Мій зламаний годинник. Як це – жити з межовим розладом особистості

від | 02.11.2021 | LMillustrated, Дівчина говорить

Час читання: ( Кількість слів: )

У дитинстві я бачила мультфільм про вожатого, якого зачарувала зла відьма. Вранці він був сповнений сил та енергії, а ввечері ставав злим та слабким. Всередині чоловіка був пісковий годинник – зранку він був наповнений піском, щастям та впевненістю, а ближче до вечора зводив усе на нуль. Спати чоловіку доводилося догори ногами.

Кілька років тому такий годинник всередині мене зламався. Все почалося з відчуття, що мені порожньо. Цю порожнину я намагалася заповнити людьми, роботою, їжею, алкоголем. Завжди з крайнощами. Завжди на межі. А після чергової спроби наповнитися я лежала. Лежала на ліжку, на підлозі, на моральному дні та ненавиділа себе за те, що я є.

Текст відображає лише особистий досвід героїні та не є узагальненням. 

Мені 31 рік, і вже два роки лікарі підозрюють, що в мене межовий розлад особистості або емоційно нестабільний розлад особистості (подекуди зустрічається назва «прикордонний розлад особистості»). Про це говорять результати тестів, які я проходжу. Проти цього говорять аргументи, що в мене замало спроб суїциду, як для людини з таким діагнозом. Моя психіаторка схиляється до того, що в мене, так би мовити, розлад межового спектру. Саме вона виписала мені антидепресанти та пігулки від біполярного розладу. Хоча на БАР я не страждаю, саме ці ліки стабілізують мій настрій.

Без антидепресантів та стабілізаторів я поводжуся як героїня комедії «Як позбутися хлопця за 10 днів». Тільки от Енді Андерсон була імпульсивною та досить химерною заради того, щоб виграти парі. А я так роблю, бо не вмію по-іншому.

Про свій діагноз я почала дізнаватися випадково. Спочатку прийшла до невролога зі скаргами на здоров’я. Лікарка уважно мене вислухала, порадила відвідати психіатра та зробити МРТ, бо помітила ознаки депресії. МРТ я зробила і нікуди не пішла. Бо в мене насправді була депресія, і йти до лікарів я не мала сил.

Все ж таки сходити до лікаря мене вмовила подружка. Я була пригнічена та розчавлена настільки, що й справді йти треба було або до бабки та викочувати все яйцем, або до психіатра та нарешті почати розбиратися у собі.

Тоді я вперше почула про межовий розлад особистості або ж емоційно нестабільний розлад (ЕНРО). Основні риси цього діагнозу – мінливість (це якщо сказати м’яко) настрою, проблеми з самоідентифікацією, нестабільність міжособистісних стосунків та схильність до самопошкодження. Заздалегідь скажу, що самопошкодження буває різним – від суїцидальних спроб та залежностей до, наприклад, трудоголізму.

Емоційно нестабільний розлад часто плутають із біполярним розладом. Але є різниця. Щонайменше у тривалості станів депресії та відчуття безмежного щастя. Настрій змінюється мільйон разів на день, а фраза «Не сприймай все так близько» може надовго вибити із стану «щось не так» до відчуття «зі мною все не так».

У людей із БАР фази депресії та манії тривають значно довше – місяці, а то й роки. Найголовніша ж відмінність між діагнозами в тому, що МРО належить до особистісних розладів, а БАР – до психічних.

Причини виникнення межового розладу особистості поки неясні, та дослідження показують, що генетика, структура і функції мозку, а також екологічні, культурні та соціальні фактори можуть збільшувати ризик його розвитку. 

Новина про особистісний розлад настільки вибила мене, що я почала закриватися та зриватися ще більше. Я то пила ліки, то кидала їх, сама коригуючи план лікування (не повторюйте моїх помилок, будь ласка). То думала про те, яка я нещасна, хвора та поламана, то раділа тому, що в мого дурного характеру є логічне пояснення. 

Після невдалих спроб лікування та декількох психотерапевтів, яким я так і не змогла відкритися навіть на восьмому сеансі, відвідала ще одну лікарку. Від неї знову почула про ЕНРО. Коли психіаторка сказала, що, можливо, моя хвороба – лише розлад межового типу, це трохи додало сил.  

Стало легше розуміти, що зі мною не так, але не одразу. Певний час я билася в істериці та казала, що мені, поламаній, не має сенсу жити. Друзям, до речі, про діагноз розказала одразу, як вийшла з кабінету першого психіатра. Звичайно, це було мегадраматичне зізнання, яке я написала у спільний чат – із великою кількістю знаків та пояснень.

Після цього в нас було багато ситуацій, в яких я поводилась погано і пояснювала все це розладом. Я поводилась так, наче маю карт-бланш на пасивну агресію, неконтрольований негатив та імпульсивність. Але зрештою саме завдяки друзям я почала серйозніше ставитися до лікування – зрозуміла, що роблю боляче їм.

Мамі я теж сказала майже одразу. Надіслала кілька статей про те, що таке ЕНРО, про те, як поводитися з такою людиною, та й досі намагаюся бути з нею відвертою, щоб вона розуміла, що зі мною відбувається і не дуже лякалася того, що я можу ні з ким не розмовляти кілька днів.

З ліками жити стало набагато легше, а порожнечу вчуся закривати чимось недеструктивним. Як я жила до лікарів? Не повірите, але жила чудово десь 10 годин на добу – почувалася красивою, щасливою, геніальною. Ще десь чотири-п‘ять годин я спала (якщо пощастить), а інші шість годин – страждала. Страждала від того, як боляче жити в цьому світі, страждала, що народилася, думала, що я зайва, і не дуже розуміла, нащо я живу.

Я скуповувала все, що бачила, щоб заповнити порожнечу всередині. Якось від стресу на роботі в мене вдома з’явилися робот-пилосос, пароочищувач та багато інших корисних та не дуже речей.

Якщо чесно, до шопінгу я заповнювала порожнечу в барах, а до цього – намагалася заткнути цю діру людьми. Здавалося, що більше людей будуть до мене добре ставитися, то більше я зможу любити себе. А любити себе означало не бажати вмерти.

Взагалі бажання вмерти з’явилося в мене років у п’ять. Тоді я ще не знала, що таке смерть, але жити вже не хотіла. Потім дізналася, але разом із цим розумінням прийшла й відповідальність – я ж не маю права зробити боляче родині, навіть якщо мені дуже боляче жити.

Я росла, жила, змінювалася і з часом мені здавалося, що з мене виросла femme fatale, «тропікана женсчіна». Від тропікани в мене було хіба що безсоння, а от з фатальністю все склалося. Я закохувалася, як героїня «Вічного сяйву чистого розуму» – душила турботою, відчувала себе ліричною героїнею Костенко та швидко ламалася. 

Могла закохатися у людину з першої хвилини, а потім, якщо вона робила щось, що, на мою думку, не мала робити, – поховати всі почуття та припинити спілкування. Це тепер я знаю, що драматичність – це теж риса ЕНРО.

Мене кидало з однієї крайнощі в іншу – тут я мию підлогу доместосом, а потім раптом лежу в ліжку поруч із купою одягу, яку мені не хочеться прибирати. Тут я збираюся з друзями, а тут кажу, що мені треба працювати, але замість роботи читаю відгуки на фейсбуці.

Я досі не знаю, хто я. Я можу тільки назвати своє ім’я, вік, професію та національність. Досі не знаю, чи екстраверт я, чи інтроверт, не знаю, що люблю більше – пісні Джима Моррісона чи кальянний реп. Я просто не знаю, хто я. Я вчилася триматися, дивлячись фільми та читаючи книжки, я можу бути і Брі Ван де Камп, і Бріджит Джонс, і Керрі Бредшоу. Я різна з різними людьми, це все щиро та сумно, бо я ж сама не знаю себе справжню. 

Хоч якось порозумітися з собою мені допомогли не тільки спеціалісти, а й книжки про ЕНРО та розповіді інших «прикордонників» про своє життя. Впізнала себе у книжці «Я ненавиджу тебе, не кидай мене» (її написав Хел Страус Джерольд Крейсман) і, що головніше, почала розуміти, що страждаю не тільки я, а й люди, які мене люблять. Тому стала серйозніше ставитися до лікування.

Зараз завдяки лікам та терапії, яку я періодично кидаю, мені стало легше. Я трохи стабілізувалася, навчилася тримати себе в руках, хоча це й не завжди виходить, але мені все ще треба вчитися балансувати на кордоні почуттів.

А ще стає легше, коли починаєш говорити про свої ментальні проблеми та не соромитися їх. Саме це я зараз і зробила.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

Харчові травми війни: як будувати відносини з їжею і не нашкодити собі

«Дуже сильно весь цей час хотілося хліба, — згадує моя приятелька Катерина, яка із сином у перший же день війни опинилась в окупації на Чернігівщині. — Ми потроху вже почали готувати їжу на вогнищі, хоча над нами постійно...

Дніпро. Навіщо ми говоримо про війну? Розмова з рідним містом

Дніпро. Навіщо ми говоримо про війну? Розмова з рідним містом

А зранку випав сніг. Крижані сльози неба падали на зруйновану багатоповерхівку, на зруйновані життя, омиваючи їх, вкривали саваном загиблих, припорошували білим форму ДСНС, поліцейських і медпрацівників. До Дніпра я...

«Суспільство звикло бачити лисих чоловіків — вони є у культурі чи кінематографі, а от жінок…»: Три історії жінок з алопецією 

«Суспільство звикло бачити лисих чоловіків — вони є у культурі чи кінематографі, а от жінок…»: Три історії жінок з алопецією 

Вони називають себе «алопетянками», експериментують із зовнішністю, кидають виклик конвенційній красі та мріють, щоб за...