Знайти роботу, отримати соціальні виплати чи банально відкрити банківський рахунок — це базові потреби людини, для яких зазвичай потрібен паспорт. Утім, що як паспорта немає, а єдиний документ, який посвідчує особу, — це довідка про звільнення з місць позбавлення волі. Як соціалізуватись такій людині після виходу з колонії? Ситуація не вигадана, а дуже навіть реальна. Далі в матеріалі — про засуджених жінок, які не мають паспортів. Ці історії розповідають адвокатки, які допомагають їм отримати документи.
Жінки, яких не видно
В Україні трохи більше ніж 10% засуджених жінок не мають паспортів, понад 20% — без ідентифікаційних кодів. Такі результати дослідження «Жінки, яких не видно: гендерні аспекти відбування покарання засудженими до позбавлення волі», проведеного Аналітичним центром «ЮрФем». Причини відсутності документів різні: жінка загубила паспорт і не змогла відновити або ж ніколи його й не отримувала — спочатку через недбальство батьків, а надалі через, наприклад, низьку правову свідомість або ж звичайні друкарські помилки в документах.
І без цієї проблеми жінки, які відбули покарання, стикаються з дискримінацією та стигматизацією. Відсутність документів може лише посилювати тиск суспільства на них.
«Жінка без паспорта, коли вийде з колонії, буде мати на руках лише довідку про звільнення. Вона однозначно зіткнеться зі складнощами в працевлаштуванні. Просто уявімо ситуацію, коли приходить на роботу особа з паспортом і приходить особа з довідкою про звільнення з установи виконання покарання. Я вважаю, що суб’єктивне ставлення роботодавця однозначно буде різним щодо таких жінок», — каже адвокатка Ольга Маслова, членкиня Асоціації жінок-юристок України, яка в межах проєкту «Жінки, яких не видно» працювала з п’ятьма справами щодо оформлення документів для засуджених.
Мета цього правозахисного проєкту — створити ефективний механізм (ре)інтеграції у суспільство жінок, які відбували покарання у в’язниці.
На прикладі необхідності паспорта для відкриття банківського рахунку Ольга пояснює: «У багатьох випадках формально прописано, що має бути паспорт та ідентифікаційний код. І якщо нема позначки “або інші документи, що підтверджують особу”, це буде суттєвою перепоною для повноцінного життя, влаштування на роботу або становлення на облік у центрі зайнятості. Якщо жінка все ж стане на облік, їй однозначно треба мати якісь кошти для проживання. Навіть для отримання соціальної виплати необхідно відкрити рахунок у банку та отримати картку. Ми знову ж таки впираємось у той самий паспорт».
Запити без відповіді
Вона народилась на Херсонщині у 80-х роках, чимало переїжджала разом із мамою, а в школу ходила в Луганській області. І цей навчальний заклад згорів під час війни. Паспорта жінка ніколи не отримувала. Це перша історія засудженої, яка опинилась за ґратами без документів.
Розповіді жінки, опитування свідків і по ниточках вийняту інформацію з матеріалів особової справи збирала до купи адвокатка Вікторія Свиріпа-Депутат, яка також працювала з засудженими в рамках проєкту «Жінки, яких не видно». Вікторії треба було встановити факт, що засуджена станом на період проголошення незалежності України проживала на її території.
«Орган місцевого самоврядування, куди я зверталась, на запити не реагував. Адже розташований на тимчасово окупованій території у Луганській області. Загалом процес доказування був ускладнений лише об’єктивними факторами, пов’язаними зі збройною агресією. Тому що насправді отримати документи зі школи, з сільської ради чи в крайньому разі поїхати та отримати особисті пояснення представників навчального закладу зазвичай не становить особливих труднощів, але зараз ми серйозно обмежені в доказових можливостях через вторгнення росії в Україну», — говорить адвокатка.
Отримати докази в такий спосіб не вдалось, а складність полягала ще й в тому, щоб знайти свідків. Жінку засудили за вбивство родича, тож інші її рідні свідчити відмовлялись.
«Різноманітними шляхами, дзвінками, вмовляннями й пошуками вдалось знайти номер телефону жінки — подруги мами, але вже зараз більше подруги засудженої, яка знала про її місце народження та проживання до засудження. Однак це старенька бабуся на двох паличках, яка не виходить далі дому. Попри складнощі вдалось її допитати, і вона підтвердила, що знає й бачила те, що в 1991 році засуджена жила на Луганщині», — розповідає Вікторія.
Цей факт підтвердили у суді, і відповідно адвокатка отримала позитивне рішення. Вікторія зазначає, що зневірена засуджена була приємно здивована і спершу не могла в це повірити.
«Сподіваюся, це для неї буде моментом для змін у житті. Жінка досі перебуває у колонії, але навіть там не має можливості працювати. Виправна колонія має швацький цех, який займається виробництвом. Для жінок це можливість заробляти. Однак вона не могла отримати роботу, тому що не мала паспорта та ідентифікаційного коду. Думаю, завдяки отриманню документів вона зможе опанувати новий фах та зрештою “витягнути” себе з кола судимостей», — додає адвокатка.
Народження за кордоном, друкарська помилка та два прізвища
Засуджена народилась у Казахстані, а в Україну приїхала з батьками вже після 1991 року. І ця справа стала найважчою для адвокатки Ольги Маслової. Юристка зібрала максимальну кількість документів, які підтверджували факт проживання засудженої в певному місці в певний час. Утім, цього все одно недостатньо для того, щоб отримати український паспорт: «Принаймні з цим зібраним пакетом документів (який підтверджував факт проживання) вона вже може собі оформити інший статус у Державній міграційній службі (ДМС). Не паспорт громадянки України, а посвідку на проживання або інший документ, який буде підтверджувати правомірність її перебування на території країни. Так, ми не рухались у плані паспортизації, але ми змогли для неї хоча б первинно позбирати документи».
Серед справ, над якими працювала Ольга, є і ті, в яких все вже доходить до отримання паспортів. В одній із них тепер вже ексзасуджена раніше мала паспорт, але втратила його, і в колонію потрапила без документів. Ще до того, як адвокатка почала працювати, встановили, що засуджена станом на 91-й рік постійно проживала в Україні.
«У нас вже була вихідна точка, звідки працювати. Ми взяли додаткові документи. І коли почали звірятись у ДМС стосовно комплектності документів, виявили що є помилка. В рішенні суду замість Мар’їнського району Донецької області було вказано Маріївський. Проста друкарська помилка, але все-таки ми написали заяву про її виправлення. Наразі справа розглядається в суді, найближчим часом, коли отримаємо ухвалу суду про виправлення цієї помилки, матимемо повний комплект документів», — зазначає Ольга Маслова.
Якщо у цій справі виникла плутанина з буквами, то у кейсі адвокатки Вікторії Свиріпи-Депутат — плутанина в прізвищах. Засуджена також жила на Луганщині. Цей факт підтвердив свідок — родич жінки. Коли справа майже вийшла на фінішну пряму, Вікторія виявила проблему: засуджена мала два свідоцтва про народження і, відповідно, два прізвища.
«Ми досліджуємо архіви. І, як виявилось, коли колонія допомагала отримувати документи жінки, випустили той факт, що вона мала два свідоцтва про народження. Після реєстрації її народження батько звертався за визнанням батьківства щодо доньки. І тому жінка отримала інше прізвище, ніж було зафіксовано в актовому записі про народження», — розповідає адвокатка.
Судили жінку за одним прізвищем, а в матеріалах особової справи було лише свідоцтво про народження на інше прізвище. Так отримати ні позитивне рішення суду, ні паспорт було неможливо.
«Тому ми почали з’ясовувати детальніше: отримуємо витяг із реєстру актових записів і коригуємо заяву, де змінюємо прізвище. І далі суд буде ухвалювати рішення. Однак причина відсутності чи зникнення документів щодо зміни даних жінки в особовій справі, яка перебуває у колонії, наразі залишається загадкою…» — додає Свиріпа-Депутат.
Виклики комунікації
На жаль, це не єдиний виклик, з яким зіткнулись адвокатки, взаємодіючи з колоніями. Вікторія Свиріпа-Депутат зізнається: «Навіть зіткнулась із такою проблемою: працівники колонії мають стійке переконання, що цивільні справи, як встановлення фактів проживання тощо, розглядаються лише за особистої участі засуджених у залі судового засідання. Тому подібні судові справи не варто розпочинати у період, коли особи у місці несвободи. Проблема, на мій погляд, в неповному розумінні працівниками колонії важливості боротьби зі стигматизацією як базового елемента успішного виправлення і ресоціалізації засуджених».
Водночас Ольга Маслова каже, що перші місяці були витрачені не стільки на безпосередню роботу з засудженими, скільки на налагодження цієї взаємодії.
Юридичний відділ колонії, з п’ятьма засудженими якої працювала Ольга, складався з одного юрисконсульта. І той створював штучні перепони діяльності адвокатки — відмовлявся надавати довіреності, необхідні для збирання потрібної інформації. Ольга Маслова зверталась до координаторки проєкту «Жінки, яких не видно», і лише так через взаємодію з керівництвом колонії вдавалося налагодити співпрацю. Втім, згодом завдяки кадровим змінам у самій колонії комунікація змінилась на краще.
«До речі, відтоді як у колонії змінилися юрист та інспектор із кадрів, робота пришвидшилась, все тепер дуже класно, ефективно. Все-таки такі кадрові питання в нашому випадку багато на що вплинули».
Паспортизація в ідеалі: хто і як
Як би мала відбуватись паспортизація відповідно до законодавства і хто б мав це робити? Установа виконання покарань (слідчий ізолятор) не пізніше ніж за три місяці до звільнення має здійснювати моніторинг проблемних питань засуджених, які готуються до звільнення, та їхніх можливих потреб опісля. І наявність документа, що посвідчує особу, — це одне з питань, яке мало б з’ясовуватись під час такого моніторингу.
Напередодні звільнення засудженим повинна надаватись допомога у виготовленні та відновленні документів. Про це також йдеться в згаданому дослідженні.
Крім того, в українському законодавстві існує таке поняття, як соціальний патронаж. Це «допомога звільненим особам шляхом здійснення комплексу правових, економічних, організаційних, психологічних, соціальних та інших заходів, зокрема надання послуг, спрямованих на їхню соціальну адаптацію».
Щодо здійснення цього соціального патронажу, то одним з органів, з якими взаємодіють установи виконання покарань, є органи міграції. І до їхніх повноважень, зокрема, належить забезпечення оформлення та видавання особам, які відбувають покарання, і звільненим особам, паспортів громадян України.
Така допомога загалом є складовою для попередження дискримінації та стигматизації засуджених. А для декого — можливістю стати видимими.
