Дім: За клопотами про посуд — мрії про те, як збереш усю родину

від | 04.11.2022 | Війна в Україні, LMillustrated, Дівчина говорить

Час читання: ( Кількість слів: )

До війни я мала guilty pleasure: перегляд рум-турів на ютубі, знаєте, ролики з оглядами ремонтів. Guilty насамперед через те, що канали були здебільшого російські, до того ж завжди вважала все матеріально-побутове не вартим такої уваги, другорядним, порожнім.

Моя сестра каже, що це радянська установка, насправді перейматись матеріальними речами, добробутом і ремонтами — цілком нормально, і не варто цього соромитись.

Якщо раніше я хмикала: кому цікава та «Ікея»? Нудьга! То через кілька років, виявивши себе за переглядом рум-турів і одночасним гортанням каталогу декору для дому, дійсно засоромилась.

Певно, такий вигляд мають птахи, які займаються будівництвом гнізд: скуйовджені, сполошені, вже готові клюватися за придатної товщини гілочки і непогану грудочку пуху… «А там що? Чудовий шматочок гною!» Чи є в них тренди гніздоремонту?

Не тільки до війни, а й до фемінізму я думала, що це суто «жіноча тема» — якоїсь миті перетворитись на курку, яка тільки й може кудахкати про посуд, ковдри і домашні квіти.

Я боялась культу гніздування: спочатку нам вистачить кількох кімнат — так, кинути свої тлінні кістки, потім, мабуть, потрібен будинок, і не помітиш, як голова в тебе вже квадратна, як і метри.

У рум-турах мене лякали люди з гарячковим блиском в очах: «Я довго мріяла саме про такі шпалери». Ріллі? Про шпалери можна мріяти? А про карниз, змішувач, плінтус теж? Ого. Ви говорили про це своєму дизайнеру? А психотерапевту?

Зараз такі мрії не здавалися б мені смішними.

Коли російський снаряд прилетів у мій будинок, той самий, у квартиру в якому я обирала декор і через який почала працювати з дизайнером раніше, ніж із психотерапевтом; коли понад сотню тисяч будинків в Україні зруйновані; коли мільйони українців втратили домівки як у матеріальному плані і як відчуття, мрії про шафу, полицю, змішувач — то дещо більше. І втрачати це також боляче.

Рум-тури російських блогерів — тепер окремий вид цинізму. А от принижувати русню (чи слухати, як принижують інші) — моє нове гілті плеже.
Їхня країна руйнує наші будинки, а вони пиляють контент про ремонт на ютубі.

Єдині огляди квартир, які мають бути зараз доступними для росіян, — це розбомблених у Маріуполі, Ірпені, Харкові, Запоріжжі. Раніше мені зовсім не була зрозуміла їхня дроч на сталінки: «Ах, цей старий фонд, ах, ці високі стелі, ми вдихнули в стару квартиру нове життя (вбухавши мільйон)». Тепер все стало на свої місця. Вони бажають відроджувати не старе. Вони хочуть відродити мертве. Вони поклоняються мерцям.

Я завжди вважала, що сталінки збудували для того, щоб людей, які там живуть, не залишало відчуття висилки. Мене дрожем проймає вже на підході до цих під’їздів — в обрисах видніються вуса і трубка. Можна взагалі якось розслабитись, живучи в сталінці? Воно ж що стелі вищі, то складніше доплюнути.

Від початку війни ставлення до речей спростилося і стало складнішим одночасно.

Я більше не дивлюсь рум-тури, це вкрай неактуально, хоча знаю, що люди продовжують чи починають робити ремонти, моя дизайнерка викладає відео з нових об’єктів, це дуже тішить і створює ілюзію нормальності. Але нікому не норм, і мені не норм.

Раніше я могла на пів дня зависнути, роздивляючись хюге-фото в інстаграмі, тепер я скоріше їх прогортаю, бо вони про життя, яке в нас відібрали і яке насправді ніколи не було порожнім.

Матеріальний комфорт може створювати комфорт моральний, хоч і не є запорукою.

Проте мій гедонізм нікуди не дівся, я все так само люблю посидіти з горнятком кави у кріслі, не читаючи новин, просто дивлячись у вікно з обличчям кота Степана. Але цей гедонізм тепер має інше забарвлення: «я смакую цю мить, бо наступної може не бути» проти «я смакую цю мить, щоб наступної взятись за справи», яке було раніше. І кава завжди має присмак диму, а не дому.

Влаштування свого побуту — тепер не про приземленість, а про сміливість планувати життя далі. І розмови про шпалери — відлуння не курячого кудахкання, а сили духу, особливо, якщо ви обговорюєте ті, що подруга клеїть у коридорі, перечікуючи разом із дитиною повітряну тривогу.
Наш побут відображає не тільки наші смаки й інтереси, а ще й любов до себе і до життя.

Організація свого житла, щоденні ритуали — містки до нормальності, ти розумієш, що їх можуть підірвати, але не зможуть зруйнувати любов до життя і віру в майбутнє.

Житло — це про сім’ю, затишок, свята, традиції та безпеку.

І коли відпадає остання складова, то любові й віри треба набагато більше, щоб приділяти увагу посуду, поличкам у шафі та вибору дивану. Бо за клопотами про посуд — мрії про те, як збереш усю родину, про диван — як у тебе зможе залишитись на ніч подруга, про полиці — якими книжками ти їх заповниш.
І дуже важливо мати і потрібну кількість посуду, і диван, і полиці, і не соромно думати про них.

Кожного жовтня я готувалась до Гелловіну. Цього року ми готуємось до ядерної війни, і додаткові промені ненависті — за це відібране свято. Милі маленькі декоративні гарбузи вже багатозначно підморгують мені в магазинах, а я їм відповідаю, що найстрашніший день у році не 31 жовтня, та й куди мені вас ставити?!

І я вже знаю, що все одно куплю їх, перевезу у валізі з однієї орендованої квартири в іншу, — це мій знак солідарності з подругою, яка нещодавно не втрималась і купила дуже дорогу і дуже ароматичну свічку; це знак, що колись ми зустрінемось і відсвяткуємо всі згаяні свята, оточивши себе красивими безглуздими і такими важливими речами, які, звісно, більш ніж просто речі.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить