А ти в очі дивись: як пережити смерть близької людини

від | Вер 20, 2022 | Статті, Здоров'я, Підмога

Поки в країні війна, українці продовжують помирати не тільки від ракет та обстрілів, а й від хвороб. Складних, довгих і важких, як, наприклад, онкологія. Як провести час із близькою людиною, яка перейшла на стадію паліативу, звідки знайти сили пережити ще одну смерть у країні, де йде війна, й чому соціальна смерть відбувається з нами значно раніше. 

Стаття поділена на дві частини. У першій ми поговорили зі співзасновницею фонду паліативної допомоги «ЛаВіта» Маріною Лободіною про паліатив під час війни, знеболення та як провести час разом, а в другій частині — з Аллою Антоновою, керівницею напряму психологічної допомоги у Благодійному фонді «Запорука» про смерть та життя після втрати. 

Частина Перша. Паліатив

Говоримо зі співзасновницею фонду паліативної допомоги «ЛаВіта» Маріною Лободіною про те, чому слід говорити про смерть, про важливість знеболення та як забезпечити комфорт паліативно хворому в умовах війни. 

Маріна Лободіна

Що таке паліативна допомога і кому вона може знадобитися в житті?

Паліативна допомога може знадобитися будь-кому. І мені, і вам, сусіду, мамі, батьку. 

Бо це не тільки онкологія, це може бути що завгодно. Ти йшов — і на голову впала цегла. Усе — ти лежиш в лікарні, не можеш рухатися і потребуєш паліативної допомоги. Дитина, яка народилася з тяжкою формою ДЦП і потребує підтримки в харчуванні й у розвитку, — це теж паліативна допомога. Є також перинатальна паліативна допомога — надається ще до того, як дитина з вадами розвитку народилася. 

Тобто це допомога, яка може знадобитися будь-кому. І мені сумно коли кажуть «паліатив не на часі» або «паліативна допомога — це не про мене». Так, можливо, зараз це не про вас, але люди, які мають невиліковні захворювання, є постійно. Вони живуть серед нас, і якщо ви ніколи не подумаєте, що ця людина помирає, то це тому, що існує велика ймовірність того, що вона отримує якісну паліативну допомогу. 

Паліативна допомога — це зовсім не про те, щоб скласти лапки та чекати на смерть, а про те, щоб людина, яку не можна вилікувати, могла повноцінно жити, мріяти, бувати на концертах, подорожувати та робити це все за підтримки команди спеціалістів, фахівців із паліативної допомоги. Якщо болить — знеболити, прибрати симптоми, надати психологічну допомогу. 

Паліативна допомога — це все-таки про певний супровід пацієнта до моменту смерті?

Так. Це супровід, а не лікування. 

У паліативі спеціалісти йдуть поруч. Вони допомагають і підтримують пацієнта та його родину. У нас просто так склалося, що пацієнта бачать, а те, що біля нього є родина, батьки, дружина або чоловік, діти… не дуже. 

Коли хворіє одна людина, допомоги потребують і ті, хто її оточує. Це робиться для того, щоб родина також могла прийняти цю ситуацію, не нашкодити самому пацієнту і повноцінно жити потім далі. 

За статистикою, більшість хоче провести період вмирання вдома. Невеликий відсоток все ж прагне померти в хоспісі чи у лікарні, але людина точно хоче бути з рідними, зі всіма попрощатися. Якщо родичі не будуть до цього готові, вони можуть нашкодити, і весь цей важливий період просто не відбудеться, а після смерті рідної людини всі залишаться з великою травмою. Є велика вірогідність, що людині, щоб продовжити жити далі, доведеться отримувати психологічну допомогу. 

У цей період життя варто прислуховуватися до того, що хоче людина. Розмовляти і не думати тільки про себе. Замість того, щоб казати: «Ой, як мені важко за тобою доглядати», запитуйте: «Щоб ти хотів?».

Не казати: «О, як це ти хочеш у театр, ти ж хворий?», а навпаки — зводити на виставу. 

Людина може хотіти вина і покурити. І це нормально. У нас чомусь думають, що якщо ти хворий, то нічого не можна. Але якщо ти паліативно хворий, то те, що тобі не нашкодить радикально, — можна, особливо, якщо воно принесе позитивні емоції. Навіщо решту свого життя витрачати на те, щоб лежати і сумувати за тим, що ти не зміг зробити? 

Чому виникає погана комунікація між родичами, людиною, яка потребує паліативу, і людиною, яка супроводжує в паліативі? Бо вони на різній стадії прийняття? 

Одна з причин — тема смерті табуйована у суспільстві.

Люди бояться розмовляти і слухати про смерть, намагаються приховати її. З дітьми не говорять про смерть близьких, не беруть на похорон — бояться травмувати. 

Коли я розповідаю, чим займаюся, то часто чую: «Ой, не треба мені про це говорити, така тема важка». Чомусь усі забувають, що ми можемо померти будь-якого дня. 

Коли настане час наших батьків або наш, ми захочемо гарного сервісу в паліативі. Ми захочемо бути поруч із рідною людиною, а не бігати шукати, де купити памперси чи знеболювальне. Усі вважають, що це буде потім, і потім воно якось та й буде. Але ні, якщо ми нічого не змінимо зараз, то потім буде те саме, що і сьогодні. 

Проговорювати чиюсь смерть і похорон складно. Але люди, які помирають, говорять про це, бо так турбуються про нас у цей день. Хочуть, щоб ми не бігали з висолопленими язиками і великими очима, з думкою, що робити. Вони турбуються, щоб ми зробили все, як вони хочуть, і зробили це спокійно. 

«Людина не повинна помирати в муках»

Кому за вашими спостереженнями важче: родичам пацієнта чи пацієнту?

Важко всім. Але важко по-різному. Мабуть, найважче тим, хто залишається, бо їм ще жити. Якщо вони не проговорили образи, не зʼясували важливі речі — це боляче. 

Людина, яка помирає, якщо вона отримує якісну паліативну допомогу, особливо психологічну, коли опиняється на етапі помирання, то усвідомлює, що з нею відбувається. Вона готується і намагається дати вказівки близьким. Але родичі їй кажуть: «Та ні, все буде гаразд, не наговорюй на себе». На цьому етапі людині, яка помирає, найважче. Вона хоче, щоб її почули. 

Навіть найменші прохання в такий час є важливими і терміновими до виконання. 

Людина не має помирати в муках. Якісна паліативна допомога повинна відгородити від болю, страждань у цей період. Людина, яка потребує паліативної допомоги, має бути чиста (приємно пахнути) і не самотня. Хвора людина — насамперед людина. Вона має свою гідність, а немита голова чи зміна підгузків у присутності інших людей — це зовсім не про неї.

Хто повинен відповідати за те, щоб людина була чистою, не самотньою і щоб їй було не боляче?

В Україні зараз паліативну допомогу, її медичну складову, можна отримати або в паліативних відділеннях, або в паліативних службах, які виїжджають додому. 

Хоспіси або паліативні відділення не можуть тримати пацієнта довго. Паліатив — це довгий процес, тому тут потрібна участь родини. 

Родині, щоб якісно допомогти хворому, потрібно домовитися між собою, чути хвору людину, але не робити хворобу основною в житті. Слід намагатися жити так, щоб вписати її в нормальне життя. Тоді в родини може вийти важке, але життя. 

Паліативна служба повинна навчити родичів, як правильно доглядати пацієнта.

Крім того, є ще безплатні тренінги від благодійних фондів, які також навчають родичів, як обробляти рани, правильно одягати підгузок. Існує декілька лайфхаків, які мало хто знає, але вони виручають. Наприклад, перед тим як одягнути памперс, його потрібно розкрити і потрусити. Тоді наповнювач розпушується і може прийняти більше рідини. Він буде краще поглинати і людина не буде мокрою. 

Психологи у паліативних службах можуть підтримувати родину, не давати їм вигорати. 

Зрозумійте, нікого з нас не навчали доглядати за хворою, прикутою до ліжка людиною. Це важко. Тиждень-два ще може бути ейфорія: який я класний, я допомагаю, але потім стає складніше. Якщо нема підтримки і розуміння, для чого ти це робиш, — людина вигорає і може нашкодити як пацієнту, так і самій собі.

Нелікований хронічний біль — це тортури

«ЛаВіта» — це благодійний фонд паліативної допомоги, який захищає інтереси та права пацієнтів із невиліковними хворобами. Які є права та інтереси в пацієнтів з невиліковними хворобами?

Два найважливіших — це право на медичну допомогу і право на знеболення. Вони порушуються постійно. 

Маємо багато звернень і до початку війни, і під час неї про те, що не надається належна медична допомога, важко виписати знеболення, або людина не може отримати знеболення, або лікарі не виписують знеболювальні, або виписують таке, що спеціалісти з роботи з болем дивуються. Наприклад, лікування препаратом налбуфін, який дуже шкодить. Уже декілька років ми говоримо, що його не можна використовувати паліативно хворим, але деякі лікарі вперто виписують.

З цими питаннями ми працюємо і підключаємо юристів, інших лікарів, консультантів. Але, на жаль, стикаємося з тим, що люди не готові доводити справи до кінця. 

Тобто, поки родичу болить, вони готові на все. Але щойно їхнє особисте питання вирішене, уже ніхто не готовий давати свідчення. Це шкодить тим, хто потім теж отримує неналежну медичну допомогу. 

Мені болить, що не всі пацієнти можуть знайти наш телефон або інших організацій, щоб звернутися по допомогу. І є багато пацієнтів, які вмирають без належного знеболення і паліативної допомоги. 

Чому так важливо отримати знеболення? 

Фонд «Відродження» організував у 2012 році кампанію STOPБІЛЬ для лобіювання доступу до знеболення та доступності до таблетованого морфіну. Людині пропонували тримати в руках чашку з окропом скільки вона зможе. Зазвичай через декілька секунд її вже обпікало. І, коли вона хотіла опустити чашку, її просили потримати ще. Коли тобі болить, ти готовий зробити все, щоб цю чашку прибрати.

Коли болить зуб, ми думаємо тільки про те, як він болить і коли випаде нагода потрапити до стоматолога. Хронічний біль — це коли так сильно болить постійно. І ні про що інше, окрім як забрати біль, ти не можеш думати. 

Людина стає клубком нервів, який не може нормально функціонувати. Коли лікарі знеболюють, вона знову стає собою і може навіть ходити на роботу, займатися хатніми справами, якщо дозволяє стан здоровʼя. 

Хронічний біль прирівнюється до тортур. Тому варто писати заяви до поліції, якщо лікар не виписує знеболення.

Паліативна допомога повинна бути доступною кожному мешканцю України в будь-якому куточку країни. Якщо ви не отримуєте її, не соромтеся телефонувати на гарячу лінію Національної служби здоров’я України — 1677. 

Майже ніхто не знає, що під час війни ухвалена постанова про те, що хронічні хворі, які мають больовий синдром, можуть отримувати ліки у належній кількості в період до 30 діб. Якщо треба морфін, ти можеш його отримати з розрахунком на 30 діб.

У всьому світі морфін — це золотий стандарт знеболення. Саме українське законодавство на фоні всіх пострадянських країн є найбільш лояльним до виписування знеболювальних препаратів. Але досі існують міфи: від морфіну ти станеш наркоманом, морфін призначають, коли ти помираєш, якщо призначили морфін, то це вже все, кінець.

Законодавчо зроблено все, щоб не було перешкод у доступі до знеболення. Зокрема, і до сильнодійних речовин. Але ми стикаємося з тим, що лікарі не знають законів, які ухвалили ще 2013 року стосовно знеболення. І це відбивається на пацієнті.

Як забезпечити комфорт паліативно хворої людини під час війни? Постійні сирени, страх ракет нікуди не зникає, велика кількість поганих новин. Як у цьому функціонувати ще й в умовах паліативу? 

Якщо чесно, це дуже важко. Під час війни мати важкохвору людину або дитину — це подвійна або потрійна війна. Це справді складно.

Універсальних порад немає.

Я б радила подбати про памперси та пелюшки. Спробувати знайти декілька джерел, де їх можна купити або отримати як гуманітарну допомогу, бо зараз ці речі сильно дорожчають. Наразі наш фонд також допомагає у забезпеченні хворих, що потребують паліативної допомоги, засобами гігієни. Також ми створюємо лекції, де фахівці розповідають, як доглядати за хворими, й розміщуємо у вільному доступі на каналі фонду.

Щодо приміщення, слід подумати, що в ньому є небезпечного для людини, якій важко рухатися. Наприклад, килими чи килимові доріжки, пороги, через які можна перечепитися і впасти. Спробувати їх зробити більш безпечними. 

У ванній, туалеті прикріпити поручні, на які людина може спиратися. Опора важлива для безпеки хворого.

Якщо людина лежача, спробувати виділити місце, щоб до неї можна було легко дістатися. Організувати простір, тумбочку, де все є під рукою. Перевірити доступ до свіжого повітря, але водночас щоб не було протягів. 

Якщо це спільна кімната, варто подумати, як лежача людина може в ній усамітнитися, наприклад, для заміни памперсів. Це процедура, яка має відбуватися не на очах в усієї родини. Немає окремої кімнати — подбайте про ширму. Взагалі раджу уявити, що це ви лежите на цьому ліжку. Подумайте, що вам заважає розслабитися, чи видно телевізор, чи все зручно для людини.

І обов’язково говоріть про те, чого людина хоче, що їй потрібно, що її дратує. Чи бажає родич на час сирен переміщатися в коридор? Якщо людина каже: «Я хочу залишитися тут, не чіпайте мене», — це її рішення, його потрібно поважати.

Якщо каже: «Я хочу бути вдома до самої смерті», — це теж її бажання. Якщо хоче в хоспіс, навіть якщо вся родина проти, — це бажання людини, його варто проговорити і намагатися виконати.

Часто ці бажання виникають не через те, що родина погано справляється в догляді, а через те, що хворі хочуть уберегти близьких від останніх днів, коли їм буде дуже погано. Люди, які помирають, часто свої рішення ухвалюють так, щоб захистити нас, тих, хто залишається.

Паліатив — це про життя чи про смерть?

Це про якісне життя до самої смерті.

Паліатив не прискорює і не відтерміновує смерть.

Я всім раджу подивитися фільм «Достукатися до небес». Там круто показали це фразою: «Зрозумій, на небі всі тільки й говорять, що про море, яке воно красиве. А ти? Що ти їм скажеш? Адже ти жодного разу не був на морі». [уривок з фільму]

Ця фраза може звучати по-різному, навіть «Як це ти ще не курив сигару, коли ти все життя про це мріяв?».

Паліатив — це проміжок життя, коли ти думаєш: чого я хочу? І людина має шанс ці місяці прожити насиченим життям, а паліативна допомога може знеболити, зробити інші маніпуляції, щоб біль і дискомфорт були на задньому фоні, а ключовим у цей період стало життя і його якість

Частина Друга. Про смерть та життя після втрати 

Говоримо з Аллою Антоновою, керівницею напряму психологічної допомоги у Благодійному фонді «Запорука», про те, як спілкуватися з хворим родичем, хто має повідомляти неприємні новини та чому так важливо дивитися в очі людині, яка помирає. 

Алла Антонова

Чи повинна людина обов’язково знати, що вона паліативно хвора. І якщо так, хто має про це їй сказати?

Більшість людей хоче знати, що відбувається в їхньому житті. І більшість хоче знати про свої перспективи: що вони можуть, а що ні, скільки в них є на це часу.

Можливо, людина не встигла щось зробити, їй потрібно щось сказати, виконати обіцянки. Коли в людей запитують, чи хочуть вони дізнатися, що відбувається з їхнім здоровʼям, з їхнім майбутнім, більшість відповідають: «Так». І вони мають на це право.

Тобто взагалі не розглядається варіант, коли людина може не почути цю інформацію, бо не готова почути її?

О, так, людина може не почути її з різних причин.

По-перше, якщо це неочікувано для людини. Я кажу неочікувано, бо будь-яка людина, яка помирає, знає про це. Вона відчуває це. Навіть маленькі діти відчувають, що вони помирають, хоча можуть не розуміти, що таке смерть. І якщо цій людині сказати, то можна почути, що вона здогадувалася, розуміла, що до цього йде. Тоді вона почує, бо вона готова.

Або якщо людина не хоче знати правду. Вона може жити в ілюзіях, думках, що смерті не існує. І вона має на це право.

Багато залежить від того, хто і як це говорить.

Давайте тоді поговоримо про те, хто взагалі має право повідомляти людині, що вона перейшла на етап паліативу. Наскільки я знаю, це має робити лікар, але часто цю відповідальність перекладають на родичів. Чи мають право вони це робити? І як це робити правильно?

Почнемо з того, де людині це повідомляють. Три роки тому помирала моя бабуся. Їй було 90 років, їй було погано. Чи мала я сказати їй, що вона помирає? Думаю, що ні. Це зрозуміла ситуація, коли стара людина помирає вдома. 

Якщо людина перебуває в лікарні, вона вже довгий час лікується і її неможливо вилікувати, то цю інформацію має повідомити лікар. Але при цьому повинен бути присутнім психолог. Лікар у такому разі має повідомити, що вилікувати людину неможливо, далі тільки симптоматичне лікування. 

А завдання психолога — допомогти пережити людині та її родичам всі емоції та почуття, які виникають від цієї інформації. Він має побути з пацієнтом, запитати, чи має кому зателефонувати, бо людина після цього не повинна залишатися сама. 

І в жодному разі не слід перекладати цю роль на родичів. Вони не лікарі. Вони не мають робити такі речі, це не їхній обовʼязок. Це може вплинути на їхні стосунки з людиною, яка помирає. Можуть виникнути образи і непорозуміння.. 

«Так, усе колись буде добре, але зараз буде важко»

Якщо ми говоримо з позиції родича людини, яка помирає, які реакції для нас є нормальними? 

Будь-які реакції й будь-які почуття є нормальними.

Радість?

І радість теж. Якщо чесно, то багато людей в цей час відчувають радість, бо це відбувається не з ними. Або приймають це як звільнення людини від хвороби та страждань. Просто про це не говорять відкрито. 

Чи було у вас таке під час війни, що прочитавши новини з Ірпеня, Бучі, ви зловили себе на відчутті радості й думці: «Як добре, що я не там»? І від цього стає навіть соромно. 

Це нормально.

Будь-які почуття є нормальними. А от що ми з ними робимо, як ми їх переживаємо — це вже інше. 

До чого морально та психологічно мають підготувати себе родичі паліативно хворої людини? 

До того, що буде важко. Можливо, дуже важко. І, можливо, буде нестерпно. 

У кожного буде своє «важко». Комусь буде важко відмовитися від свого графіку роботи. Комусь — бачити, як страждає людина. Головне зрозуміти, що настав непростий період, який потрібно пережити. Він забирає багато сил і внутрішніх ресурсів.

Готуватися до того, що потрібно піклуватися про себе, не тільки про паліативно хвору людину. Коли батарейка розряджається, ми не очікуємо, що техніка буде працювати. Але коли в нас розряджається батарейка, то ми думаємо, що будемо працювати і допомагати з такою ж інтенсивністю. Але ні. Треба дбати про себе також, зберігати ритм життя. Якщо ви раніше вставали о 9-й ранку і пили каву на самоті, то спробуйте так робити і надалі (наскільки в нових умовах життя це можливо). Це хоч і виглядає як дрібниці, але додає нам відчуття хоча б якогось контролю над життям.

Ми часто на фразу «Я захворіла» у відповідь чуємо: «Все буде добре». Хочеться сказати: «Так, буде час, коли все буде добре, але зараз важко». Бо коли хворіє людина, «хворіє» вся сімʼя. А якщо це паліатив — важко буде всім. 

Навіть, якщо людина вдома, вам допомагають інші працівники доглядати за нею, — все одно може бути важко, наприклад, морально. Якщо родич у лікарні, все одно може бути важко. Бо треба буде готувати їсти, їздити в лікарню, піклуватися. Потрібно зрозуміти, що життя змінилося. Ніхто цього не хотів, найімовірніше, ніхто в цьому не винен, але це сталося. 

Кому важче: тим, хто помирає, чи тим, хто залишається?

І тим, і тим. Просто кожному по-своєму. Порівняти це неможливо, бо в кожного свій поріг чутливості, болю, свій досвід, реакція.

Хоча те, що може бути важко обом, — це точно. Але моя особиста думка: деколи важче тим, хто піклується. 

Деколи пацієнт стає як мала дитина, в тому сенсі, що робиться примхливим, непостійним, фізично слабким. І декому саме бути слабкими і залежними від інших є морально дуже-дуже складно, особливо ми це помічаємо в чоловіків. Вони стають знервованими. Бо до цього вони були іншими: сильними, незалежними, мали вплив, до них прислухалися, вони самі піклувалися про інших. Тому ті, хто піклуються, мають бути уважними, не зверхніми, мусять, за змоги, залучати хворого чоловіка, якщо він може і хоче, до будь-якої роботи. Навіть якщо йому складно це робити.

Ми маємо навчитися до всього підходити з любовʼю. Людина, яка паліативно хвора, має з любовʼю ставитися до того, хто піклується про неї, а той, хто піклується, має з любовʼю ставитися до того, за ким доглядає.

Я була свідком, коли в загальній лікарняній палаті, поруч з іншими пацієнтами та відвідувачами, 50-річному чоловікові перевдягали підгузки. Він плакав, але нічого не сказав. Чесно кажучи, це було жахливо. Але це ж насправді також історія і про стомлену жінку, його дружину, яка піклувалася про нього як могла. Усе це можна зрозуміти. Але якщо ми робимо з любовʼю, то робимо це так, як хочемо, щоб робили із нами. І тоді можна все пережити. Разом.

Як провести разом цей час до смерті, щоб потім менше шкодувати?

Памʼятати, що ми всі смертні. Не факт, що моя 90-річна бабуся, про яку я піклуюся, помре першою. Моє життя може закінчитися будь-якої хвилини. 

Знаючи, що смерть існує, ми намагаємося не робити речі, які потім викликають почуття провини. Так, якщо я думаю, що в мене багато часу, то я буду робити що завгодно, а завтра змінюся. Але якщо розумію, що смерть існує, то ціную життя більше і менше роблю того, про що потім можу шкодувати. Маємо також більше часу проводити разом, спілкуватися, просити вибачення, пробачати, жити. 

Чи може людина буквально психологічно підготувати себе до смерті близької людини? Як це зробити? 

Підготувати можна, але бути готовим до цього неможливо. 

Можна починати думати про це, допускати у своє життя, що така втрата може трапитися. Але це потрібно робити обережно. Інколи, намагаючись вберегти себе, ми завдаємо травму і біль тій людині, яка помирає зараз.

Коли пацієнта переводять у паліативне відділення, ми помічаємо, що родичі до нього зазвичай починають приходити не самі. Як ви думаєте чому? Щоб підтримати себе. Вони приходять парами і спілкуються між собою. Тобто, наприклад, чоловік хворіє. Приходить дружина з сином, і вони говорять удвох, не запрошуючи чоловіка до бесіди. Неначе його вже не існує. Переважно це відбувається несвідомо. 

Часто людині в паліативному відділенні в очі вже ніхто не дивиться, навіть лікарі, бо вони теж мають свої почуття і налаштовані «рятувати», а тут вже не врятуєш, і виглядає так, неначе цієї людини більше не існує. Тобто соціальна смерть наступає набагато раніше, якщо оточення занадто сильно готується до реальної смерті. Маємо дивитися одне одному в очі, бо коли ми це робимо, то неначе кажемо: «Я тебе бачу, ти існуєш».

Важливо пам’ятати, що це останні дні, тижні, місяці цієї людини. Це ще одна можливість попросити вибачення, поговорити про щось хороше. І так, це важко — дивитися в очі. Але і паліативно хвора людина ніколи не була в такому стані, в такій сильній слабкості, в такому місці, прикутою до ліжка. Для неї все це теж непросто.

Смерть — це слон у кімнаті. Про що говорити людям, коли в кімнаті слон?

Про те, що цікавить людину, якій зараз погано. Ми можемо запитати, чого вона хоче, про що думає, про що би вона сама хотіла поговорити, що її зараз турбує.

Інколи люди взагалі бояться говорити з паліативними хворими, бо вважають, що хворий їх запитає, чи він помирає або скільки йому ще жити.

Якщо таке запитання і буде, то воно не про кількість днів. Людина запитує: «Я помираю?», тільки тому, що хоче поговорити з вами про будь-що. Це запитання риторичне, воно не потребує відповіді. Це запитання-перевірка. 

Воно про те, чи можеш ти зі мною говорити про будь-що, про те, в якому костюмі я хочу бути похований. Ви можете відповісти: «Я не знаю». Або запитати: «А як ти думаєш?» Жодний слон у кімнаті не стане нам на заваді, якщо ми хочемо говорити одне з одним.

Настала смерть. Як собі полегшити цей день?

Дозволити проживати всі стани та емоції, які виникають. Наприклад, шоковий стан потрібен, щоб полегшити переживання. Він настільки допомагає, що більшість людей кажуть, що у перші дні було легше.

Проживати означає перебувати у цьому, жити, не ховатися і не тікати. Тільки так можна полегшити свій стан. 

Як собі допомогти? ми це робимо інтуїтивно. Не залишатися на самоті, не мовчати, якщо хочеться — говорити. Робити те, що хочеш, і те, що можеш робити.

Ви, мабуть, бачили фотографію з обстрілу зупинки в Харкові. Там вбило 13-річного хлопчика. І батько тримав сина за руку і молився над його тілом декілька годин. Поруч стояла поліцейська. Вона вже виконала протокол, а потім запитала в нього, чи хоче він, щоб вона залишилася поруч? І він погодився. Вона тоді зробила для нього дуже велику річ: не залишила його на самоті в його горі. 

Якщо людина переживає втрату, найважливіше, що ми можемо, — бути поруч. 

День смерті. Яка поведінка в цей день є нормальною, а на яку варто звернути увагу?

Нормальним є те, що ви вважаєте за потрібне і не зважаєте на думку інших. 

Буває, що батьки на похороні своєї дитини сміються. Бо дитина була веселою і часто сміялася. Родичі з такої реакції можуть бути шоковані. Якщо ми говоримо про людей, які переживають втрату, то будь-яка їхня поведінка є нормальною.

Хтось кричить, хтось плаче, хтось і сльозинки не може виронити, хтось сміється — це нормально. Більшість людей потім дивується. Всі думають, що є якась нормальна реакція і є якась ненормальна. Але людина в горі може демонструвати будь-яку реакцію. 

Єдине, якщо в людини є діти, то близькі під час похорону мають піклуватися про них. Наприклад, якщо жінка втратила чоловіка, і в неї маленька дитина, то хтось із близьких цього дня має дбати про дитину, пояснювати їй, що має відбутися і що відбувається зараз. Потрібно це робити мовою дитини і відповідно до її віку.

Як полегшити горювання після смерті? Скільки часу воно має тривати? На що потрібно звертати увагу у своїй поведінці та поведінці родичів? 

Раніше вважалося, що горе має тривати рік. Зараз інші підходи.

Але якщо людина через рік не може жити своїм життям, не просто плаче, а не має планів на майбутнє, повністю депресивна, апатична, весь час картає себе і подумки живе тільки в минулому — це вже ненормальне проживання горя. Якщо це три-пʼять років, і людина досі в тому ж стані, в якому була, — це також ненормально. Це крайнощі, на які я б радила звернути увагу.

Людина може помітити це за собою?

Так, вона може помітити це. Найкращим експертом нашого стану є ми самі. Ми можемо помітити, коли щось із нами не так. І тільки ми знаємо, що є нормальним для нас, а що — ні.

І маємо звернутися до фахівців, якщо є складнощі зі змінами того, що не є нормальним.

Може бути забагато смертей?

Так, на жаль. Зараз війна. Війна — це забагато смертей. Якщо раніше мене інколи запитували про те, як пережити горе, тому що втратили близьку людину, то зараз через втрати — майже щодня. 

Забагато — це коли я вже не можу це винести. Це означає, що мені потрібна допомога. Маємо просити про допомогу, поговорити з професіоналом. Спочатку це горе таке, ніби тебе каменюкою придавило, а потім воно стає каменем, важким, але який ти можеш хоча б підняти, а потім — цеглиною, з якою вже можна рухатися далі.

Ми не можемо вплинути на кількість смертей у країні, але ми можемо намагатися жити повним життям наскільки це можливо навіть у таких умовах, поки наше життя триває. Не ховатися від цього життя, навіть коли забагато смертей, бо смерть є частиною життя.

 

Благодійний фонд «Запорука» запустив безкоштовну гарячу лінію психологічної підтримки для українців в умовах війни. Сьогодні важливо не залишатися наодинці зі своїми емоціями і страхами. Фізична безпека – наша базова потреба. Але психологічна стабільність відіграє не меншу роль.

ГАРЯЧА ЛІНІЯ за номером 0 800 4000 23 працює:

  • безкоштовно та цілодобово
  • по всій території України
  • з усіх мобільних операторів
  • для дзвінків із-за кордону +38 050 493 03 07

Звертатися можна з будь-якою проблемою, зокрема:

  • якщо у вас тривожність
  • ви відчуваєте хронічну втому
  • у вас є проблеми зі сном
  • ви відчуваєте, що більше не справляєтесь
  • трапляються панічні атаки
  • вам важко адаптуватися до нових умов
  • вам складно пережити втрати у вашому житті
Команда з 20 кризових психологів гарантує:

  • конфіденційність
  • анонімність
  • професіоналізм
  • тактовність

Розповісти про безкоштовну психологічну підтримку благодійного фонду «Запорука» рідним та близьким, усім тим, хто цього потребує – вже допомога ближньому.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!