Диджейка, ведуча та засновниця музичного додатку MusiCures Дар’я Коломієць веде свій щоденник війни у соціальних мережах, наразі він перетворився на подкаст «Щоденник війни».
«Пам’ятаю, як 24 лютого я заклякла біля балкона і бачила, як батьки з дітьми заносять із собою в автівки фляги з водою, тривожні валізки, усе, що вони зібрали напередодні. У мене теж така була «валізка», зараз вона здається смішною — у ній пульт, мікрофон, шнури, якісь платівки, навушники, флешки та два светри. Це максимально непотрібні речі в укритті, хіба що светри можуть знадобитися. Я ніби розглядала варіант сісти в авто та поїхати, а потім заклякла і вирішила, що не можу і не хочу.
Перші 10 днів була в укритті в центрі Києва. Я була шокована, емоції змінювалися щогодини. Тоді вирішила, що мені потрібно про це обов’язково говорити, маючи аудиторію в інстаграмі».
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Дар’я не розглядала варіант говорити з російською аудиторією, а українська і сама бачила на власні очі, що відбувалося. Тому почала вести онлайн-щоденник англійською. Ідея подкасту викристалізувались не одразу.
«Я записала сама себе на телефон — голосовим повідомленням розповіла, як розпочалася війна для мене. Дуже добре запам’ятала свої емоції, свій стан, а запис допоміг усе усвідомити. Коли я виговорилася, стало якось легше. Я ні з ким до того не ділилася. Бо коли щохвилини відбуваються події на межі життя і смерті, на рефлексію або на десятихвилинний спогад, як я зустріла війну, зовсім немає часу. Потім я записала повідомлення Джамалі, а вона — мені, написала Ніні Гаранецькій з «Драхи Брахи» та послухала її історію. Мені особисто було так цікаво це слухати, що вирішила — потрібно поширювати».
«Напередодні зламався комп’ютер, і я купила собі на перший тиждень березня квитки в Сполучені Штати, планувала відпочити після ковіду та придбати новий ноут, — продовжує Даша. — Я дістала свій старий комп і на ньому мені вдається робити ці подкасти».
Даша робить подкаст самостійно від А до Я, обкладинки до кожного епізоду створює подруга Настя, яка живе в Бразилії та за тиждень до війни приїжджала в Україну.
«Друзі, з якими ми ховаємося в одному укритті — українські канадці (теж герої подкасту), взялися субтитрувати подкаст з Женею Синельниковим англійською мовою. Женя два тижні був у Бучі під окупацією. Це надпотужна історія, яку повинен знати весь світ. Одна з моїх підписниць запропонувала перекласти історію німецькою та французькою. Вже зараз є іспанські субтитри. Люди самі підключаються з усього світу, аби розповсюджувати ці історії».
Подкаст Жені Синельникова першим став доступним жестовою мовою. Наталя Кравцова переклала спочатку інше відео Даші. «Відео, де я розповідаю про Земфіру і про всіх «рашен блогерс» і музикантів та чому не потрібно ними зачаровуватись, активно розійшлося в інстаграмі. Наталія зробила переклад жестовою мовою і мене відмітила. Я запропонувала зробити переклад для «Щоденника війни». Вона взялася за цю роботу».
Перші герої подкасту — з найближчого оточення Даші, у планах зібрати історії великої кількості українців, які хочуть ними поділитися. «Я дійсно вважаю, що кожен українець у цій війні — справжній герой. На початку історії збирати було не так просто, тому що кожному герою потрібно на це виділити мінімум 10 хвилин. Пам’ятаю, як перші тижні дуже важко було знайти цей час. Потік думок хаотичний, швидкий, і ми постійно сиділи в новинах, в телефоні. Ми піклувалися про своє життя: де знайти їжу? де сьогодні спати? як бігти під сирену?»
Дар’я говорить, що спочатку в неї був невеликий відсоток підписників з росії, але з початком війни вони зникли, натомість значно виросла іноземна аудиторія. Люди з Іспанії, Швейцарії, Швеції, Німеччини та Польщі дивляться Дашині сторіз та пости. «Я дуже вражена тим, як поляки мені пишуть майже кожного дня. Багато з них починають вчити українську мову і діляться тим, як вони підтримують Україну».
Коли в новинах з’явилася Марія Овсяннікова з «першого каналу» з плакатом про війну, а в медіа просувалася ідея, що це тільки путінська війна, але не війна росіян, Шольц закликав не звинувачувати громадян рф, Даша відчула реакцію іноземців. «Я отримала повідомлення на кшталт: «Дашо, чому ви такі зла? Треба бути більш мирними» та іншу дурню. Я дуже розізлилася. Нині аудиторія стабілізувалася, хтось пішов, хтось лишився».
«Насправді я відчула теж велику підтримку від незнайомих людей. В мене трапилася прикольна історія — в один із перших днів отримала листа англійською мовою від дівчини, яка живе в Берліні. Кілька років тому я здавала генетичний тест, який може визначити дальніх родичів з усього світу. Коли «родич» теж здає, то цей метч висвічується. Я перестала стежити за збігами, поки не отримала цього величезного листа. Дівчина написала, бо побачила, що ми з нею далекі родички (у неї прабабуся жила в Україні). Окрім листа з фото, вона запросила мені до себе у Берлін. Розказала, що її хлопець працює в культурній організації, і вони влаштують мої виступи, диджей-сети для того, аби я поширювала українську музику. Я постійно цю історію тримаю в себе в голові і хочу засісти, щоби відписати цій прекрасній дівчині, моїй можливій родичці».
«У перший тиждень підтримка світу повідомленнями та листами була шалена, зараз вже стихає. Кожного дня намагаюся нагадувати собі, що, якщо ми втомилися, будучи всередині, то люди зовні 100% втомлюються від усіх слів, від кадрів, від новин про війну. Вони хочуть ходити на вечірки, пити просекко та бути щасливими. Тому нагадувати про те, що відбувається в Україні кожного дня — необхідність. Я дійсно переживаю, що про нас можуть забути, що ми можемо відійти на другий план у новинах. Тому хочу тримати тонус, розказувати про те, що все, що відбувається, це ненормально. Ми до цього не звикаємо. Це не якась сіра зона, це центр Європи. Ось ми живі люди, ось яке у нас було життя. У цих героїв яке було життя і яке воно стало. Вважаю це теж важливою місією».
«Я просто відчуваю, що це те, що я можу робити найкраще. На жаль чи на щастя, але я не можу взяти в руки рушницю. Я не вмію готувати на всю вулицю. Але я знаю, що можу бути корисна на інформаційному фронті. Я знаю, що можу збирати історії. Я люблю слухати людей. Я вважаю, що це важливо фіксувати. Відчуваю, що це корисно для світу і для кожної людини, яка цією історією ділиться. Це надає мені сили».
Дар’я пропонує українцям записувати свої історії та надсилати їй. «Все максимально просто. Людина сама себе записує, надсилає мені. І от ми отримуємо аудіоподкаст «Щоденник війни» від першої особи. Я спеціально не хотіла це робити у форматі інтерв’ю. Мені подобається, що людина може використати будь-яку лексику, поділитися своєю найтонкішою емоцією, зробити паузу. Це такий документальний подкаст. Далі він може трансформуватися, подивимося, як розвиватимуться події».
