«Любе моє життя». Уривок з книги спеціалістки з паліативної медицини

від | Вер 22, 2022 | Фемкульт, Жіноча бібліотека, Читати

У книжці «Любе моє життя» спеціалістка з паліативної медицини, докторка Рейчел Кларк, знайомить читачів з місцем своєї роботи, яке більшість людей вважає занадто трагічним і воліє про нього не думати. Щодня докторка Кларк турбується і втішає людей, які наближаються до завершення свого життєвого шляху, допомагає тамувати біль і прийняти свою смертність.

Авторка розповідає і про особистий досвід. 2017 року в її батька виявили невиліковну форму раку, і тоді вона зрозуміла: ніщо — навіть найкраща паліативна допомога — не в змозі втамувати біль від втрати близької людини. І все ж, стверджує Рейчел Кларк, у госпісі більше любові, сили, доброти, радості, ніжності, вдячності й співчуття, аніж ви можете собі уявити. Люди, які знають, що помирають, усвідомлюють, що їхній час минає. Тоді ж як всі решта живуть так, наче перед ними ціла вічність.

Уривок

За декілька років, проведених у медицині, я часто бачила, як відчайдушно медичний персонал намагається не розгубити свій інстинкт людяності у ставленні до хворих. Але випадків, коли його бракувало, також було більш ніж достатньо. Я бачила, як лікарі та сестри, аби зберегти свій психологічний спокій, просто-таки будували барикади між собою та хворими, ставали черствими та байдужими.

Найбільш очевидним це було у випадках із пацієнтами, чиї дні добігали кінця. Мені здавалося, що гірше смертей на візках у коридорах вже нічого бути не може. Але потім моя молодша колега, ледь не плачучи, переповіла мені про випадок, який трапився останньої зими.

Приймальне відділення, у якому працювала Карлі, було забите, як завжди, під зав’язку. Пацієнти лежали на ношах попід стінами коридорів, менеджери зі всіх сил тиснули на лікарів, аби ті відправляли додому всіх, хто хоч трохи може пересуватися. Карлі працювала лікарем лише рік і бачила таке вперше.

— Я ніколи не була на війні, але думаю, вона приблизно так і виглядає, — казала вона мені. — За весь день я не мала й ріски в роті. Повний хаос.

Увечері старший менеджер доручив Карлі відвезти літнього пацієнта з приймального у стаціонарне відділення. Виснажена важкою зміною, вона й не подумала спитати, навіщо дев’яностодворічному немічному хворому медичний ескорт, і слухняно зробила те, що від неї вимагали. Разом із санітаром та пацієнтом на візку вони зайшли у ліфт. Щойно двері ліфта зачинились і він рушив на восьмий поверх, Карлі побачила паніку в очах хворого. «Він став хапати ротом повітря, — розповідала вона. — Обличчя почорніло, він почав помирати прямо в мене на очах».

Коли двері ліфта розчинились, серце хворого вже не билося. Карлі зайшла до ліфта з живою людиною, а вийшла з мерцем. Замість того щоб піти з життя в гідних умовах, в оточенні близьких, він помер під час транспортування у ліфті, немов це була бандероль під час поштової доставки, а не людина.

Як жахливо це б не виглядало, я могла пояснити собі, чому так сталося. Коли медичний персонал щодня оточений криками та стогонами, не варто дивуватися, що йому вистачає черствості відправляти вмираючих пенсіонерів на ліфтах, аби звільняти місця для новоприбулої партії хворих. Вони просто не мають іншого виходу в таких ситуаціях.

Мені ж хотілося протилежного. Я хотіла зберегти в собі людяність та боялася втратити внутрішню потребу піклуватись долею інших. Поступово я дійшла висновку, що сказані хворому слова бувають не менш важливими за медичне втручання, а подекуди навіть рятують життя. З допомогою слів лікарі вибудовують довіру, вгамовують страхи, демонструють співчуття, розвіюють сумніви, вселяють надію, а деколи позбавляють її. Але примусити їх до цього неможливо. І найголовніше, якщо ми лікуємо насамперед людину, а не окремі частини її тіла, то час, витрачений на те, аби її вислухати та зрозуміти, що ж її насправді турбує, може повернутися сторицею.

Я спіймала себе на тому, що мене тягне до саме тих важких розмов, яких мої колеги уникали за будь-яку ціну. Тих, де треба сказати пацієнтові, що у нього виявили рак, або ще гірше — про те, що пухлина вже дала метастази. М’яко, але твердо переконати пацієнта відмовитись від хапання за ілюзорну соломину. Не відводити очей від обличчя людини, яке змінюється від того, що вона отримала жахливу новину і не готова змиритися з невідворотністю смерті.

Під час таких розмов я деколи верталась думками до своїх рідних. «Маю пацієнта, який так нагадує дідуся та бабусю», — якось сказала я татові.

Артур ледь дихав, коли його привезли у приймальне відділення. Потім пацієнта доправили у наше відділення, де на його долю випали важкі випробування. Високий та м’язистий чоловік поза вісімдесят років, він усе своє життя провів на фермі. Причиною його проблем з легенями були сімдесят років куріння. Ні, цього разу не рак легень, а ХОЗЛ — хронічне обструктивне захворювання легень — дихальні шляхи, як у всякого хронічного курця, були забиті смолою. Артурова хвороба нарешті взяла над ним гору. До нього постійно чіплялись пневмонії, які не реагували на жодний антибіотик. Час від часу виникала гарячка, він втрачав вагу, постійно відкашлював густим харкотинням. Він протягнув удома більше року з допомогою кисневого апарата, без якого боявся зробити і кроку.

Артур нагадував мені покійного дідуся своїм ставленням до родини. Всіх у відділі зворушила його відданість своїй дружині Берил, з не меншою ніжністю він ставився і до некерованої юрми своїх дітей та внуків. Коли легені дозволяли, Артур полюбляв розповідати про витівки та досягнення своїх найменших.
— Джемма зробила торт для шкільного ярмарку, — пишаючись, оголосив він одного разу. — Вона передасть гроші до благочинного фонду лікарні. А Томмі хоче виставити на продаж свої моделі літаків. Вони знають, що їхнього дідуся лікують добре. Кажуть, що хочуть допомогти й іншим хворим.

Кожного разу, залишаючи ввечері відділення, я бачила, як один або двоє малюків видирались на дідуся, абсолютно не звертаючи уваги на кисневі трубки, монітори та миски для харкотиння навколо його ліжка. Його легені сипіли, як міхи, піт виступав на бровах. Але обличчя Артура світилося.

Спочатку у відділенні йому було краще. Потужні внутрішньовенні антибіотики протягом доби значно покращили його дихання. Він сподівався повернутися додому. Проте після початкового покращення йому знов стало гірше. Деколи я бачила краєм ока з іншого кінця відділення виструнченого чоловіка, що сидів на краю ліжка, ледь хилячись уперед, з посинілими та стиснутими губами і натягнутими, немов струни, м’язами на шиї. Одного дня ми порушили питання морфіну.

— Люди думають, що морфін тільки знеболює, Артуре, але він може допомогти з відчуттям браку повітря також. Маленька доза додасть вам комфорту, — запропонувала я.
— Морфін? — повільно повторив Артур. Він довго перетравлював почуте. — Думаєте, настав час для морфіну?

Я знала або принаймні припускала, що Артура це налякає. Призначення морфіну часто є сумним атрибутом останніх днів життя. І насправді я цього не заперечувала. Коли легені вже настільки слабкі, що людина задихається, навіть лежачи, морфін на фінальній стадії хвороби приносить полегшення через свою здатність зменшувати потребу організму в кисні. Тобто призначення морфіну є крайнім заходом. Як би там не було, Артур після довгих вагань погодився спробувати. На його здивування, морфін виявився напрочуд ефективним.

— Головне, — сказав він, — що так легше розмовляти з онуками. Цього мені достатньо.

Зайшовши до нього одного ранку, я побачила, що він весь мокрий. Біля ліжка заламувала від відчаю руки Берил. Його вилиці загострились, чого раніше не було, очі ввалилися ще більше. То були риси наближення смерті, скоро все мало закінчитися.

Я присіла поряд.
— Ви як, Артуре?
— Втомився, — видавив з себе він. — Дуже.
Замовчав. Берил, схиливши голову, заплакала.
— Це знов інфекція, так?
— Думаю, так, — погодилась я. — Дуже висока температура.
Деякий час ми просто мовчали, обдумуючи, як продовжити розмову.
— Артуре, — почала я, дивлячись прямо в очі, — будь ласка, давайте обговоримо, як би ви хотіли, щоб розвивались подальші події.
Чоловік з дружиною перезирнулись.
— Ми можемо дати вам ще антибіотиків. Але… чи це те, чого ви хочете?
— Ми це вже обговорили, — сказав він тихо. — Досить антибіотиків. Ми разом вирішили. Не треба.

Ми поговорили про те, як усе може бути далі. Про те, якщо інфекція виявиться дуже сильною, він піде з життя протягом декількох днів. Покидаючи відділення того вечора, я побачила, що Артур був уже один, його грудна клітина ходила ходором, очі були заплющені. Я затрималась на мить. Раптом він глянув на мене, і в його очах я побачила сльози. У мене одразу майнула думка. Він наляканий. Перестрашений. Він не може з цим змиритись. Але Артур глянув на мене ще раз, і я побачила, що він усміхається. Він поплескав рукою по ліжку.

— Та не переймайся так. Підійди, сядь коло мене.

Я підійшла. Побачила, як крапельки поту виступили на його бровах.

— Я плачу зовсім з іншої причини, ніж ти думаєш, — почав він. — Є дещо, чого ти не знаєш. Ніхто не знає.
Уривками та частинами, наскільки дозволяли знищені легені, переді мною розгорнулась історія кохання та самозречення. Я боялась навіть зробити подих, а Артур боровся за кожний вдих повітря.

— Усе своє життя, Рейчел, я брехав. Все своє доросле життя, — шепотів він. — Але ти маєш розуміти, що я виріс у п’ятдесяті. Коли я був молодим хлопцем, це вважалося злочином. Я або мусив брехати собі, або змиритись, що я… збоченець. Іншого вибору не було.

Я не повела й бровою. Розуміла, що мені довіряють щось цінне, глибоко особисте. Таку сакральну таємницю, що відчула себе скоріше священником, ніж лікарем.

— Я запідозрив свою гомосексуальність ще в школі, — казав Артур. — Намагався переконати себе, що це не так. — Він замовчав. За кожне вимовлене слово доводилось боротися зі зрадливими легенями. — Берил була жінкою, про яку кожен чоловік міг тільки мріяти. Її любов, відданість. І все ж… Я кохав іншу людину. І ніколи не міг зізнатись у цьому своїй родині.

Протягом десятків років Артур перебував у одностатевому зв’язку. Нікому про це не кажучи, соромлячись, він провів усе життя, ховаючись від чужих очей. Мені здалося, що він тужить за людиною, якою ніколи не зміг стати, за справжнім собою, не скутим упередженнями суспільства і почуттям обов’язку.

— Я не міг там бути, коли Джонатан помер. Біля нього були його діти, а не я. Навіть якби він зараз був живий, то не зміг би бути зараз поряд зі мною. Я самотній.

Я мимоволі схопила його за руку. Замислилась про те, як протягом всього життя ми намагаємось будувати мости через прірву самотності. Як шалено потребуємо спілкування, як несамовито і болісно прагнемо бути почутими. Артур на порозі смерті довірив мені історію свого життя. Я стала його свідком. Я знала правду про нього.

— Дякую вам, — сказала я. — Дякую за те, що розповіли мені про себе.

Перед тим як піти, я вчинила всупереч правилам. Мені кортіло кинути виклик упередженням. Я хотіла, щоб Артур знав, що його чують, поважають, цінують та люблять. Підкоряючись імпульсу, я нахилилась над ліжком. Поцілувала пацієнта у щоку, і, коли випросталась, з полегшенням побачила його усмішку. Він поманив мене ближче. Я схилилась над хворим та знесиленим пацієнтом. Артур спромігся поцілувати мене в щоку у відповідь. Ми обоє розуміли, що час його йшов на години.

 

Читайте також: А ти в очі дивись: як пережити смерть близької людини

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!