До війни я мала guilty pleasure: перегляд рум-турів на ютубі, знаєте, ролики з оглядами ремонтів. Guilty насамперед через те, що канали були здебільшого російські, до того ж завжди вважала все матеріально-побутове не вартим такої уваги, другорядним, порожнім.
Моя сестра каже, що це радянська установка, насправді перейматись матеріальними речами, добробутом і ремонтами — цілком нормально, і не варто цього соромитись.
Якщо раніше я хмикала: кому цікава та «Ікея»? Нудьга! То через кілька років, виявивши себе за переглядом рум-турів і одночасним гортанням каталогу декору для дому, дійсно засоромилась.
Певно, такий вигляд мають птахи, які займаються будівництвом гнізд: скуйовджені, сполошені, вже готові клюватися за придатної товщини гілочки і непогану грудочку пуху… «А там що? Чудовий шматочок гною!» Чи є в них тренди гніздоремонту?
Не тільки до війни, а й до фемінізму я думала, що це суто «жіноча тема» — якоїсь миті перетворитись на курку, яка тільки й може кудахкати про посуд, ковдри і домашні квіти.
Я боялась культу гніздування: спочатку нам вистачить кількох кімнат — так, кинути свої тлінні кістки, потім, мабуть, потрібен будинок, і не помітиш, як голова в тебе вже квадратна, як і метри.
У рум-турах мене лякали люди з гарячковим блиском в очах: «Я довго мріяла саме про такі шпалери». Ріллі? Про шпалери можна мріяти? А про карниз, змішувач, плінтус теж? Ого. Ви говорили про це своєму дизайнеру? А психотерапевту?
Зараз такі мрії не здавалися б мені смішними.
Коли російський снаряд прилетів у мій будинок, той самий, у квартиру в якому я обирала декор і через який почала працювати з дизайнером раніше, ніж із психотерапевтом; коли понад сотню тисяч будинків в Україні зруйновані; коли мільйони українців втратили домівки як у матеріальному плані і як відчуття, мрії про шафу, полицю, змішувач — то дещо більше. І втрачати це також боляче.
Рум-тури російських блогерів — тепер окремий вид цинізму. А от принижувати русню (чи слухати, як принижують інші) — моє нове гілті плеже.
Їхня країна руйнує наші будинки, а вони пиляють контент про ремонт на ютубі.
Єдині огляди квартир, які мають бути зараз доступними для росіян, — це розбомблених у Маріуполі, Ірпені, Харкові, Запоріжжі. Раніше мені зовсім не була зрозуміла їхня дроч на сталінки: «Ах, цей старий фонд, ах, ці високі стелі, ми вдихнули в стару квартиру нове життя (вбухавши мільйон)». Тепер все стало на свої місця. Вони бажають відроджувати не старе. Вони хочуть відродити мертве. Вони поклоняються мерцям.
Я завжди вважала, що сталінки збудували для того, щоб людей, які там живуть, не залишало відчуття висилки. Мене дрожем проймає вже на підході до цих під’їздів — в обрисах видніються вуса і трубка. Можна взагалі якось розслабитись, живучи в сталінці? Воно ж що стелі вищі, то складніше доплюнути.
Від початку війни ставлення до речей спростилося і стало складнішим одночасно.
Я більше не дивлюсь рум-тури, це вкрай неактуально, хоча знаю, що люди продовжують чи починають робити ремонти, моя дизайнерка викладає відео з нових об’єктів, це дуже тішить і створює ілюзію нормальності. Але нікому не норм, і мені не норм.
Раніше я могла на пів дня зависнути, роздивляючись хюге-фото в інстаграмі, тепер я скоріше їх прогортаю, бо вони про життя, яке в нас відібрали і яке насправді ніколи не було порожнім.
Матеріальний комфорт може створювати комфорт моральний, хоч і не є запорукою.
Проте мій гедонізм нікуди не дівся, я все так само люблю посидіти з горнятком кави у кріслі, не читаючи новин, просто дивлячись у вікно з обличчям кота Степана. Але цей гедонізм тепер має інше забарвлення: «я смакую цю мить, бо наступної може не бути» проти «я смакую цю мить, щоб наступної взятись за справи», яке було раніше. І кава завжди має присмак диму, а не дому.
Влаштування свого побуту — тепер не про приземленість, а про сміливість планувати життя далі. І розмови про шпалери — відлуння не курячого кудахкання, а сили духу, особливо, якщо ви обговорюєте ті, що подруга клеїть у коридорі, перечікуючи разом із дитиною повітряну тривогу.
Наш побут відображає не тільки наші смаки й інтереси, а ще й любов до себе і до життя.
Організація свого житла, щоденні ритуали — містки до нормальності, ти розумієш, що їх можуть підірвати, але не зможуть зруйнувати любов до життя і віру в майбутнє.
Житло — це про сім’ю, затишок, свята, традиції та безпеку.
І коли відпадає остання складова, то любові й віри треба набагато більше, щоб приділяти увагу посуду, поличкам у шафі та вибору дивану. Бо за клопотами про посуд — мрії про те, як збереш усю родину, про диван — як у тебе зможе залишитись на ніч подруга, про полиці — якими книжками ти їх заповниш.
І дуже важливо мати і потрібну кількість посуду, і диван, і полиці, і не соромно думати про них.
Кожного жовтня я готувалась до Гелловіну. Цього року ми готуємось до ядерної війни, і додаткові промені ненависті — за це відібране свято. Милі маленькі декоративні гарбузи вже багатозначно підморгують мені в магазинах, а я їм відповідаю, що найстрашніший день у році не 31 жовтня, та й куди мені вас ставити?!
І я вже знаю, що все одно куплю їх, перевезу у валізі з однієї орендованої квартири в іншу, — це мій знак солідарності з подругою, яка нещодавно не втрималась і купила дуже дорогу і дуже ароматичну свічку; це знак, що колись ми зустрінемось і відсвяткуємо всі згаяні свята, оточивши себе красивими безглуздими і такими важливими речами, які, звісно, більш ніж просто речі.
