Комедійний роман «F#ck-апи сорокарічної» британської письменниці Александри Поттер — це дотепна та щира історія про другий шанс і право на помилки.
У центрі книжки — пошук власного темпу дорослішання, прийняття помилок і розуміння, що не обов’язково відповідати визначеним ролям і що у кожного може бути свій сценарій життя. Авторка щиро говорить про тиск соціальних очікувань, страх не дотягнути до них та порівняння себе з успішнішими однолітками. На основі оригінального роману був знятий телесеріал «Ще не мертва» (Not Dead Yet).
Головна героїня Нелл колись мала чітке уявлення про майбутнє: кар’єра, кохання, стабільність. Та у 40 років вона опиняється без роботи, без партнера і з відчуттям, що всі навколо — успішніші й щасливіші за неї. Несподівано доля підкидає жінці знайомство з літньою вдовою, яка пережила втрати й усе ж не втратила смаку до пригод, що змушує Нелл спробувати по-справжньому відчути життя.
Роман «F#ck-апи сорокарічної» вийшов українською мовою у видавництві Yakaboo Publishing. Публікуємо уривок.
Розділ «Наступна п’ятниця»
Боже, сьогодні мій день народження.
Пам’ятаєте, як воно було, дійсно чекати на день народження? Прокидатися щасливою і збудженою, планувати сексі-вбрання, що майже нічого й не прикриває? Святкувати до другої ночі десь у клубі, заливатися горілкою з друзяками й по п’яні горлати якомусь хлопу у вухо:
— Срака-мотика, мені двадцять шість! Я така стара!
А тепер я дійсно стара.
Сьогодні я прокидаюся з відчуттям, що вже встигла налигатися. Тягнуся до телефону, що наполегливо дзвонить, а краєм ока бачу в дзеркалі свою руку — і тут до мене доходить… ось воно. Час настав. Без довгих рукавів не обійтись.
Усі тільки й торочать про страшний сорокет, але насправді сорок років — це нічого. Це не страшно. Сорок — це гучна вечірка й нова сукня. У сорок ти буквально на крок відійшла від «тридцять з чимось», не маєш інакший вигляд, не почуваєшся інакше. Але потім за одну ніч щось трапляється — і от тобі вже сорок з гаком, і тоді вже… якими б словами це описати?
Одне слово — «провисання», інше — «зморшки». Зморшки й провисання. Звучить як назва нового смаку чипсів або улюбленого пабу, тільки це не вони. Це оті дивні зміни тіла, які тобі не до снаги. Витягаєш до пляжного сезону миле серцю бікіні й починаєш всерйоз думати про цільний купальник. Ти знаходиш сиве волосся, і зовсім не на голові. Оце найдивніше.
Час неначе прискорюється. І просковзає крізь пальці. Ти вже не дивишся в майбутнє, а озираєшся на минуле й думаєш: «Як я, в біса, до цього дожилася?» І, чесне слово, це тебе до усрачки лякає. Життя вже промчало за половину (якщо пощастило), і все зовсім не так, як ти собі уявляла тоді, коли горлала незнайомцям у вухо в сумнівних нічних клубах.
Можливо, всі в цьому віці так сприймають свої дні народження. Проте світлини у фейсбуці свідчать про інше — судячи з них, усі мої знайомі проводять вихідні в затишних котеджах у Котсуолдсі, натягнувши на обличчя однакові усмішки й напнувши гумові чоботи (навіть лабрадор). Вони не здаються шокованими чи спантеличеними тим, що старіють. Бо ж вони всі неначе з глянцевого рекламного каталогу.
Батьки телефонують першими й вітають із днем народження.
— Хтось іще встиг тебе привітати? — питає мама, після того як тато вже доспівав привітання і подався поратися з рослинами.
Цим питанням мама закидає вудку. Я все ще не розповіла деталей про розрив з Нареченим-Американцем, лише що весілля не буде та я повертаюся до Лондона.
— Ну… зараз лише пів на восьму, ще доволі рано.
— А яка година в Каліфорнії?
Так і знала.
— О пів на дванадцяту ночі вчорашнього дня.
— Справді?
Скільки я жила в Америці — батьки так і не змогли зрозуміти різницю в часі. Наші розмови завжди починалися з: «Котра у вас година?» і продовжувалися щирим здивуванням. Ще я постійно прокидалася посеред ночі через відеодзвінки. Тому що, звісно, я не могла вимкнути телефон, бо що, як щось дійсно станеться. І це теж змінюється, коли досягаєш певного віку. Неначе зміна магнітних полюсів: роками твої батьки хвилювалися за тебе, а тепер ти хвилюєшся за них. Це як мати дітей, тільки пропустивши етап милих немовлят — моїм «діточкам» уже сімдесят і сімдесят два.
— То значить, у Каліфорнії все ще не твій день народження?
Бідолашна мама. Вона все ще чіплялася за надію, що мій розрив не остаточний, ми знову зійдемося й одружимося.
— Поки що ні.
— Добре, — каже вона з полегшенням. — То що робитимеш? Як святкуватимеш?
— Підемо вип’ємо з друзями по келиху-другому.
— Непогано звучить.
— Так, приємно буде побачитися зі всіма й поговорити.
— Знаєш, ми з батьком трохи за тебе хвилювалися…
— Мамо, все гаразд, чесно, не треба хвилюватися. Тільки-но я зі всім розберуся — приїду додому на пару днів.
— Це ж чудово!
— Гаразд, мамо, бувай…
— Згадала, що хотіла сказати!
Знаєте, як деякі слова означають різні речі для різних людей? Так от, слово «бувай» для моєї мами не означає кінець розмови. Навпаки, воно означає перехід до нової теми, зазвичай пов’язаної з розповіддю про когось, кого я не знаю, родича іншої людини, яку я теж не знаю, що живе по сусідству з кимось, про кого я взагалі ніколи не чула, але він вже помер.
Я збираюся з духом.
— Якщо захочеш приїхати в гості, просто попередь трохи заздалегідь — ми тепер здаємо кімнати через «ейрбіенбі».
Я дивлюся на телефон, підозрюючи, що не так почула.
— «Ейрбіенбі»?
— Так! Я не казала? Ми з батьком подивилися про це передачу й вирішили спробувати. Тож почали здавати твою стару кімнату й нас засипало бронюваннями.
Так от чому в кімнаті тепер були лампи з мереживними абажурами.
— На цьому тижні в нас зупиняється дуже мила молода пара, на медовий місяць, уяви собі!
Ось воно як. Коли думаєш, що гірше вже не буде — завжди знаходиться нове дно, наприклад можеш дізнатися, що пара молодят чпекається у твоїй колишній спальні.
— А як щодо кімнати Річарда?
— Ну, він частіше навідується до нас.
Я стискаю зуби, коли вона сипле сіль на рану. Річард — мій молодший брат, і він завжди для них кращий. Він живе в Манчестері і разом із друзями керує стартапом з виробництва крафтового пива. Кожні два тижні він приїжджає до моїх батьків з мішками брудної білизни та новою подружкою. Річу тридцять дев’ять, він каже, що не готовий до сімейного життя, проте ніхто не хвилюється. Особливо Річ. Він же чоловік. Це інше. У нього ж усе попереду.
— Гаразд, все, мені вже час.
— Ну звісно, певно, у тебе купа справ. Пізніше поговоримо. Гарного дня!
Я почуваюся винною, коли відкладаю телефон. Я могла б ще поговорити. Не те щоб у мене були якісь термінові справи — дітей там збирати до школи чи на роботу поспішати. Я думаю про свою кар’єру, потім — намагаюся не думати. Минуло десять років відтоді, як я переїхала з Лондона, де працювала книжковою редакторкою на повну ставку, до нью-йоркського офісу моєї видавничої компанії. Це була чудова можливість, і час був ідеальний: стосунки щойно закінчилися, і я прагнула змінити обстановку. Тож я з головою поринула в нову роботу і вийшла на нью-йоркську сцену побачень.
Проте за п’ять років я все ще ні з ким не зійшлася й швидко втрачала на те надію. Тож коли я зустріла в барі привабливого темноокого шеф-кухаря — я віддала своє серце йому і західному узбережжю, де ми згодом заручилися. Потім обоє кинули роботу та переїхали в Охай — маленьке місто на північний схід від Лос-Анджелеса, де й відкрили крихітну книгарню-кав’ярню. Батьки раділи, але й хвилювалися. Я здобула нареченого, але втратила хорошу роботу, і тато радив лишатися обережною.
Тільки на обережність у мене не було настрою. Наближалося моє сорокаріччя. Я зустріла Того Самого. Ми збиралися побратися, завести дітей та провести залишок життя разом. Власний бізнес — це вже була справжня вишенька на торті. Поєднання моєї пристрасті до книг і його любові до їжі, і ми працювали день і ніч задля успіху. Кажуть, що половина бізнесів зазнає краху в перший рік? Ми вірили, що належимо до іншої половини. Кілька років так і було, але врешті-решт зростання орендної плати, постійні перепрацювання, заощадження, що швидко танули, і ціла купа інших речей позначилися як на бізнесі, так і на наших взаєминах. Тож тепер я тут.
#одинокабезробітнявсорокзгаком
Телефон тенькає. Пише моя подруга Голлі. Вона має чоловіка Адама, їхній доньці Олівії три.
Сьогодні не вийде. Няня захворіла! Вибач!!
Я зателефоную пізніше. З днем народження,
повеселись! Цілую!
Телефон знов тенькає. Це Макс, з яким я познайомилася в дешевому хостелі в Римі, коли мені було вісімнадцять. Ціле літо ми провели разом, подорожуючи Європою майже без речей. Він одружився з Мішель, має трьох дітей і ще одного на носі, але ми залишилися добрими друзями. Я хрещена Фредді — його старшого.
З днем народження, Стівенс! Я забув про батьківські
збори. Якщо не прийду, то Мішель мені яйця
відчикрижить.
Може, повечеряєш у нас наступного тижня? М.
Двоє відвалилося. Залишилася одна. Фіона телефонує за годину зі словами:
— Ти мене вб’єш…
Зрештою всі зайняті. Це нормально. Я все розумію. Таке трапляється. Метушня сімейного життя, все таке. Збрешу, якщо скажу, що анітрохи не засмутилася. Ой, кого я обманюю? Мене це зовсім вибило з колії. Але не через друзів — через своє становище. Тож я пішла на терапію…
Шопінг-терапію.
Щойно вийшла до магазинів — і настрій одразу покращився. Та кому потрібен люблячий партнер, який водитиме на романтичні вечері в гарний ресторан, коли є яскраво-рожевий комбінезон із симпатичними рукавчиками? І якщо вже знайшлися білі вузькі джинси, які не повнять, то навіщо мені діти, що робитимуть листівки до мого дня народження, які я потім вічно триматиму на холодильнику? Та й байдуже, що в мене немає роботи чи власного житла, якщо на подаровані батьками гроші я можу собі дозволити розкішні червоно-білі смугасті туфлі на шпильках.
Я гадки не маю, куди мені одягати вузькі білі джинси, рожевий комбінезон чи взувати туфлі на шпильках посеред до біса холодного січневого Лондона. До того ж я їх навіть не приміряла, бо черги були достобіса довгими. Але кого хвилюють такі дрібниці, вирішую я пізніше, коли їду додому в автобусі. Я дивлюся у вікно і весело потягую з бляшанки джин з тоніком. Подарунок на день народження і все таке.
На мить проскакує думка, що саме так усе й починається. Одного дня святкуєш свої сорок з гаком років, ходиш по «Зарі» в пошуках бодай якихось шмоток і насолоджуєшся коктейлем у громадському транспорті. А потім раптом несподівано починаєш пити віскі, прикривши пляшку паперовим пакетом — і все, кінець.
Раптом почуваюся як дівчина в потязі, тільки я — в автобусі.
Господи Боже. Принаймні я ще не збираюся вбивати своїх колишніх.
Я думаю про Нареченого-Американця й витягаю телефон. Нічого.
І ось мій веселий настрій руйнується. Сльози виснуть на віях, і я, несамовито кліпаючи, ховаю телефон назад у кишеню і тягнуся до сумки з покупками.
«Та ну його». Дістаю ще одну бляшанку.
Я вдячна за:
1. Мою маму і все, що вона для мене робить, і я з нетерпінням чекаю можливості пожити в моїй старій кімнаті.
2. «Зару», навіть якщо я не можу натягти ті джинси вище колін, а яскраво-рожевий комбінезон на мені має огидний вигляд.
3. Того, кому спала на гадку геніальна ідея попередньо змішати джин з тоніком і залити їх у маленьку симпатичну бляшанку.
4. Незнайомця, на чиєму плечі я заснула, пустивши слину, і який розбудив мене вчасно, щоб я не проїхала свою зупинку.
5. Те, що в мене немає штопора і мій колишній зараз за п’ять тисяч миль від мене.
