Мені дивно бачити, як у час війни люди хуєсосять (перекреслено) хейтять одні одних у публічному просторі. Чогось думала, що то в мирний час розвага така була — знайди ворога серед безпечних цілей. Війна мала б це змінити, бо ж ворога конкретно видно. Але ніт. Розкіш безпечної цілі нікуди не зникла.
Ну, але бог із нею, агресією в мережі: можна людину заблокувати чи агресувати у відповідь (я за перший варіант — «а бил лі мальчік?..» Але є й ті щасливці, які від участі в срачах отримують непідробне задоволення).
Гірше, коли агресують, хейтять, звинувачують не якихось абстрактних інста-дів у купальниках із коктейлями, а цілком собі реальних близьких.
«Моя тітка живе в моєї мами, — каже мені подруга, українська архітекторка у Франції. — То вона не сміє на маму гнати, але весь час зривається на мені».
Чоловіки довбуть жінок, що ті поїхали за кордон. Жінки довбуть чоловіків, бо від них немає розуміння. Подруги критикують подруг за зовнішній вигляд. «Коли ти вже найдеш роботу», — оре мама. «Ти тільки й думаєш, шо про свою кар’єру», — каже бойфренд.
Ну і просто скандали на рівному місці. Там, де люди мали би підтримувати одне одного в конкретний момент, починається незрозуміле пекло. Що часто результує в розрив стосунків, які тривали роками.
Але найгірша, найнебезпечніша агресія — проти самої себе. Ті з нас, хто добре вивчив роль сильної, гарно вихованої дівчинки, не верещатиме на людях. Ні. Ми вдаємося до єдиної соціально прийнятної (в умовах не-війни) форми агресії: проти самих себе.
Ота безсила лють, що змушує плакати в подушку. Жаль до себе, який соромно висловити. Жах від несправедливості, що твориться, і, бляха, всепоглинальне відчуття ПРОВИНИ за неможливість це виправити тут-і-тепер.
Ми всі чули про провину того, хто вижив. Вона не виражається в простому «от я тут жива, а скільки людей загинуло». Ні. В неї купа хитріших облич.
Це може бути:
Провина, що мало помагаєш і не бачиш сенсу від своїх дій (з донатами так часто, тому важливо знати, коли закритий збір як кінцева дія).
Провина за випитий келих на терасі чи за те, що пішла з подругами міряти сукні.
Що смачно поїла.
Що почитала художню книжку.
Що зайнялася сексом.
Що сходила до косметолога.
Що зустрічаєшся не з українським хлопцем, а з іноземцем.
Можете продовжити цей превеселий список. Що довший він, то кращий — веселіше буде викреслювати потім.
Бо робота з почуттям провини — це наш святий обов’язок перед самими собою. Не хочеш загнутися — перестань себе бити лопатою.
Щоб вийти в конструктивну дію, треба правильно відпочивати мозком і душею. І в мене тут є простий як двері спосіб: творчість. Конкретніше — писанина з терапевтичним ефектом. Можу і вас «навчити поганому».
Бо, як каже моя подруга, письменниця Таіс Золотковська, ви маєте право творити без почуття провини.
А я, перефразовуючи її, скажу, що ми маємо право творити, щоб викреслити почуття провини зі списку внутрішніх ворогів. Від’їбіться від себе і творіть. Творіть, щоб відчепитися від себе.
У неділю, 3 липня, Ірена Карпа проведе майстер-клас терапевтивтичного письма, а ще у програмі барбекю та публічне інтерв’ю. Подія відбудеться у київському Squat17B, усі кошти підуть на потреби ЗСУ. Публікуємо програму івента.
