«Якщо мені судилося загинути — то я загину». Начальниця медичної служби Наталія Булах про службу в ЗСУ під час війни

/
579 переглядів
Жінки на війні, Наталія Булах

Наталія Булах — начальниця медичної служби однієї з військових частин ЗСУ. Війна застала дівчину та її підрозділ на Донбасі. Зараз вона займається евакуацією поранених військових в одній із гарячих точок. Нашу телефонну розмову час від часу перебивають звуки війни: лише раз вона відволікається на глухий вибух лаконічним «блядь». Так буденно, ніби відмахуючись від настирної мухи. І попереджає, що, може, зараз їй доведеться спускатися в укриття. Але нам усе ж вдалося поговорити про те, як це — бути жінкою в ЗСУ під час війни. А ще — про гендерну (не)рівність, евакуацію поранених під обстрілами, жагу до життя та близькість смерті. Про те, як почуваються жінки на війні в Україні, про дружбу з Пташкою з «Азовсталі», золоте правило для мами та мрії на «після війни».

Про шлях до армії

Я навчалась в Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця, а потім щось клацнуло мені в голові й вирішила стати військовим лікарем. У 2015-му вступила до Української військово-медичної академії. У сім’ї військових немає, я про армію майже нічого не знала. Але хотілося щось хороше зробити у житті. Події 2014 року та війна на Донбасі підливали масла у вогонь: це був ніби свідомий і зважений вибір, але він підживлювався чимось несвідомим, якимось внутрішнім прагненням. Хтось там нагорі вирішив, що я маю піти в армію. Після закінчення академії мене направили служити на Закарпаття: там розташований пункт постійної дислокації частини. Ще до війни у нас були постійні ротації на Донбасі по сім-дев’ять місяців.

Про повномасштабне вторгнення

Нас десь у січні попередили, що, за даними розвідки, війна має розпочатися на початку лютого. Пам’ятаю, 19 лютого я читала в телеграмі про те, що евакуюють жінок і дітей з Донбасу. Тоді я усе зрозуміла. Наш батальйон зібрали у пришвидшеному режимі, і ми поїхали. Війна застала вже на Донбасі, коли ми їхали колоною, — почалися ракетні обстріли. Я відчула страшну ненависть до росії, до кожного її жителя.

Я на війні вже п’ятий рік, кілька разів була на ротаціях у Донецькій та Луганській областях. Тому знала, які вони тварюки. Але навіть із цим досвідом перший тиждень було дуже страшно: ми не розуміли, де противник, з якого боку чекати удару. Зараз ця дезорієнтованість минула, ми готові до всього.

Так само налагодився і зв’язок із родиною. Батьки живуть на Сумщині, у перші тижні я дуже за них хвилювалася: просила евакуюватися, пропонувала варіанти. Але вони нікуди не поїхали. Тому я моніторила повітряні тривоги Сумської області. Якщо бачила, що вони онлайн — телефонувала та давала прочухана, щоб ішли в укриття. Зараз у нас із мамою є золоте правило: раз на день я маю написати, що зі мною все добре. Або попереджаю, якщо знаю, що зв’язку не буде кілька днів.

Про службу на передовій

Мої обов’язки — евакуація поранених і загиблих, надання допомоги хворим, консультації та ведення документації. У нас є радіозв’язок — на мене виходять і кажуть, що є поранені. Є визначені точки евакуації, куди доправляють поранених. Там я їх і забираю. Приїжджаємо на точку, надаємо першу допомогу і привозимо до лікарні чи госпіталю. Поранених треба «відсортувати» за тяжкістю травм. Кого насамперед на евакуацію, кого — потім. Машина у мене велика, можна перевезти одночасно чотирьох важких. Мій екіпаж — це три людини: водій, я та ще один лікар.

Бувають дні, коли поранених немає. Бувають дні, коли поранених дуже багато. Я займаюсь евакуацією не лише свого підрозділу. Ми живемо в селі, до нас буває під’їжджають і кажуть: «Є трьохсотий». Звісно, ми не можемо відмовитися чи не поїхати. Евакуюємо та надаємо допомогу. Колись мене попросили допомогти іншій бригаді: ми приїхали, а там дев’ять поранених. Ми їх перевезли одночасно.

Нас обстрілюють зранку до ночі. Буває важко, буває страшно. Але треба прийняти, що в кожного своя доля. Я не можу змінити все на цій війні і з цим розумінням живу, бо інакше ніяк. От до нас привозять хлопця, а він уже загинув — тут нічим не допоможеш. Усе, що я можу, — максимально швидко відправити тіло додому, щоб сім’я попрощалась. Намагаюся триматися з усіх сил. Так — плачу, так — сумую, так — думаю про сенс життя. Але працюю далі.

Пам’ятаєте історію про Фіна (поранений військовий Національної гвардії Дмитро Фінашин дві доби без провізії та води провів у лісосмузі під обстрілами, на третю добу його знайшли українські військові. — Прим. ред.), що так нашуміла в новинах? Це була зона нашої відповідальності. Хлопець кілька днів пролежав у посадці, а потім його привезли нам. Ми надали допомогу і вже зачиняли машину, щоб їхати. І тут почався обстріл. «Точка-У» впала біля нас, почали вибухати касети. А ми мали якраз тією дорогою їхати до госпіталю. І це був уже не перший обстріл, але до них звикнути неможливо. Дві години тиші, а потім щось бахнуло — і ти знову напружився. Немає такого, що вже не зачіпає. Але в кожного своя доля: якщо мені судилося загинути, то я загину. Звісно, ми ходимо в укриття, героїзмом не страждаємо. Але живемо з відчуттям «прилетить — то прилетить».

Про жагу до життя

Нам передають на точці евакуації пораненого. Він виходить із машини, я запитую, що в нього. «Мені осколок залетів у живіт», — каже чоловік і підіймає футболку. Він іде до нас, а я бачу, що в нього з живота випала селезінка. На асфальті лишаються кілька шматочків печінки. Кладемо на ноші, починаємо надавати першу допомогу. Довозимо до лікарні й увесь цей час розмовляємо, він не непритомнів. Передали у госпіталь, лікарі почали операцію — він помер уже під час неї. Розтин показав, що пошкоджені були товстий, тонкий кишківник, підшлункова, шлунок, печінка, селезінка, права нирка, діафрагма і ліва легеня.

Ще в одного хлопця була травма голови, і його мозок був у нього на флісці. Він уже не міг говорити, але я всю дорогу до лікарні з ним говорила. Запитувала, а він на пальцях показував що міг.
Про що ці історії? Вони не про те, що я хочу когось налякати чи вразити цими подробицями. Вони про жагу до життя. Уявляєте, як хотіли жити ці люди? Трималися з усіх сил, навіть попри такі пошкодження, і зробили все, аби ми з вами жили у вільній країні.

Про Пташку з «Азовсталі»

Із Пташкою (21-річна парамедикиня Катерина з Тернопільщини, яка стала відомою після появи у мережі відео з її співами на заблокованому заводі «Азовсталь», наразі, ймовірно, перебуває у російському полоні. — Прим. ред.) я познайомилась задовго до війни на минулій ротації в Новотошківському (це Луганська область, біля Гірського і Золотого). Там, у Гірському, була волонтерка-парамедик Оксана Рубан із позивним Теща. Вона мені сказала, що приїде дівчинка, яка пройшла медичні курси і хоче допомагати евакуювати хлопців. Так ми з Катериною познайомились і почали спілкуватися, наче все життя одна одну знали. Коли вона сумувала, я забирала її до себе, щоб розрадити. Постійно переписувались, їздили одна до одної в гості. А потім вона поїхала звідти, а нас перекинули на Талаківку, неподалік Маріуполя.

Вийшло так, що вона пішла в «Госпітальєри», — її напрямок був біля Водяного. Це знов було близько, ми вдруге опинились одна біля одної. Спілкувалися, підтримували… Досі в голові звучить, як вона смішно казала «Наташш, ну Наташш». Вона патріотка, дуже ідейна. Весела, оптимістична, цілеспрямована. Якщо вона вирішить, що їй щось потрібно, — розірве все, але отримає, що хоче. Вміє грати на бандурі, дуже гарно співає. Дівчинка з характером — ніколи не спілкуватиметься з людиною, що її образить. Називала мене мамою. Вона тільки прийшла в медицину, і я була для неї такою собі «консультанткою».
У грудні бачилась із нею востаннє: ми виходили з позицій, і я віддавала їй провізію, що залишалась. А коли почалась війна, у неї зник зв’язок. Я про неї дізнавалась від інших людей. Писала їй періодично. Десь у квітні Пташка відповіла мені: «Люблю тебе». І все.

Жінки на війні

До жінок в армії завжди ставилися трохи «по іншому». Коли ти постійно в оточенні чоловіків, то тупі жарти все одно тебе наздоганяють, який би класний колектив не був. І які б якості ти сама не мала. Якщо ти не вмієш за себе постояти — це може довести до сліз та інших неприємних станів. Знаю випадки, коли дівчата звільнялись, бо не хотіли це терпіти, не витримували. У нас чоловіки люблять підсмикувати жінок за їхні досягнення. Я капітан медичної служби і в цьому розрізі теж бувають жарти. Бо ж коли чоловік отримує чергове звання, то він заслужив, красунчик. А коли жінка — то вона «насмоктала». Я на таке будь-кому відповідаю тією ж зброєю: кажу, вчіться і ви смоктати, то будете всі капітанами. Чомусь дискусії одразу відпадають — мабуть, стає очевидна абсурдність.

Жінки та чоловіки на війні в Україні

Якщо жінка досягає успіхів, це ранить чоловіків. Якщо вона не на керівній посаді — це ще пів біди. Ранком прийшла — ввечері пішла. Якщо ж у жінки в армії є якась відповідальність, то і запитують з неї більше. А помилки жінкам не пробачають.

Де є рівність — то це на полігонах. Хлопці сплять на землі — і дівчата сплять на землі. Але гендерна рівність закінчується, коли треба йти підмітати чи приготувати їсти. Бо тут чомусь вважається, що «баби» повинні це робити за замовчуванням.

Є свої нюанси і на фізичному рівні: коли треба взяти форму, мені нічого не підходить. Її шиють під чоловіків — вузькі штани та широкий кітель. У дівчат все має бути навпаки. Ти приходиш собі знайти форму — і нічого не підходить. А розпарувати комплект не можна, треба вшивати. Я майже всю форму собі купую, бо люблю, щоб було зручно. Чула, що нам обіцяли жіночі труси, але все ніяк їх не нададуть. Звісно, ми все одно носитимемо свої з мереживом, але не дочекаюся їх побачити.

Менструація на війні — це проблематично. Коли немає води, радіємо вологим серветкам. Буває, що в перший день ти просто вмираєш, але не маєш права десь відлежуватись. Бо маєш виконати завдання. Випив знеболювальне — і пішов робити свою роботу, нікому не показуєш, що тобі погано.
На рівні свого батальйону я займаю найвищу посаду в медицині. Пройшовши цей шлях, можу сказати, що чоловіком в армії бути легше. Звісно, роблячи якесь призначення на посаду, дивляться на ділові якості. Але якщо поставити поруч однаково кваліфікованого чоловіка та жінку, перевагу нададуть скоріше чоловікові. Я приходила в нашу бригаду разом із хлопцем-одногрупником: він в один батальйон, а я — в інший. Пізніше дізналася, що наш батальйон просив змінити розподіл, щоб до них потрапив чоловік, а не жінка.

Я мрію, щоб жінкам давали більше керівних посад. Знаю буквально декількох дівчат, які стоять на посаді командира взводу. І вони воюють на рівних із хлопцями. Але загалом бачу, що у порівнянні з 2015 роком жінок в армії стає все більше: і снайперки, і механіки-водійки, і птуристки… Думаю, що цьому значною мірою посприяла війна.

Про мрії на «після війни»

Ми переможемо — це сто відсотків. Ціна перемоги буде велика, і головне, щоб після неї люди не забули, хто наші сусіди. Їм не можна довіряти і треба відгородитися від них чим тільки можливо. Мрію, щоб росія розпалася і зникла з лиця землі.

Наталія Булах, нагородження

На війні погляди на життя дуже змінюються. Раніше були думки про кар’єру, гроші, комфортне облаштування у великому місті. А коли ти побачив багато смертей та скуштував багато лайна, єдине, про що ти мрієш, — щоб у близьких та рідних усе було добре. А те матеріальне, що люди будували роками, в усьому собі відмовляючи, може бути знищене в один момент. Думаю, в день перемоги усі розплачуться і, можливо, нап’ються. Я поїду до батьків — обійняти маму і тата. А потім — в український Крим та на Донбас. Після війни хочу бути поруч із близькими людьми, більше подорожувати та наповнювати своє життя враженнями.

Читайте також: Проєкт «Важлива». Жінки в армії України