Шокуюче розслідування двох журналісток Джоді Кантор і Меґан Туей сколихнуло не лише Голлівуд, а й увесь світ, ніби відкрило скриньку Пандори — жінки, які десятиліттями мовчали про свої травматичні історії, тепер відверто заговорили. Вони відкрилися світові заради інших жінок, для убезпечення майбутніх поколінь та для себе. Так постав рух #MeToo.
Книга «Вона розповіла» — це розповідь про сексуальні злочини, скоєні відомим голлівудським продюсером Гарві Вайнштайном, про жорстоке ставлення президента Доналда Трампа до жінок і про публічне обвинувачення судді Верховного суду США Бретта Кавано в сексуальному насильстві. Авторки збирали інформацію протягом трьох років, провели сотні інтерв’ю, які записували від Лондона до Пало-Альто. Усе це підкріплено стенограмами розмов, листами й іншими оригінальними документами. Журналістки отримали за це розслідування Пулітцерівську премію у категорії «Служіння суспільству».
Розділ 6
«КОГО ЩЕ ЗАПИСАЛИ?»
Навіть під час написання матеріалу журналістки надалі радилися, що саме вони можуть розповісти про можливі правопорушення й на яке джерело посилатися. Джоді й Меґан мали лише одне записане інтерв’ю з імовірною Вайнштайновою потерпілою: історію Лори Медден про першу зустріч із продюсером у Дубліні 1992 року. А що в Зельди Перкінс були зв’язані руки угодою про конфіденційність, а Ровена Чіу взагалі не відгукнулася, вся їхня сага звелася до чотирьох коротких, але важливих абзаців, покликаних показати, що були серйозні обвинувачення й відшкодування, а водночас захистити обох жінок. Асистентка 1990 року, яку Меґан знайшла в домі її матері, теж була важливою постаттю для статті.
Зрештою, Джон Шмідт, колишній керівник Miramax, якого Меґан без попередження відвідала влітку, неофіційно підтвердив виплату відшкодування колишній асистентці після прикрого епізоду з Вайнштайном. Він погодився поговорити з Меґан, пояснюючи, що його вразила її стаття про amfAR. Тому Меґан не облишила надії, що жінка погодиться говорити під запис. Але коли вона написала до неї, отримала таку відповідь:
Шановна Меґан,
Вибачте, але, будь ласка, не намагайтеся зв’язатися зі мною знову, безпосередньо чи опосередковано. Мені нема чого сказати, і я не даю нікому повноважень говорити від мого імені. Я не хочу, щоб мене називали або цитували як анонімне джерело в будь-якій статті, і вдамся до юридичного захисту, якщо таке станеться.
Оскільки скидалося на те, що її історія таки мала ознаки сексуального насильства, Джоді та Меґан не могли назвати її імені без дозволу. Вони вирішили просто згадати молоду жінку, яка, за словами кількох колишніх працівників, зненацька покинула компанію після інциденту з Вайнштайном, а пізніше дістала компенсацію. Вони процитували її колишню начальницю, Кеті Діклесіс, яка сказала: «У внутрішньому колі це не було таємницею».
Згодом Меґан дізнається, що Вайнштайн скоїв сексуальне насильство над помічницею, коли та за його наказом приїхала до продюсера додому. А Шмідт розповів Меґан більше: незабаром після того випадку Вайнштайн зізнався, що вчинив «дещо жахливе». «Не знаю, що на мене найшло. Цього більше не повториться», — згадував згодом Шмідт слова продюсера. (Вайнштайн ці слова заперечував.)
Меґан зателефонувала до Роуз Макґавен, яка, як видавалося, рішуче налаштована викрити Вайнштайна. Але Макґавен сказала, що не може повторити під запис обвинувачення на адресу продюсера. Нещодавно Вайнштайн запропонував їй мільйон доларів в обмін на мовчання, й адвокат порадив їй узяти гроші, — сказала вона Меґан. Вона не збиралася їх брати. Та через безліч ускладнень хотіла б облишити цю історію. За словами Роуз, її адвокат теж надіслав Ронану Ферроу попереджувального листа, забороняючи публікувати інтерв’ю. «Мені шкода, — сказала Макґавен. — Та я справді не можу».
Проте Джоді й Меґан переконали Макґавен показати копію угоди про врегулювання конфлікту, яку вона уклала з Вайнштайном 1997 року. На диво, у цьому документі на одну сторінку не було пункту про конфіденційність. Макґавен могла поділитися ним із журналістами без юридичних чи фінансових наслідків. Макґавен відмовилася коментувати історію, але вони могли процитувати в статті витяги з угоди, зазначаючи, що після інциденту в готельному номері під час кінофестивалю «Санденс» Вайнштайн заплатив Макґавен 100 000 доларів. Цей платіж «не означає визнання провини» Вайнштайна, який мав на меті «уникнути судових процесів та мирно залагодити справу».
Переважна кількість колишніх працівників Вайнштайна, яких журналістки хотіли цитувати, боялися помсти. Джоді та Меґан переконували їх, що стаття міститиме переконливі докази того, що хоч би скільки минуло років, говорити не пізно. Однак більшість відмовилася. «У мене власне життя!» — протестував один працівник. Інший запропонував цитату:
«Сексуальні домагання, про які часто пліткували, рідко спливали на поверхню. Сумно, ганебно, але мало хто з нас наважувався протистояти цьому явищу».
А за кілька годин цей працівник відкликав свою цитату, заявляючи, що не хоче навіть побіжно асоціюватися зі статтею.
Одним із небагатьох, хто наважився говорити, став Марк Гілл, колишній керівник лос-анджелеського відділу Miramax. «Зовні все видавалося блискучим — “Оскари”, успіх, неабиякий культурний вплив, а за лаштунками чинився такий безлад, що годі й уявити», — сказав він, описуючи ймовірні злочини продюсера. Джоді й Меґан вважали його слова, як і кілька інших цитат, маленькими перемогами, тому вставили їх у текст.
Опівдні в понеділок Джоді написала повідомлення Ешлі Джадд, запитуючи, чи можна з нею поговорити. Баке і Парді переконували журналісток не зациклюватися на акторках. За їхніми словами, найважливіше оприлюднити першу статтю, після якої, прогнозували вони, інформація поллється потоком. Було б непогано переконати Джадд і Пелтроу говорити під запис.
Джоді та Меґан не погоджувалися. Стаття про Вайнштайна мала дві сюжетні лінії: очевидна загроза від продюсера поколінням працівниць і акторок, які прагнули здобути ролі. Першу лінію журналістки добре задокументували. Без другої — про багатьох акторок, серед яких навіть визнані зірки, що розповідали про домагання Вайнштайна — історія буде неповна. Джадд негайно відповіла на повідомлення. Вона в приймальні стоматолога і не може говорити.
Джоді закладала основу для цієї вирішальної розмови понад три місяці. Два тижні тому вона зустрічалася з Джадд, яка приїхала до міста на Генеральну Асамблею ООН. На терасі, з якої відкривався краєвид на мангеттенський Іст-Сайд, Джоді просила її поміркувати про інтерв’ю під запис, наголошуючи, що працює над тим, щоб дістати свідчення від інших актрис. Джадд уважно вислухала і сказала, що не впевнена.
Видавалося, що тепер це запитання не на часі. Стаття з’явиться майже водночас із прем’єрою нового сезону телесеріалу Джадд «Берлінський вокзал» — імовірно, вона захоче уникнути розголосу. А ще гірше, Джадд від самого початку хотіла опинитися в компанії інших акторок. Але навіть після десятків розмов вони не мали записів. Сальма Гаєк, Ума Турман і Анджеліна Джолі не відповідали на дзвінки. Джоді надалі вмовляла Ґвінет Пелтроу, але й та була під знаком питання. Розанна Аркетт, яка теж розповідала Джоді про інцидент у готельному номері, не готова була оприлюднити своєї історії. Інші акторки, відомі та невідомі, розповідали історії про Вайнштайна, але журналістки мусили присягнути, що не розголошуватимуть їх. Жодна акторка не хотіла бути єдиною, хто виступить проти Вайнштайна, тому їхній страх, який десятиліттями захищав Вайнштайна, служив йому і надалі.
Під час телефонної розмови з Джадд Джоді не благала акторку і не розповідала, як гостро вони потребують її згоди на запис. Натомість намагалася пояснити Джадд, яка сильна має бути ця стаття: двадцять п’ять років обвинувачень, чітка модель поведінки, імена та приклади, записи з відділу кадрів, юридична та фінансова інформація, а також цитати працівників чоловічої та жіночої статі, які
змальовують проблему.
Навіть розповідаючи це все, Джоді очікувала відмови. Джадд не сказала ні «так», ані «ні». Вона пообіцяла серйозно обмірковувати пропозицію й незабаром зателефонувати.
За кілька годин повідомлення прислала Лора Медден. Джоді боялася її втратити. Пришвидшення виходу статті створило незручну ситуацію: 10 жовтня на Медден очікувала друга мастектомія плюс реконструкція грудної залози, якої жінка віддавна очікувала зі страхом. Досі Джоді не могла назвати Медден точної дати публікації, а тепер скидалося на те, що операція й публікація збігаються в часі. Занадто великий стрес для будь-якої людини, а для журналісток утратити свідчення Медден стало би справжньою катастрофою.
Утім Медден непокоїлася тільки через те, що вона єдина з лондонського офісу дасть інтерв’ю під запис. Якщо це так, вона відмовляється. Вона поставила Джоді більше запитань про статтю: скільки жінок, скільки жінок із цього міста, цього офісу, цього року?
Усі хотіли мати компанію, і це було зрозуміло.
Розділ 7
«І ПОСТАНЕ РУХ»
Стаття на три тисячі тридцять слів спричинила кризу в The Weinstein Company. Згідно з аудіозаписом розмови, що його згодом отримала Меґан, уже за кілька годин після публікації правління компанії влаштувало екстрену нараду в телефонному режимі, визначаючись з офіційною реакцією.
Розлючений Боб Вайнштайн та кілька інших членів правління наполягали, щоб Гарві негайно вийшов у відпустку і почав лікувати психічне здоров’я, поки компанія аналізуватиме його поведінку. Утім Вайнштайн відкинув цю пропозицію, натякнувши, мовляв, його заява щодо відпустки в Times радше показова. Правління «квапилося осуджувати».
Він збирався помститися, посилаючись на зв’язки з Мердоками, і запустити негативну статтю про Маєрова в журналі Wall Street Journal. Вайнштайн не погодився на службове розслідування, яке «запроторить мене до в’язниці». Він продасть компанію, перш ніж його з неї витурять. «Я не сяду за ґрати через брехливе обвинувачення», — сказав він правлінню.
Проте після багатьох років неясності й компромісів Боб Вайнштайн нарешті отримав чітке уявлення про свого брата і зрозумів, які наслідки матиме для нього стаття. «Тобі гаплик, Гарві», — сказав він йому.
У наступні дні більшість керівників компанії звільнилася, не коментуючи свого рішення. Але на цій приватній зустрічі вони висловлювалися прямо. Річард Кьоніґсберґ, колишній бухгалтер братів Вайнштайнів, запропонував правлінню компанії провести «чітку лінію: ми не схвалюємо його поведінки, але не можемо нести відповідальність за те, що Гарві Вайнштайн скоїв двадцять років тому». Тім Сарнофф із відділу виробництва та дистрибуції компанії Technicolor уважав, що Вайнштайна неможливо змістити, тому правління «мусить захистити Гарві». Пол Тудор Джонс, інвестор, висловлювався інколи аж надто оптимістично, переконуючи інших, що «це все забудеться».
Здавалося, всіх цих людей більше турбує добробут компанії, ніж долі жінок, які увесь час становили проблему. Зосередившись лише на відповідальності перед компанією, вони дозволили проблемі поглиблюватися і, зрештою, знищили те, що прагнули захистити.
Під час засідання правління Вайнштайн уже рекламував вихід із ситуації за допомоги Лізи Блум. Вони завоюють підтримку жіночих організацій — сорока, п’ятдесятьох, шістдесятьох. «І постане рух», — запевнив Вайнштайн.
Того вечора о 21:07 Блум написала членам правління листа на захист продюсера, що відрізнявся від її заяви для Times примирливим тоном:
Це найгірший день.
Нині газета New York Times оприлюднила здебільшого неправдиву і наклепницьку статтю й, порушуючи журналістську етику, надала тільки два дні, щоб відповісти на десятки обвинувачень, а тоді відмовилася надрукувати інформацію про очевидців і документи, які спростовують чимало претензій. Завтра з’явиться більше різних матеріалів, які наголошуватимуть на неточностях, як-от міститимуть світлини кількох обвинувачок, які по-дружньому позують разом із Гарві після його начебто ганебних вчинків.
Блум мала рацію щодо зливи матеріалів. Проте не таких, які вона передбачала.
Наступного дня, у п’ятницю, 6 жовтня, до Джоді та Меґан почало звертатися стільки жінок з історіями про Вайнштайна, що Корбетт залучила їм на допомогу інших журналістів. Томі-Енн Робертс, професорка психології, розповіла, що 1984 року, коли їй було двадцять, Вайнштайн запросив її на перегляд фільму і на зустріч; коли вона приїхала, він сидів голий у ванні і сказав їй, що як вона хоче отримати роль, то має роздягнутися. Шістдесятидворічна Гоуп Ексінер д’Амор розповіла, що Вайнштайн зґвалтував її в готельному номері в Баффало в 1970-ті. Синтія Барр, акторка, стверджувала, що десь у той самий період Вайнштайн примусив її до орального сексу.
Кетрін Кендалл розповіла, що 1993 року Вайнштайн дав їй на розгляд кілька сценаріїв, запросив на прослуховування, а натомість привіз до себе додому, роздягнувся й домагався її у власній вітальні. Ще одна колишня акторка, Доен Даннінґ, розповіла, що 2003 року Вайнштайн вирішив стати її наставником, запросив на зустріч до свого готельного номера, виклав умови контрактів на три майбутні фільми і сказав, що вона отримає ролі, якщо погодиться кохатися з ним та присутньою там помічницею.
Джудіт Ґодреш, французька акторка, яка відмовлялася говорити раніше, зізналася, що він запросив її у свій номер у каннському готелі для обговорення церемонії «Оскар», притискався до неї й задирав на ній светр.
Джоді й Меґан заскочило питання, про яке вони досі не замислювалися: про скількох Вайнштайнових жертв насправді можна написати?
Незабаром після публікації статті в Times Ронан Ферроу закінчив власне потужне і детальне розслідування злочинів Вайнштайна. Лорен Сіван, тележурналістка, заявила Яшару Алі з Huffington Post, що Вайнштайн схопив її у вестибюлі ресторану, оголив геніталії, мастурбував перед нею
та еякулював у горщик для квітів.
Представники Анджеліни Джолі домовлялися про розмову з Джоді. Розанна Аркетт дала інтерв’ю під запис. Пелтроу теж була готова дати інтерв’ю для чергової статті Times про організацію Вайнштайнових «кастингів на дивані» — обіцянки «нарад», ділових обговорень, присутність асистентів, зоряні перспективи заради полювання на жінок. «Такому поводженню з жінками настає край», — сказала вона в новій статті, яку Джоді з колегою починали писати.
Ліза Блум пізнала кілька неприємних митей, з’явившись у програмі «Доброго ранку, Америко!» (Good Morning America), які стали ще неприємнішими, коли Меґан оприлюднила її обіцянку правлінню The Weinstein Company опублікувати світлини Вайнштайнових обвинувачок, які позують поруч із ним.
Блум уже вийшла з команди Вайнштайна, так само, як і Ленні Девіс. Меґан постановила дізнатися, що саме знали Вайнштайнові люди про обвинувачення проти нього.
Єдина людина, яка не була свідком цієї бучі, це Ешлі Джадд. Незадовго до публікації вона вирушила у самотній похід Національним парком «Великі димчасті гори». Зв’язку з нею майже не було, акторка не перевіряла повідомлень у твітері, а попросила своїх асистентів розбиратися з будь-якими вхідними повідомленнями. Приблизно раз на день, коли на її мобільному телефоні з’являлося кілька поділок сигналу, вона надсилала Джоді фото розкішних гірських пейзажів. Блукаючи серед кизилу та магнолій, вона могла лише здогадуватися, який відгук дістала її заява про Вайнштайна і чи стаття комусь прислужилася.
