Самвидав – поняття не нове, та й мрія «написати книгу» дражнить людство не перший десяток років. Але зараз ми спостерігаємо новий виток у книжковій сфері – молоді письменники та письменниці виходять із мережі, самостійно видають свої рукописи. П’ять українок, які наважилися на це, поділилися з нами досвідом.
Що таке самвидав?
Самвидав — це спосіб самостійного видання книжок без участі традиційного видавництва. Автор сам готує рукопис до публікації, займається друком або електронним випуском, а також просуванням і продажем свого твору.
Саша Камінска
Авторка книги Error (спочатку вийшла у самвидаві, а потім – у видавництві «Рідна Мова») та «Не кажи нікому» (видавництво «Ранок»)
Дуже довго я боялася писати і через це робила багато дурниць – так буває, коли робиш що завгодно, аби не почати те, чого найбільше хочеш і найбільше боїшся. Мабуть, рано чи пізно напруга переважила страх плюс регулярна терапія навчила діяти до того, як досягнеш дна або відчаю. Ідея росла давно і не відпускала, тож я вирішила спробувати і подивитися, що вийде.
Точно вирішила, що книга Error побачить світ, коли людей десять сказали, що вона ок. Я пропонувала книгу видавництвам, але отримала понад 20 відмов і задовбалася. Спочатку відмовляли, тому що рукопис російською, потім через те, що ніхто не читає соларпанк (це така соціальна наукова фантастика).
Друзям подобалася книга, і вони запропонували організувати передзамовлення. Тоді була кампанія з краудфандингу «На старті», яка мені дуже допомогла та стала зручним інструментом. Я сплатила вичитку в онлайн-видавництві, переклад українською мовою, ілюстрації та друк листівок.
Тираж залежав від суми збору та кількості бажаючих. Надрукувала 500 штук, сплативши додатково 150 зі своїх грошей. 50 екземплярів досі лежать. Це видання зараз ніхто, окрім мене, не продає, і я ніяк не займаюся просуванням, немає сил та часу – доньці дев’ять місяців.
Ціну книги формувала просто: склала всі витрати і розділила, потім округлила. Для промо нічого не робила, але вийшли матеріали у онлайн-виданнях, для яких я писала.
Видавництво для другої публікації книги я не шукала і досі не знаю, як і чому знайшли мене. Мабуть, головний редактор «Рідна мова» десь прочитала російську версію, як і письменниця Таня Стус, яка запропонувала написати другу книгу. Вона спочатку купила у мене Error – знала б, відправила б так.
З мого досвіду, самостійне видання книги виходить швидше. Легше вибирати, як вона виглядатиме, ти безпосередньо сама все вирішуєш, домовляєшся про терміни.
Не знаю, чому зараз багато хто хоче написати і видати книгу, може, на нас сильно тисне суспільство оцінок, і треба неодмінно написати свій витвір, як раніше посадити дерево. У мене не було такого надзавдання. Я просто люблю писати та люблю історії, і було дуже цікаво, що вийде з моєї ідеї. Адже ніколи не знаєш, що там влаштують герої і куди все це поверне.
Не втомлюся повторювати, що успіх – штука непередбачувана, але завжди можна виглядати як мрія, влаштувати собі фан-клуб зі 100 тисяч френдів, і тоді вони зроблять тобі продаж на три тиражі. Я не така, я не маю прикладу вау-успіху. Але вважаю величезним успіхом те, що з 2000 френдів 200 вклалися в мою першу книгу, навіть не знаючи, яка вона. Адже я ніколи не писала худліт. Вони купили кота у мішку. Кіт вийшов нічого такий.
Оля Котрус
Авторка двох книг «Місто, яке мене з’їло» та «Назад назустріч»
Книгу я вирішила написати у 2016 році, але у мене вийшло далеко не з першої спроби. Десь на початку листопада я нарешті сіла і написала досить міцну канву, а закінчила через чотири місяці.
Весною 2017 року, коли розуміла, що це буде готовий продукт, а не чергова чернетка, яку я викину, приїхала до України. Спочатку я була впевнена, що приїду і почну оббивати пороги видавництв, розповідати, яка я класна, що маю підготовлену аудиторію: «Давайте ж мене видамо». Але за кілька днів до вильоту до Києва подумала, чому б не звернутися до старого доброго краудфандингу і зробити це самостійно.
Я не до кінця орієнтувалася в цифрах – який гонорар отримаю під час роботи з видавництвом, але розуміла, що сума буде незначною. Знаючи скільки сил вкладено в майбутню книгу, мені не хотілося зовсім нічого не заробити. Видавати тільки заради того, щоб книга побачила світ, мені здавалося безглуздим. Не вважаю, що митець має бути голодним.
Робота почалася з пошуків куратора – людини, яка б допомагала з усіма технічними моментами. Над книгами ми працювали вп’ятьох: я, куратор, ілюстраторка Настя Калкатин, каліграфіня Аня Войтехович та верстальник. Я займалася всіма процесами – від вибору обкладинки до верстки, а ілюстрації зроблено за моїми фото.
Спочатку планувала тираж у 1000 екземплярів, але тільки попереднє замовлення було на 1100, тому вирішила замовити 1500. Насправді, треба було відразу друкувати 2500. Тому що після відправки передзамовлень 400 книг, що залишилися, пішли за місяць. Просто перед Новим роком мені віддали другий тираж на 2000 екземплярів.
Формувала ціну, відштовхуючись від того, скільки моїх зусиль вкладено. Я розуміла, що на той момент в Україні не було книжок із 300 гривень нікому не відомих авторів. Але й книжок такого формату не було. Щиро вважаю, що доклала руку до цієї тенденції – гарні книги почали робити самостійно.
Тому ціноутворення я вигадала, грубо кажучи сама, щоб мені було комфортно і це коштувало всіх зусиль. Тепер усі подібні книги коштують приблизно 350 гривень. Моя перша – 300, а у передзамовленні – 250 гривень.
Над проектом я працювала мимоволі. Дуже хотіла написати книгу і періодично писала про це у соціальних мережах, нагадувала не так аудиторії, як собі. Для мене це був стимул – говорити вголос.
Коли рукопис був готовий, не скажу, що я мала прописану стратегію. Знала, що організую читання та тур після виходу книги. Я добре відчуваю свою аудиторію, бо вона зі мною давно і ми на одній хвилі.
Основна аудиторія мешкає у Києві, тому цілилася на максимальні читання саме тут. Серед моїх передплатників багато емігрантів, і це є актуальним зараз, коли ми говоримо про другу книгу про повернення з еміграції додому. Працюючи над «Назад назустріч», знала, що випускатиму сама. З першого попереднього замовлення «Місто, яке мене з’їло» навіть не думала про те, щоб робити щось із видавництвом.
Зараз до мене постійно звертаються за порадою. Але мені ніяково консультувати людей на цю тему, бо я не фахівець. Всього раз наприкінці 2018 року я провела авторський захід «НЕлекція – як видати книгу самостійно і не збожеволіти». То був платний івент, після якого ми продавали відеозапис. Але на цьому точно все.
Тоді був великий запит на подібний захід, а мені хотілося відстрілятися і більше говорити про це я не збираюся. Тому що треба видати щонайменше книжок 10, щоб мати право розмірковувати. Я маю суб’єктивний досвід, який зараз калькують. І це чудово. У приватній формі ділилася досвідом із знайомими, платних консультацій не проводжу.
Чому зараз багато самвидаву? Тому що є чийсь вдалий досвід, і я вже двісті тисяч разів сказала, що це нескладно і можна заробити грошей. Вам не потрібне видавництво, вам не потрібно бути суперзнаменитим, щоб створити свою книгу та продати її.
Валерія Кваснєвська
Авторка книги «Вельветові штани»
Повірила, що можу випустити свою книгу, коли була у декреті і тонула у післяпологовій депресії. Поки мої подружки ходили на роботи та самореалізовувалися, я сиділа вдома з дитиною та страждала.
Почала гуглити – шукати, як написати та видати книгу. Попадала на різні історії про те, що це не так і складно чи страшно. Так знайшла Ліліт Саркісян, яка видала книгу Льоні Мартинчика, і все вийшло.
Я написав Ліліт, спитала, чи готова вона взятися за мене, і відправила уривок. Вона сказала: “Клас, давай”. Це було три роки тому.
Мені потрібно було викласти на папір внутрішні переживання. Часто відомі люди в інтерв’ю на запитання “Яка у вас мета?” відповідають: “Хочу радувати людей та ділитися своїми емоціями, хочу, щоб люди почули про мій досвід”. Я завжди думала, що це марення. Але ні, сама відчула цю потребу висловитись і бути почутою.
Рішення видати книгу прийшло влітку минулого року, у мене були складнощі на роботі, зрозуміла, що роблю щось не те, і прагну не туди. Мені здавалося, що обманюю тих, хто читає мене. Мені здавалося, що за роботою з брендами та рекламними колабораціями зовсім забила на мрію.
Водночас розуміла, що тексти, написані три роки тому, десь стають менш близькими до мене. Я наче їх забуваю, не хочу на них дивитися, щоб не брати відповідальності за минулий досвід. Але все ж таки вирішила взяти.
Говорила з видавництвами усі ці три роки, робила презентації, розповідала, чому їм варто вибрати мене. Ходила в різні – і дуже популярні, і нішеві, як це модно казати, але скрізь отримувала відмову.
В одному з них заявили, що якщо вони друкують книгу невідомих авторів, то це має бути якийсь модний інфлюєнсер. А мені не вистачає передплатників. У видавництві “Артбукс” редакторка Маша Курочкіна сказала, що вони, на жаль, не можуть надрукувати мою книгу, але я маю це зробити сама. Маша прочитала уривки та сказала, що якщо не опублікую, то багато втрачу. Так я повірила у себе.
Мені пощастило, бо моїм наставником, продюсером та провідником була Ліліт Саркісян. Моєю турботою було вичитати рукопис і переписати деякі моменти, Ліліт зробила ілюстрації та верстку. На ній була комунікація з друкарнею, що, напевно, коштувало мені дорожче, але я вирішила довіритися професіоналу.
У процесі було задіяно мінімальну кількість людей. Якщо говорити про перших читачів, то я відправила рукопис татові, отримавши від нього тонну критики та підтримки. До тата була моя подруга Юлія Дідик, яка писала дипломну роботу з книги. Щодо української мови «Вельветові штани», то вичитувала Іра Гіль.
Планувала 1000 екземплярів, не була впевнена, що навіть їх продам. У мене на той момент було близько 4000 передплатників і тираж 500 штук здавався дуже маленьким. Вартість встановлювала, виходячи з витрат і того, скільки грошей мені треба, щоб не померти.
Складно назвати книгу комерційним проектом, багато грошей витратила, вийшла дорога презентація. Я хотіла зняти відео для промо книги, що забрало бюджет. Але мені здавалося, що робити першу книгу економніше, ніж придумалося, не варто.
Почала заробляти на книзі зовсім недавно, до цього окупалася презентація та друк.
Я не показник правильності проекту, просто пишу в інстаграмі. Кілька разів публікувала уривки та дивилася на реакцію. До виходу я зробила передзамовлення, щоб зібрати якусь необхідну суму. Зняла кілька відео, щоб показати, як ми робили книгу. Мене дуже підтримали мої друзі – спрацював інфлюєнс-маркетинг.
Планую далі писати книжки. Я знаю, якою буде наступна, які будуть розділи, але основну сюжетну лінію ще не склепала.
Зараз, щоб бути письменником, не треба мати офіційного папірця, бо покоління змінилося. Люди вірять у себе, пишуть та випускають книги.
Саварина Каріна
Авторка книги «Не вагітна»
Під час планування вагітності я опинилася в кабінеті у гірудотерапевта. Ця історія була першою в списку сюрреалістичних, але саме тоді я вирішила вести щоденник. Протягом п’яти років розуміла, що весь цей набір смішного, страшного і кумедного треба буде одного разу видати.
Я не могла знайти жодної статті або книжки на тему довготривалого планування вагітності. Тим більше чогось живого, де героїня би розповідала про свій досвід. Про любов є, про втрату, про життя після розлучення є, а про безпліддя українською або російською не було.
У 2019 році, в лютому, ще не написана книга повисла у мене над головою. Мені здавалося, що вона ходить за мною і чекає. Тому почала збирати в купу п’ять років записів у щоденнику. На той момент я вчилася на літературних курсах, бо бути письменницею мріяла завжди. Вчилася по книжках для письменників, їздила на літературний ретрит і навіть перейшла на українську мову, щоб написати рукопис.
Перший варіант книжки російською мовою, де були описані всі ситуації в кабінетах лікарів без персонажів, діалогів та сюжету, прочитав мій чоловік. Сказав, що це страшенно нудно. Я сіла вивчати побудову тексту, як створювати сюжет та яке художнє життя повинен подолати головний персонаж.
Намагалася написати таку книжку, щоб читалася за один-два вечори. І я так багато працювала, що в результаті цього досягла. Але то була довга і кропітка робота. Розумієте, мріяти написати книжку і написати її – це різні речі.
Повністю до виходу книжки її читав тільки мій чоловік. По 35 сторінок відправила своїм подругам. Більше ніхто не бачив текст.
Спочатку я шукала інформацію на сайтах видавництв, куди можу відправити рукопис. Часто вони пишуть, що не приймають роботи рік або розглядатимуть його від шести місяців до року.
Потім я послухала від знайомих про підписані договори, які вони не читали, а потім не мали жодної копійки з публікацій. До того ж договір підписаний на п’ять років, без права видаватися самостійно або в іншому видавництві з кращими умовами. Я пішла до одного видавця, він крутив носом, запропонував надрукувати книгу за дуже велику для мене суму, аргументуючи «ви ж хочете, щоб на останній обкладинці стояв гарний видавець, це додасть вам ваги». Зрештою, я вирішила друкувати сама. Знайшла видавництво тільки для друку, найняла юриста, який уклав мені договір, оплатила тираж. Всі питання з ISBN-кодом та інші формальності були вирішено.
Так я віддала у видавництво рукопис і фото для обкладинки. Потім ми з чоловіком шукали шрифти на обкладинку та все решта (в книжці багато різних форматів тексту), але найдовшим було редагування. Друк та брошурування тривали всього 10 днів. Наша команда була невелика – я, мій чоловік, а також дизайнер, верстальник, коректор і директор видавництва.
Хотіла надрукувати одну тисячу примірників, бо вірила, що моя книжка важлива й обов’язково знайде свого читача. Коли рукопис вже був у видавництві й стала відома дата друку, я відкрила попереднє замовлення і продала 50 книжок. Стало зрозуміло – треба друкувати мінімально, а це було 500 штук.
Я хотіла, щоб моя книга мала таку назву, обкладинку та текст, які я вважаю за потрібні. Мені здається, що дуже важко змиритися з оформленням книги, яке тобі не подобається. Можливо, це якийсь мій інфантилізм, не можу казати за всіх.
Звичайно, важливий сенс книжки, а не її зовнішність, і ми маємо багато розпіарених гарних книжок, які за своїм змістом нічого не варті. Мені хотілося, щоб моя книга була гарною всередині й зовні. Я боялася порушення цього балансу. Бо читати – це задоволення, і коли книжка приємна на дотик, мені здається, так ще краще. Але, може, колись це втратить для мене сенс і головними будуть тільки слова.
Ціну формувала досить просто – склала вартість тиражу, роботу фотографа, перукаря та візажиста, плюс у мене працює няня п’ять днів на тиждень по 4,5 години (це той час, коли я можу писати), плюс сайт, реклама в інстаграмі та фейсбуці, плюс заклала в бюджет витрати на переклад книги англійською мовою. Так і вийшло 250 гривень.
Я викупила весь тираж у видавництві та створила сайт. Продаж відбувається тільки там, через вмонтовану платіжну систему.
З промо проєкту я трохи помилилася, бо думала, що сама ця тема та безкоштовний уривок на сайті зроблять свою роботу.
Так не сталося, тоді я написала багато постів на своїх сторінках у соцмережах. Писала відомим людям, книжковим блогерам. Таким чином я потрапила на канал ТРК “Київ”, де вперше розповіла в прямому ефірі про книжку і свою історію. Це було досить важко. Потім я купила рекламу в інстаграмі та фейсбуці. І нічого з цього мені не допомогло. Спрацювали відгуки людей, які її вже прочитали. Після цього почали звертатися різні інтернет-видання для інтерв’ю та огляду книжки.
Головна мета книги «Не вагітна» – разом поплакати. Я написала її для себе в минулому і для таких жінок, як я. Для таких сімей, для родин із питанням непліддя. Щоб стало легше і в голові пролунала думка – я така не сама, наша сім’я не виняткова. Зараз такі часи – навколо багато хвороб і безплідних пар стає все більше. Я хотіла показати внутрішню боротьбу такої жінки, як їй важко жити в суспільстві, де домінує ідея вийти заміж та народити. Де люди можуть собі дозволити замість «Як справи?» спитати «Коли діти?».
Ми повинні переформатувати культуру спілкування і відмовитися від втручання в особисте життя інших людей. Ми повинні будувати свої кордони та нарешті навчитися поважати приватне життя інших. Я хотіла, щоб люди подивилися на мою історію збоку, пригадали ситуації, коли вони допускали недоречні зауваження, поради та запитання. Я написала декілька статей у свій блог на сайт. Один із текстів звучить так: «Запитання про дітей завжди недоречні». А ще я хотіла, щоб книжку читали гінекологи і репродуктологи. І вони читають, а потім пишуть мені, що будуть приділяти більше уваги психічному стану пацієнток. Це маленька перемога в напрямку бережливого ставлення до таких жінок
Анастасія Ар’є
Авторка книги «З асфальту на траву»
У 2017 році ми з чоловіком, дочкою та моєю мамою переїхали з Києва до Карпат будувати готель. Це було хвилююче, довгоочікуване і… схоже на блукання у темряві. Я почала вести щоденні нотатки, щоб зберегти все, що відбувається, хоча б у форматі щоденника. Я не знала, куди нас приведе ця витівка, не знала, що буде через рік чи через п’ять років, але напевно знала, що це – значний і переломний етап мого життя. Тому важливо було не розгубити спогади по соціальних мережах, не позбутися самої себе двома-трьома записами в блозі, а записати все, що відбувалося. Укласти емоції, переживання та події під тверду обкладинку. Опублікувати І таким чином поділити досвід з тими, хто був поряд і з тими, хто стежив на відстані за втіленням нашої карпатської мрії.
Я мріяла видати книгу влітку 2018 року – до першої річниці переїзду. Але очікування та реальність так сильно відрізнялися, що сил та часу закінчити нотатки для книги не було. І я вирішила: якщо не встигаю до запланованого часу, значить, нема чого й намагатися. Взимку 2019 року я пішла на курс Маріам Головня з ідеєю кулінарної книги готелю – щоб подивитися на її досвід самвидаву і дізнатися про всі технічні нюанси, але в результаті вирішила дописати відсутні фрагменти і все-таки опублікувати «карпатську» книгу.
Я навіть не пробувала звернутися до видавництв. Не думаю, що їх зацікавила б ідея плюс у мене зовсім невелика аудиторія в соціальних мережах. До того ж мені важливо було повністю контролювати процес – назвати книгу так, як я хочу, вибрати папір та шрифт, обкладинку та фото на ній, місце та формат презентації.
Робота над виходом книги почалася з того, що якось уночі я «побачила» обкладинку. Смішно, але перше, що я зробила – написала фотографу Даші Самарцевій, чи можу взяти її фотографії для обкладинки книги.
Даша дала добро, і на той момент я зрозуміла – понеслося. Знайшла коректора, домовилася про співпрацю. Літери для назви народжувалися у далекій Португалії, їх намалювала моя подруга-каліграф Ксюша Заєць. Для форзацу я взяла іміджеву ілюстрацію кантрі-клубу NATRAVE, її малювала Ліліт Саркісян. Коли рукопис був готовий, я почав робити запити в друкарні. І далі вже, визначившись із друкарнею, вела паралельно листування з ними та з коректором.
Друкарні зробили мені прорахунок на 500 та 1000 примірників. Варіантів було два. Або витратити багато своїх грошей на тисячу книг і довго їх продавати (і в результаті навіть непогано заробити), або відкрити попереднє замовлення до виходу книги та друкувати тираж, по суті, на гроші читачів. Тому я запитала передплатників в інстаграмі, кому цікава книга, за кількістю відповідей прорахувала, що замовлення покриє мені більшу частину витрат на тираж у 500 примірників. На цьому й зупинилась. Додала своїх грошей та надрукувала 500 книг.
Коли я розділила вартість тиражу на 500 книг, подумала: о, клас, одна книга не дуже дорогий виходить. А потім порахувала ще оплату роботи коректора, каліграфію, верстку, дизайн та кольоропробу обкладинки, отримання кодів, доставку тиражу до Києва та Карпат, особливі вкладиші для книг, куплених на замовлення, оренду локації для презентації тощо. – цифра одразу підросла, що також вплинуло на комерційну ціну.
Продаж відбувається безпосередньо – я розмістила форму замовлення книги в соціальних мережах і в блозі, а гості кантрі-клубу NATRAVE можуть купити її прямо на рецепції.
Я розуміла, що книгу в основному куплять «свої» – ті, хто давно підписаний, хто стежив за цією історією #с_асфальта_на_траву, хто був у нас в гостях і жваво цікавився: «Як ви наважилися?», «Як будувалися?», «Чи важко довелося?». Тому коли повернулася до роботи над рукописом, просто писала про це в інстаграмі, показувала процес, викладала сториз. Загалом нічого особливого не робила. Зараз я маю ідею для другої книги. Залишилось сісти та написати.
Самвидав був важливим для контролю всіх етапів і впевненості в тому, що книга виглядатиме так, як я задумала. Видавництва можуть зацікавитися невідомим автором у тому випадку, якщо він має багатотисячну аудиторію. А якщо автор має багатотисячну аудиторію, навіщо йому видавництво?
Написав книгу, видав у тому вигляді, в якому хотів, та ще й заробив на продажах замість копійчаних роялті, що виплачує автору видавництво, – бінго! Так, майже все доведеться робити самостійно, але результат того вартий.
