Наприкінці грудня у видавництві #книголав вийшла друком повість “Я, Ніна” журналістки та телеведучої Яніни Соколової та письменниці Ольги Купріян. У книжці розповідається історія боротьби за життя від першої особи — відомої телеведучої Ніни Сокіл, яка дізнається, що хвора на рак. Їй доведеться пройти через страх і зневіру, щоб наново відчути жагу до життя й навчитися приймати підтримку та любов. Книжка є частиною великого соціального проекту “Я, Ніна”, мета якого — змінити ставлення до онкохворих у суспільстві, а також допомогти хворим на рак змінити ставлення до себе.
Публікуємо уривок із повісті.
Що з моїм тілом щось не так, я дізналася на сцені Одеської національної опери. На мені — чорна атласна сукня зі шлейфом і діамантів на п’ять мільйонів гривень. Поруч — охоронець. Для діамантів. Тисячі очей зосереджені на моїй фігурі, і в цю мить я відчула, як по нозі стікає драглисте тіло, за відчуттями схоже на медузу. Трохи підняла шлейф і побачила, що це — кров’яний згусток. Зловила на собі погляд охоронця, що з жахом дивився на мої ноги.
— Костянтине, дайте терміново серветки.
Охоронець Костянтин віддав розпорядження по рації, менш ніж за хвилину йому принесли пачку вологих серветок. Дорога в туалет. Я — попереду, охоронець не відступає ні на крок. Це його робота, адже я без перебільшення — дуже дорога ведуча. Особливо якщо враховувати вартість прикрас.
Пройшла в туалет, він — за мною. Виразно на нього подивилася:
— Ви і в кабінку підете зі мною? — Може, в нього профдеформація, і він у кожному підозрює крадія коштовностей? Відвернувся, дав серветки.
У кабінці тісно, сукня важка, з метровим шлейфом — підтримувала її під пахвою. По нозі густою цівкою стікала кров — як при місячних. Визирнула з кабінки, щоб не кричати на весь туалет:
— Хтось може збігати в аптеку по прокладки?
Охоронець дивився на мене з нерозумінням, ніби вперше почув, як уголос промовляють слово «прокладки». Ще й у Національній опері.
— Тампони? Жіночі гігієнічні засоби? — повторила вже без надії. Костянтин не вловив іронії. Похитав головою — «інструкція», виходити “не положено”.
«Факін шіт» — матюкатися вголос мені не дозволяв статус «жінки в діамантах». Набрала асистентку, попросила купити прокладок. Відмотала довжелезний шматок туалетного паперу й засунула між ноги.
Вийшла з кабінки — «вдягла» робочу усмішку. Зрештою, я звикла до стресових ситуацій. Це — одна з них. Нічого надзвичайного.
Звісно, я не подумала, що в мене рак. Мені здається, мозок у таких випадках відкидає найгірші варіанти. Нагуглила діагноз «полікістоз» і записалася до своєї гінекологині. На УЗД лікарка побачила «темну пляму» в матці й підтвердила нагуглений діагноз. Зробили аналізи й іще раз підтвердили — тепер я це вже розумію — хибний полікістоз.
Мене «почистили», призначили гормони, заспокоїли. І залишили наодинці з хворобою, яка тим часом розповзалася, міцнішала, захоплювала нові території, приспавши мою пильність хибними завіряннями, що все добре.
Страшенно на себе злюся, що в цей єдиний раз зробила не так, як завжди роблю, — не перевірила факти. Яка з мене після цього журналістка? Довіряєш першому-ліпшому запиту в гуглі, не йдеш до інших лікарів — цей голос неможливо заглушити в собі досі. Андрій намагався втішити: «Ти не винна, що інші погано роблять свою роботу». Але й на ці його спроби я тільки злилася.
Були втрачені місяці. Я здогадалась перевіритися ще раз тоді, коли з мене випала друга «медуза». Були зйомки чергової програми і вже знайоме відчуття, як щось стікає по нозі. Цього разу я знала, що це, — але хіба так повинно бути?
Лікарка завірила, що все добре: «Мабуть, недочистили». Знову лікарня, знову операція. Знову втрачений час. Минуло три тижні — я отримала результати аналізів.
У документі був запис «Ca corporis uteri qr IC (T1cNxMo), G1-3».
— Сі… ей… кор-по-ріс у-те-рі… — бурмотіла собі під носа, забиваючи текст у пошукову стрічку.
Не встигла ковтнути кави, як на екрані видало результати пошуку: «Низькодиференційований рак ендометрію матки».
Перш ніж мозок опрацював інформацію, що містила слово на три літери, у голові промайнуло робоче: «Треба записати програми наперед. І чимшвидше зробити операцію». Набрала лікарку. В моїх програмах завжди є момент, коли герой інтерв’ю змінюється — зазвичай після незручного запитання. Часом це ледь вловимі зміни, помітні для мене, але невидимі для камери й глядачів. У розмові з моєю ексгінекологинею якраз був такий момент. «Ніно, Ніночко, заспокойтеся, все буде добре, ми переробимо — мабуть, це помилка». — «Що саме?» — хотілося спитати її, який із результатів — помилка?
— Знову бутерброди? — мамин голос висмикнув мене із заціпеніння. — Є рагу, я кому його взагалі варила?
Повільно опустила погляд на тарілку, де й справді лежав неторканий тост із тонко нарізаними півмісяцями авокадо й двома прямокутниками сиру.
— Мамо, здається, у мене рак.
Не знаю, навіщо я це сказала. Я давно не ділилася з мамою інформацією про своє здоров’я. Це — мої проблеми, я звикла вирішувати їх сама. Навіщо зайвий раз хвилювати маму?
Мама замовкла, вслухаючись у відлуння фрази, яку я не планувала ось так, без підготовки, видавати. Правда ніби випала в мене з рота, насправді ж я, певна річ, хотіла подякувати за піклування й за ранкове рагу, хоч, направду, цю страву я не дуже любила. Мабуть, у мені спрацював той віковічний механізм, яким діти завжди користуються з близькими дорослими. Коли щось болить та особливо засмучує. Так мої сини приходять і з порога скаржаться, якщо розбили коліна. Я одразу жалію, цілую, гладжу болючі місця — вони вірять у те, що мої дотики зцілюють. Мамині дотики, мамина любов.
Про що в ту мить думала моя мама? Чи їй не почулося? З чим можна сплутати таке коротке слово — «рак»? Чи можна подумати, що я замовила варених раків на сніданок і тому не їстиму рагу? Чи що «рак» — це якесь нове модне слово, професійний жаргон? Може, мама сподівалася, що в якусь мить я ніяково всміхнуся, усвідомивши весь жах ситуації, і поясню, що мала на увазі? Або це фраза в сценарії, раптом я репетирую свою роль у виставі, про яку мама поки не знає?
— У тебе… що? — про всяк випадок уточнила вона, сподіваючись, що недочула. Мама знала про дві планові операції, але ж це був «полікістоз»!
— Рак, мамо, ти правильно почула, — я стиснула губи й відчула кислувато-гіркий присмак кави, яку встигла тільки пригубити. У ніздрі просочилися докірливі нотки рагу, я відчула, як рефлекторно стиснувся у відповідь живіт, і навіщось вийняла із себе ще два слова: — Ендометрію матки.
Мама важко опустилася на стілець. Рука її мимовільно торкнулася грудей у тому місці, де було серце. Я потягнулася до домашньої аптечки, пригадуючи назви препаратів, якими користуються в таких випадках. Валідол, корвалол, нітрогліцерин… валер’янка? І раптом маму прорвало.
— Я так і знала! — закричала вона. — Це все твоя робота! Це все стрес! Я тобі казала, казала…
Мама була мені підтримкою все життя. Вона виростила мене сама, зуміла прищепити цінність освіти й цінність мене самої. Я приходила до мами оплакувати погані оцінки, викладачів-хабарників в університеті, невірних партнерів, невдалі інтерв’ю. Жодного разу мама не сказала мені, що я «сама винна». Мама стояла за мене горою, як велика ведмедиця стоїть за своїм ведмежам. Відпускала завойовувати світ, але завжди була готова захистити. Тепер я, здається, виросла. І все ж — моє «колінце» нестерпно боліло.
…Я обійняла маму, як обіймаю своїх дітей, коли ті не можуть упоратися з розчаруванням, коли їм сумно чи страшно. Мамині плечі легко тремтіли, вона склала руки перед собою так, як янголи складають перед собою крила, втомившись розгрібати людські проблеми. Ми обидві були з тих жінок, які рідко дозволяють собі плакати. Я обіймала свою маму так, як хотіла б, щоб мама в цю мить обійняла мене.