим гнітом. Бо в родині у нас я рушійна сила і не можу показувати, що хвилююся і що мені страшно. І дуже страшно, коли пів дня сирени, ти на роботі, а син вдома… навіть у школі. Я навіть змінила школу сину, щоб він навчався офлайн. Щоб я знала, що хтось із ним є. Бо не можу його залишити. Бо під час сирени я маю постійно його бачити чи з ним говорити. І я розумію, що це неможливо, коли я на роботі.

Тобто найбільша проблема — це вирішити, де жити, чи лишатися в Києві, а це небезпечно, а якщо їхати, то куди? Мене бентежить, бо у мене хвора мама. Чоловік опікується батьком. Тому поки що я на роздоріжжі.

На початку мені здавалося, що я більше волонтерю, ніж проводжу час із рідними, 24/7 я шукала ліки, як виїхати, куди їхати, що брати з собою. Люди розгубилися. І моїм завданням було якось їх підтримати. І, може, легше було самій. У нас просто були страхи у людей сідати в автобуси, чи це безпечно. Але якщо радила я, то люди чомусь мені вірили. Я телефонувала та записувала їх у списки на автобуси. 

Я не розділяю українське та єврейське для себе. Це єдине.

Як ми бачимо, з чотирьох історій абсолютно різних жінок, у кожної з них своя доля і свій шлях. Хтось зробив репатріацію (еміграція на Батьківщину, Ізраїль), хтось опинився в еміграції, хтось повернувся. Але спільне в них одне — де б ми не були, єврейські цінності, свята, традиції та любов до України однакові.

Ця війна змінила наш світ дуже сильно. Вона змусила переосмислювати речі, які видавалися малозначними, вибудовувати нові пріоритети та ставити на паузу те, без чогось колись життя здавалося нереальним. Єврейські жінки — краплинка в морі п’яти мільйонів жінок та дітей, які виїхали з початку повномасштабної війни, проте без них, у разі, якщо вони не повернуться, з палітри кольорової багатонаціональної України може зникнути один важливий відтінок. 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить

Читайте також