«Якщо мені судилося загинути — то я загину». Начальниця медичної служби Наталія Булах про службу в ЗСУ під час війни

від | Лип 18, 2022 | Війна в Україні, Дівчина говорить

Наталія Булах — начальниця медичної служби однієї з військових частин ЗСУ. Війна застала дівчину та її підрозділ на Донбасі. Зараз вона займається евакуацією поранених військових в одній із гарячих точок. Нашу телефонну розмову час від часу перебивають звуки війни: лише раз вона відволікається на глухий вибух лаконічним «блядь». Так буденно, ніби відмахуючись від настирної мухи. І попереджає, що, може, зараз їй доведеться спускатися в укриття. Але нам усе ж вдалося поговорити про те, як це — бути жінкою в ЗСУ під час війни. А ще — про гендерну (не)рівність, евакуацію поранених під обстрілами, жагу до життя та близькість смерті. Про дружбу з Пташкою з «Азовсталі», золоте правило для мами та мрії на «після війни».

Про шлях до армії

Я навчалась в Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця, а потім щось клацнуло мені в голові й вирішила стати військовим лікарем. У 2015-му вступила до Української військово-медичної академії. У сім’ї військових немає, я про армію майже нічого не знала. Але хотілося щось хороше зробити у житті. Події 2014 року та війна на Донбасі підливали масла у вогонь: це був ніби свідомий і зважений вибір, але він підживлювався чимось несвідомим, якимось внутрішнім прагненням. Хтось там нагорі вирішив, що я маю піти в армію. Після закінчення академії мене направили служити на Закарпаття: там розташований пункт постійної дислокації частини. Ще до війни у нас були постійні ротації на Донбасі по сім-дев’ять місяців.

Про повномасштабне вторгнення

Нас десь у січні попередили, що, за даними розвідки, війна має розпочатися на початку лютого. Пам’ятаю, 19 лютого я читала в телеграмі про те, що евакуюють жінок і дітей з Донбасу. Тоді я усе зрозуміла. Наш батальйон зібрали у пришвидшеному режимі, і ми поїхали. Війна застала вже на Донбасі, коли ми їхали колоною, — почалися ракетні обстріли. Я відчула страшну ненависть до росії, до кожного її жителя.

Я на війні вже п’ятий рік, кілька разів була на ротаціях у Донецькій та Луганській областях. Тому знала, які вони тварюки. Але навіть із цим досвідом перший тиждень було дуже страшно: ми не розуміли, де противник, з якого боку чекати удару. Зараз ця дезорієнтованість минула, ми готові до всього.

Так само налагодився і зв’язок із родиною. Батьки живуть на Сумщині, у перші тижні я дуже за них хвилювалася: просила евакуюватися, пропонувала варіанти. Але вони нікуди не поїхали. Тому я моніторила повітряні тривоги Сумської області. Якщо бачила, що вони онлайн — телефонувала та давала прочухана, щоб ішли в укриття. Зараз у нас із мамою є золоте правило: раз на день я маю написати, що зі мною все добре. Або попереджаю, якщо знаю, що зв’язку не буде кілька днів.

Про службу на передовій

Мої обов’язки — евакуація поранених і загиблих, надання допомоги хворим, консультації та ведення документації. У нас є радіозв’язок — на мене виходять і кажуть, що є поранені. Є визначені точки евакуації, куди доправляють поранених. Там я їх і забираю. Приїжджаємо на точку, надаємо першу допомогу і привозимо до лікарні чи госпіталю. Поранених треба «відсортувати» за тяжкістю травм. Кого насамперед на евакуацію, кого — потім. Машина у мене велика, можна перевезти одночасно чотирьох важких. Мій екіпаж — це три людини: водій, я та ще один лікар.

Бувають дні, коли поранених немає. Бувають дні, коли поранених дуже багато. Я займаюсь евакуацією не лише свого підрозділу. Ми живемо в селі, до нас буває під’їжджають і кажуть: «Є трьохсотий». Звісно, ми не можемо відмовитися чи не поїхати. Евакуюємо та надаємо допомогу. Колись мене попросили допомогти іншій бригаді: ми приїхали, а там дев’ять поранених. Ми їх перевезли одночасно.

Нас обстрілюють зранку до ночі. Буває важко, буває страшно. Але треба прийняти, що в кожного своя доля. Я не можу змінити все на цій війні і з цим розумінням живу, бо інакше ніяк. От до нас привозять хлопця, а він уже загинув — тут нічим не допоможеш. Усе, що я можу, — максимально швидко відправити тіло додому, щоб сім’я попрощалась. Намагаюся триматися з усіх сил. Так — плачу, так — сумую, так — думаю про сенс життя. Але працюю далі.

Пам’ятаєте історію про Фіна (поранений військовий Національної гвардії Дмитро Фінашин дві доби без провізії та води провів у лісосмузі під обстрілами, на третю добу його знайшли українські військові. — Прим. ред.), що так нашуміла в новинах? Це була зона нашої відповідальності. Хлопець кілька днів пролежав у посадці, а потім його привезли нам. Ми надали допомогу і вже зачиняли машину, щоб їхати. І тут почався обстріл. «Точка-У» впала біля нас, почали вибухати касети. А ми мали якраз тією дорогою їхати до госпіталю. І це був уже не перший обстріл, але до них звикнути неможливо. Дві години тиші, а потім щось бахнуло — і ти знову напружився. Немає такого, що вже не зачіпає. Але в кожного своя доля: якщо мені судилося загинути, то я загину. Звісно, ми ходимо в укриття, героїзмом не страждаємо. Але живемо з відчуттям «прилетить — то прилетить».

Про жагу до життя

Нам передають на точці евакуації пораненого. Він виходить із машини, я запитую, що в нього. «Мені осколок залетів у живіт», — каже чоловік і підіймає футболку. Він іде до нас, а я бачу, що в нього з живота випала селезінка. На асфальті лишаються кілька шматочків печінки. Кладемо на ноші, починаємо надавати першу допомогу. Довозимо до лікарні й увесь цей час розмовляємо, він не непритомнів. Передали у госпіталь, лікарі почали операцію — він помер уже під час неї. Розтин показав, що пошкоджені були товстий, тонкий кишківник, підшлункова, шлунок, печінка, селезінка, права нирка, діафрагма і ліва легеня.

Ще в одного хлопця була травма голови, і його мозок був у нього на флісці. Він уже не міг говорити, але я всю дорогу до лікарні з ним говорила. Запитувала, а він на пальцях показував що міг.
Про що ці історії? Вони не про те, що я хочу когось налякати чи вразити цими подробицями. Вони про жагу до життя. Уявляєте, як хотіли жити ці люди? Трималися з усіх сил, навіть попри такі пошкодження, і зробили все, аби ми з вами жили у вільній країні.

Про Пташку з «Азовсталі»

Із Пташкою (21-річна парамедикиня Катерина з Тернопільщини, яка стала відомою після появи у мережі відео з її співами на заблокованому заводі «Азовсталь», наразі, ймовірно, перебуває у російському полоні. — Прим. ред.) я познайомилась задовго до війни на минулій ротації в Новотошківському (це Луганська область, біля Гірського і Золотого). Там, у Гірському, була волонтерка-парамедик Оксана Рубан із позивним Теща. Вона мені сказала, що приїде дівчинка, яка пройшла медичні курси і хоче допомагати евакуювати хлопців. Так ми з Катериною познайомились і почали спілкуватися, наче все життя одна одну знали. Коли вона сумувала, я забирала її до себе, щоб розрадити. Постійно переписувались, їздили одна до одної в гості. А потім вона поїхала звідти, а нас перекинули на Талаківку, неподалік Маріуполя.

Вийшло так, що вона пішла в «Госпітальєри», — її напрямок був біля Водяного. Це знов було близько, ми вдруге опинились одна біля одної. Спілкувалися, підтримували… Досі в голові звучить, як вона смішно казала «Наташш, ну Наташш». Вона патріотка, дуже ідейна. Весела, оптимістична, цілеспрямована. Якщо вона вирішить, що їй щось потрібно, — розірве все, але отримає, що хоче. Вміє грати на бандурі, дуже гарно співає. Дівчинка з характером — ніколи не спілкуватиметься з людиною, що її образить. Називала мене мамою. Вона тільки прийшла в медицину, і я була для неї такою собі «консультанткою».
У грудні бачилась із нею востаннє: ми виходили з позицій, і я віддавала їй провізію, що залишалась. А коли почалась війна, у неї зник зв’язок. Я про неї дізнавалась від інших людей. Писала їй періодично. Десь у квітні Пташка відповіла мені: «Люблю тебе». І все.

Про жінок в армії

До жінок в армії завжди ставилися трохи «по іншому». Коли ти постійно в оточенні чоловіків, то тупі жарти все одно тебе наздоганяють, який би класний колектив не був. І які б якості ти сама не мала. Якщо ти не вмієш за себе постояти — це може довести до сліз та інших неприємних станів. Знаю випадки, коли дівчата звільнялись, бо не хотіли це терпіти, не витримували. У нас чоловіки люблять підсмикувати жінок за їхні досягнення. Я капітан медичної служби і в цьому розрізі теж бувають жарти. Бо ж коли чоловік отримує чергове звання, то він заслужив, красунчик. А коли жінка — то вона «насмоктала». Я на таке будь-кому відповідаю тією ж зброєю: кажу, вчіться і ви смоктати, то будете всі капітанами. Чомусь дискусії одразу відпадають — мабуть, стає очевидна абсурдність.

Якщо жінка досягає успіхів, це ранить чоловіків. Якщо вона не на керівній посаді — це ще пів біди. Ранком прийшла — ввечері пішла. Якщо ж у жінки в армії є якась відповідальність, то і запитують з неї більше. А помилки жінкам не пробачають.

Де є рівність — то це на полігонах. Хлопці сплять на землі — і дівчата сплять на землі. Але гендерна рівність закінчується, коли треба йти підмітати чи приготувати їсти. Бо тут чомусь вважається, що «баби» повинні це робити за замовчуванням.

Є свої нюанси і на фізичному рівні: коли треба взяти форму, мені нічого не підходить. Її шиють під чоловіків — вузькі штани та широкий кітель. У дівчат все має бути навпаки. Ти приходиш собі знайти форму — і нічого не підходить. А розпарувати комплект не можна, треба вшивати. Я майже всю форму собі купую, бо люблю, щоб було зручно. Чула, що нам обіцяли жіночі труси, але все ніяк їх не нададуть. Звісно, ми все одно носитимемо свої з мереживом, але не дочекаюся їх побачити.

Менструація на війні — це проблематично. Коли немає води, радіємо вологим серветкам. Буває, що в перший день ти просто вмираєш, але не маєш права десь відлежуватись. Бо маєш виконати завдання. Випив знеболювальне — і пішов робити свою роботу, нікому не показуєш, що тобі погано.
На рівні свого батальйону я займаю найвищу посаду в медицині. Пройшовши цей шлях, можу сказати, що чоловіком в армії бути легше. Звісно, роблячи якесь призначення на посаду, дивляться на ділові якості. Але якщо поставити поруч однаково кваліфікованого чоловіка та жінку, перевагу нададуть скоріше чоловікові. Я приходила в нашу бригаду разом із хлопцем-одногрупником: він в один батальйон, а я — в інший. Пізніше дізналася, що наш батальйон просив змінити розподіл, щоб до них потрапив чоловік, а не жінка.

Я мрію, щоб жінкам давали більше керівних посад. Знаю буквально декількох дівчат, які стоять на посаді командира взводу. І вони воюють на рівних із хлопцями. Але загалом бачу, що у порівнянні з 2015 роком жінок в армії стає все більше: і снайперки, і механіки-водійки, і птуристки… Думаю, що цьому значною мірою посприяла війна.

Про мрії на «після війни»

Ми переможемо — це сто відсотків. Ціна перемоги буде велика, і головне, щоб після неї люди не забули, хто наші сусіди. Їм не можна довіряти і треба відгородитися від них чим тільки можливо. Мрію, щоб росія розпалася і зникла з лиця землі.

На війні погляди на життя дуже змінюються. Раніше були думки про кар’єру, гроші, комфортне облаштування у великому місті. А коли ти побачив багато смертей та скуштував багато лайна, єдине, про що ти мрієш, — щоб у близьких та рідних усе було добре. А те матеріальне, що люди будували роками, в усьому собі відмовляючи, може бути знищене в один момент. Думаю, в день перемоги усі розплачуться і, можливо, нап’ються. Я поїду до батьків — обійняти маму і тата. А потім — в український Крим та на Донбас. Після війни хочу бути поруч із близькими людьми, більше подорожувати та наповнювати своє життя враженнями.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!
«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

«Кожного дня, щойно я прокидаюся, беруся за телефон, дивлюся, що відбувається вдома в Дергачах». Історія Маргарити Попової з циклу «Внутрішня міграція»

Онлайн-журнал «Люк» запускає проєкт «Внутрішня міграція», присвячений...