«Мені здається, що білі люди поводяться зі мною добре, поки я залишаюся на своєму місці. Поки залишаюся в “контейнері, який для нас створили”». Уривок з книжки «Каста. Витоки наших невдоволень»

від | Січ 26, 2022 | Без категорії, Фемкульт, Читати

Одна з найкращих книжок 2020 року за версіями численних видань від лауреатки Пулітцерівської премії Ізабель Вілкерсон — «Каста. Витоки наших невдоволень», що вийшла друком у видавництві Лабораторія, досліджує тему соціальної нерівності — зокрема, виникнення та поширення каст та інших штучних поділів населення. Авторка описує маловідому усім кастову систему Америки, Індії та нацистської Німеччини та проводить паралелі між ними. Публікуємо уривок з книжки.

Цю дівчину звати Міс. Їй дали це ім’я не без причини. Вона народилася в Техасі в 70-х роках ХХ століття. Батьки Міс вступили в доросле життя при авторитарному режимі епохи Джима Кроу, який заклав правила для решти країни. Головне правило полягало в тому, щоб тримати найнижчу расу на дні у будь-який спосіб і в усі часи. Кожне посилання на цю касту мало на меті закріпити її нижчість. Наприклад, описуючи залізничну аварію, газети повідомляли: «Загинуло двоє чоловіків, дві жінки й чотири негри». До чорношкірих чоловіків ніколи не зверталися «містер», а до чорних жінок «міс» або «місис» — їх називали на ім’я або ж «тітонька» чи «дівчина», причому незалежно від віку чи сімейного стану.

Ці правила були такими само беззаперечними, що й зміна пір року. Кампанія з виборів мера в Бірмінґемі (штат Алабама) майже повністю ґрунтувалася на порушенні священного протоколу. Під час виборчих перегонів 1961 року начальник поліції Булл Коннор (супремасист) мав фаворита. Він вирішив забезпечити обрання кандидата, перемоги якого прагнув, підставивши чоловіка, котрого хотів бачити переможеним. Коннор заплатив якомусь чорношкірому за те, щоб він потис руку кандидата-суперника на публіці, тоді як фотограф чекав у засідці. Цій історії була присвячена ціла сторінка в місцевій газеті. Суперник програв вибори — Булл Коннор знав, що так і має бути. Як писав історик Джейсон Сокол, для білих мешканців Півдня називати чорношкірого містером чи тиснути йому руку — це був «смертний гріх», «жахливий вчинок».

Юнак, дитинство якого пройшло в місті Сельма за 150 кілометрів на південь, спостерігав, як зовсім незнайомі білі люди, навіть діти, називають його маму й бабусю на ім’я, наважуються гукати до його матері «Перлі!» замість «місис Гейл» — і все це попри пряму поставу, церковні рукавички й вбрання жінок. Гарольд Гейл зненавидів цю схильність до надмірної фамільярності, те, що його горду маму й бабусю ставлять на місце. Ще гіршим було розуміння того, що він нічого з цим не може вдіяти.

На початку 1965 року до міста приїхав доктор Мартін Лютер Кінґ-молодший. Після закінчення Громадянської війни минуло сто років, однак члени найнижчої касти все ще не мали права голосу, хоча П’ятнадцята поправка надавала їм це право. Гарольд Гейл записався на участь у марші від Сельми до Монтґомері, який планував провести доктор Кінґ.

Міст Едмунда Петтуса, який вони мали перейти на початку маршу, був у кількох кварталах від будинку Гейла. Коли він разом із шістьма сотнями інших учасників маршу прийшов до підніжжя мосту, їм перекрила дорогу колона співробітників поліції штату — верхи й в шоломах. Кінні полісмени почали штурмувати протестувальників. Вони труїли їх газом, били й топтали, «підганяючи коней, копита яких маячили над тими, хто впав» — так розповідав про це письменник Джордж Леонард, який з жахом спостерігав за цим по чорно-білому телевізору. Телеканал АВС News перервав демонстрацію фільму про військові злочини нацистів «Нюрнберський процес» (Judgment at Nuremberg), щоб показати кадри з Сельми, де одне страхіття змінювалося іншим.

Гейл, який був тоді підлітком і перебував далеко від лідерів маршу, котрі йшли попереду, не отримав фізичних ушкоджень. Однак тепер його хвилювало, скільки часу знадобиться на те, щоб усе змінити. Саме в ту мить і в тому місці Гейл вирішив: якщо і є щось одне, що він має зробити, то це примусити панівну касту з повагою ставитися до наступного покоління свого роду. Він вирішив, що постане проти кастової системи, назвавши іменем «Міс» першу новонароджену доньку, хоч би коли сталася ця благословенна подія. У панівної касти залишиться лише один варіант — називати дівчинку титулом, у якому вони відмовляли його матері й бабусі. Дівчинку зватимуть «Міс». Коли у Гейла народилася донька, його дружина Лінда назвала її саме так.

Одного літнього вечора Міс сиділа навпроти мене за обіднім столом, вкритим мереживною скатертиною. Домашню лазанью й полуничний пиріг вже забрали зі столу. Діти й чоловік Міс були чимось зайняті, а вона розповідала про своє життя на півночі й на півдні, про те, що переконання батька дратували кастову систему, а також про своє життя в цьому світі.

Між нами на столі стояла біла порцелянова цукорниця. Міс прикрила її рукою.

— Мені здається, що білі люди поводяться зі мною добре, — сказала вона, — поки я залишаюся на своєму місці. Поки залишаюся в «контейнері, який для нас створили».

Міс м’яко, але наполегливо поплескала по цукорниці.

— Щойно я вибираюся з контейнера, — сказала вона, піднімаючи кришку з цукорниці, — це стає проблемою.

Вона подивилася на кришку проти сонця, а потім поклала її на місце.

Коли Міс була маленькою дівчинкою, її сім’я переїхала в невелике місто на сході Техасу. Вони були єдиною чорною сім’єю у своєму кварталі. Її батько дуже любив на дозвіллі доглядати за переднім двором, підтримуючи в ньому чистоту й порядок. Він міняв однорічні рослини на клумбах за одну ніч, щоб наступного ранку люди прокинулися й зі здивуванням побачили майже новий двір. Одного дня білий чоловік, який жив по сусідству, побачив, як батько Міс косить газон, сказав, що він чудово виконує свою роботу, й запитав, скільки він за неї бере.

— О, я нічого не беру, — сказав Гарольд Гейл. — Я сплю з господинею дому.

Він посміхнувся тому чоловікові.

— Я тут, — відказав чоловік.

Щойно чутки поширились, люди взяли бейсбольні бити й розтрощили поштову скриньку перед ретельно доглянутим садочком Гейла. Тож Гарольд Гейл зробив нову поштову скриньку з бетону. Одного дня хтось проїжджав повз будинок і знову спробував розтрощити поштову скриньку з вікна авто. Тієї миті сім’я почула крик.

— Той чоловік пошкодив руку, намагаючись вдарити битою по новій поштовій скриньці, — розповіла Міс. — Однак вона була з бетону, тому бита відскочила.

Після цього сусіди Гейлів залишили поштову скриньку в спокої.

Місцеві середні школи дозволяли членам двох каст відвідувати їх разом з початку 70-х років, до переїзду родини Гейлів. Коли Міс навчалася в десятому класі, вони з друзями привернули до себе несподівану увагу через портативні радіостанції, якими користувалися під час перерв між заняттями. Це було ще до появи мобільних телефонів і давало змогу Міс підтримувати зв’язок із друзями, які часто збиралися біля її шафки під час перерви. Одного дня директор школи викликав Міс до свого кабінету, оскільки підозріло ставився до цього й бажав знати, чому учні збираються біля її шафки. Вона показала йому пристрій.

Директор запитав, як її звати.

— Міс Гейл, — відповіла вона

 — Яке твоє ім’я?

— Міс.

— Я запитав, яке твоє ім’я.

— Мене звати Міс.

— У мене немає часу на це безглуздя. Яке твоє справжнє ім’я?

Міс ще раз назвала ім’я, яке дав їй батько. Тепер директор розгнівався й наказав помічникові знайти документи дівчини. Документи підтвердили її ім’я.

— Гейл, Гейл, — повторив директор, намагаючись зрозуміти причину порушення протоколу. У маленьких південних містах білі люди знали або мали знати всіх чорношкірих, більшість яких так чи інакше залежали від панівної касти з огляду на дохід чи виживання. Він намагався зрозуміти, якій сім’ї чорношкірих вистачило мужності назвати доньку Міс, знаючи, що це поставить білих людей у незручне становище.

— Гейл. Я не знаю ніяких Гейлів, — нарешті сказав він. — Ти нетутешня. Звідки твій батько?

— Він з Алабами.

— На кого він працює?

Міс назвала компанію, яка була розташована за межами Техасу, й сказала директорові, що це компанія зі списку Fortune 500. Батьки навчили її говорити так, сподіваючись, що це забезпечить їй додатковий захист.

— Я зрозумів, що ти не звідси, — сказав директор. — Знаєш, як я це визначив?

Міс похитала головою, чекаючи, що її відпустять.

— Ти дивилася мені в очі, коли я говорив, — сказав він про це порушення кастових правил. — Тутешні кольорові знають, що цього краще не робити.

Зрештою Міс відпустили. Діставшись додому того дня, вона розповіла батькові, що трапилося. Він чекав цього моменту двадцять років.

— Що він сказав? А що далі він сказав? А що сказав після цього?

Батько Міс ледве стримувався. План почав працювати.

Він знову й знову говорив доньці, що вона має жити відповідно до того імені, яке їй дали. «Вони не мають виняткового права на людяність, — сказав він їй. — Вони не мають виняткового права на жіночність. Вони не мають виняткового права на те, що означає бути цілісною, вартою захоплення, шляхетною, шанованою представницею жіночої половини людського роду. Вони не мають монополії на все це».

Через багато років Міс випала можливість побачити життя в іншій частині країни. В коледжі їй запропонували провести літо з сім’єю однокурсниці на Лонґ-Айленді в Нью-Йорку. Члени цієї родини радо прийняли Міс: їм сподобалося її ім’я й те, як її сім’я спантеличила тих расистів на Півдні.

Міс дуже чемно поводилася з бабусею цієї родини, тому бабуся відчувала до неї особливу прихильність. У дівчини була витончена, невимушена манера спілкування, й вона з повагою ставилася до старших за давньою традицією життя чорношкірих на Півдні. Коли літо закінчилося й настав час повертатися на навчання, бабуся засмутилася, що Міс їде, оскільки дуже прив’язалася до неї.

— Шкода, що ти не можеш залишитися, — сказала вона, маючи нещасний вигляд і усе ще сподіваючись умовити її. Міс нагадала їй, що мусить їхати.

— Були часи, — сказала бабуся, немов застерігаючи дівчину й водночас відчуваючи смуток, — коли я могла б примусити тебе залишитися.

Голос бабусі затих, коли вона відчула власне безсилля.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!