Я б зараз була або калікою, або мертвою. Історія одного насильства

/
284 переглядів

Найвищу цінність Міжнародного жіночого дня повною мірою я усвідомила лише цьогоріч. І зараз радію з того, що в Україні відбуваються жіночі марші за рівність прав та на підтримку Стамбульської конвенції. Її мета – нульова толерантність до домашнього насильства, адже конвенція визнає насильство щодо жінок однією з форм порушення прав людини та одним із видів дискримінації.

Домашнє насильство не обійшло і мене, а почалося все саме у Міжнародний день жінок.
8 Березня завжди відбувалося для мене по-різному. Як правило – з чудовими подарунками, шампанським, квітами та посмішками близьких людей. Інколи – складно, коли на початку окупації Криму доводилося збирати гуманітарну допомогу і починати волонтерську діяльність.

Стовідсотково найяскравішим Жіночим днем став тогорічний. Напередодні свята мій чоловік жахливо, по-звірячому побив мене на очах у власної дитини. Він зачинив мене у спальні, забирав дитину, він душив мене так, що вилазили очі.

На моїй шиї лишилися криваві сліди від пальців та синці. Він жбурляв мене через усю вітальню, і я зламала два пальці на нозі під час падіння. Він кидав мене на підлогу та бив ногами. Я була вся у синцях та забоях. Найгірше було те, що він не віддавав мені дитину та не підпускав до неї.

Він забрав у мене телефон, щоб я не могла покликати на допомогу та звернутися до поліції. Все, що я змогла зробити, – вибігти босоніж до під’їзду і достукатися до сусідів. Там мені дали знеболювальне, корвалол та викликали поліцію, щоб я змогла нарешті безпечно, у супроводі копів, зайти додому.

Після спільної бесіди чоловік запросив копів покурити у коридорі. Тож вони мали змогу поспілкуватися віч-на-віч. Повернувшись до квартири, правоохоронці сказали, що, виявляється, я «системно доводила свого чоловіка і поводилася неадекватно, тому він змушений був». І головне, що «не така вже я й побита». Мені не дали направлення на судово-медичну експертизу та припис (так, після другого разу я вже знала, які механізми дій, а після третього була просто асом).

Коли я прокинулася вранці, перше, що подумала, – сталася якась страшна помилка. Ми майже чотири роки жили разом, у нас був напрочуд щасливий шлюб. Мій чоловік – ідеальний батько, ідеальний партнер. Мені з ним настільки комфортно та приємно, як і з собою. І я точно знала – він любить мене. Коли я спробувала говорити, що це недопустимі речі і вони не мають траплятися, він почав знову звинувачувати мене. А потім буркнув щось типу «так більше не буде».
І знаєте, так більше і не було. Щоразу це було лише гірше. Хоча увесь інший час він лишався турботливим батьком та чоловіком, і ми мали повне розуміння.

Чоловік проходив психологічну реабілітацію, працював із психологом і щоразу клявся, що це востаннє. За пів року я пережила два струси мозку, численні гематоми та тілесні ушкодження, двічі проводила судово-медичну експертизу, декілька разів робила томографію головного мозку. Але той самий перший раз – 8 березня – я запам’ятала напрочуд гарно.

Через власні шок та дурість тоді я попросила у нього вибачення. Бо вважала, що, можливо, я щось не так сказала чи щось не так треба було зробити. А можливо, у нього ПТСР на фоні участі в бойових діях. Подібні думки – тонкий лід, на котрий ступає майже кожна жінка, яка пережила домашнє насилля.
Саме ці думки є патріархальним рудиментом, котрий був напрочуд популярним у ті часи, коли жінка розглядалася як приватна власність чоловіка.

Жодна жінка не впливає на рішення чоловіка зробити її калікою. Жодна людина, котра пережила насильство, – не відповідає за рішення насильника. Насильство має єдине виправдання – лише випадок необхідної самооборони, і те, у жодному разі не перевищуючи її меж.

Кожного разу у моїй прекрасній родині, за якою я дуже сумую, ми ходили колом від прощення до нового побиття. І знову звідти – до каяття. Напередодні того 8 Березня, коли все почалося, я свято вірила, що це помилка і якась неймовірна випадковість. Ніби усе це не зі мною. Що з успішними та розумними жінками у благополучних родинах цього не трапляється. Але це не так.

Я не мала маскувати синці і брехати знайомим, що випадково травмувала ногу. Я мала боротися із самого першого разу. Можливо, тоді б не було другого. Бо зло має бути покаране. А непокаране зло завжди повертається.

Моя історія не закінчена. Ми не живемо з чоловіком разом, я нікуди не йшла, після чергового побиття копи вивели його з квартири, а я того ж дня замінила замки. Оскільки у мене вже пів року стояла прихована сигналізація, саме вона і врятувала мені життя. Бо я таки встигла натиснути на приховану у дитячій ляльці тривожну кнопку.

Я щиро сподіваюся, що ми зможемо поновити наші стосунки, але після серйозної роботи чоловіка із психотерапевтами та повного усвідомлення ним того факту, що будь-які прояви агресії до жінок недопустимі. Ці цінності для мене непорушні. Спілкування між нами відбуватиметься винятково телефоном, поки в нього є величезна проблема із контролем власної агресії.

І от лише цього року, я досконало усвідомлюю цінність 8 Березня, як дня рівності прав жінок. Адже якби я не мала вищої освіти, заробітку та власного житла, я б зараз була або калікою, або мертвою. Я була б мовчазною заручницею тиранії. Як це було століттями з нашими посестрами в усі віки.
Моїм попередницям, тим, котрі йшли нашими шляхами до нас, які торували нам цей шлях та боролися заради нас, які горіли на вогнищах, гинули від рук чоловіків та помирали під час пологів, які відстоювали виборче право та право на освіту, які відстоювали право на голос, я дякую. Цей голос вже не заглушити. Він звучатиме. Ми вже не будемо мовчазними свідками злочинів проти нас.

Жінка насамперед має бути здоровою та щасливою. Рівною. Любити свою родину не означає приносити себе у жертву. Ніхто за це не подякує.

Жоден насильник ніколи не визнає свою провину, він завжди шукатиме її у вас, доки ви самі не почнете у це вірити.

Тож випряміть спину, підніміть голову вище і йдіть уперед. Якщо все зміниться на краще, то буде щастя.

Але ж коли ні, то ви точно знатимете, що ваше здоров’я, честь та гідність лишаються з вами. І жодна особа не має права претендувати на те, що їй не належить. А жінка, на щастя, вже давно не приватна власність.