Українка в мені говорить, що всі випадки зґвалтування під час війни мусять бути оприлюднені, публічно засуджені, занесені до реєстрів, винні покарані. Крапка. Те саме говорять правозахисниця і журналістка. Тим часом інша частина мене, дівчина, яка пережила зґвалтування в мирні часи, відчуває провину і просить всіх відвалити від постраждалих. Отака нарада у нас чотирьох триває останній тиждень.
Вчора я декілька разів відкривала новину про зґвалтування жінки та про її посивілого сина. Відкривала, читала, натискала «Поширити», скасовувала. Сьогодні я подивилася заклик Маші Єфросініної повідомляти про сексуальне насильство з боку окупантів. Вона говорила зрозумілі слова, наводила переконливі аргументи та опублікувала перелік адрес, за якими можна надіслати інформацію. Чи правильно вона все робить, чи принесе це користь? Звісно. Чи достатньо переконливо це звучить для мене? Ні. Але я не знаю достатньо переконливих і водночас людяних слів, хоча підбирати їх є моєю роботою.
Якійсь частині мене хочеться вірити, що жінки, які постраждали під час війни, мають бути сміливішими, оскільки… Оскільки у них ситуація однозначна та очевидна — вони не винні, а винні ті тварюки, які це з ними зробили.
Але що насправді означає останнє написане мною речення? Це можуть пояснити моя журналістська і правозахисна частини. Вони дивляться на ситуацію з боку і бачать — речення означає лиш те, що я досі відчуваю себе винною за все, що зі мною зробили. Досі відчуваю, що могла запобігти, могла захиститися. Адже мій ґвалтівник був не окупантом зі зброєю та купкою поплічників. Він був простим кволим чмом, яке стояло вище за робочою ієрархією.
Відчуваю себе винною за те, що сама про це нікуди не повідомила. Що на кілька років витіснила з пам’яті. За те, що не поповнила офіційну статистику своїм «кейсом». Не показала іншим жінкам, що це ок і правильно — повідомляти про зґвалтування.
Хіба можна, враховуючи це все, відкривати рота і просити чогось у жінок, проти гідності і недоторканності яких скоїли злочин зараз?!
Моя п’ята частина, яка мовчала до війни, сказала, що варто хоча б спробувати.
Ця п’ята частина називає себе «людина смертна». І вірить у те, що ми можемо будь-якої миті зробити інший вибір. Вона вірить, що має право на помилки — так само, як і право на каяття, прощення чи хоча б оголошення компенсації. І вона дуже хоче вірити, що зробила все, що від неї залежить.
Я не знаю достатньо переконливих і водночас людяних слів для жінок, які пережили зґвалтування під час війни. Але я знайшла слова, щоб описати причини, чому їх не знаю. Можливо, комусь вони допоможуть. Я не знаю, чи вдасться нам колись скласти докупи ті частини, на які зґвалтування розбило душу. Але хочу вірити, що ми не полишатимемо спроб це зробити.
Якщо ви маєте в собі якусь частину, яка переконана, що ви не винні — дайте їй своє ім’я, звертайтеся до неї у важкі часи, живіть її всіма силами, створіть внутрішню церкву на її честь і регулярно ходіть на службу. Те, що ви читаєте зараз — проповідь із моєї.
