Книга об’єднує три романи Франсуази Саган: «Охоронець серця», «Сигнал до капітуляції», «Невиразна усмішка» — твори із витриманою інтригою, сповнені психологізму та пристрасті. Франсуаза Саган вивела жанр жіночого роману на новий рівень, адже для неї не існує стандартних схем у відтворенні чуттєвого світу взаємин чоловіків та жінок, натомість її цікавлять любовні трикутники та чотирикутники, парадоксальність і багатогранність кохання.
Стиль письменниці емоційно наснажений, піднесений, дещо манірний й витончений. Вона пише про любов так, що її не можливо не відчути повною мірою.
Розділ четвертий
Я працювала, коли одержала новину. Точніше, я диктувала своїй секретарці зворушливий діалог між Марі д’Агу та Ференцом Лістом, вигаданий мною, без особливого ентузіазму, бо вчора я довідалася, що Ліста гратиме Ноден Дюк, і я погано собі уявляла, на що перетворить роль цей брунатний і м’язистий здоровань. Але в кіно бувають такі фатальні помилки, екстравагантні й дадаїстичні. Одне слово, я промурмотіла «щось незвичайне й неповторне» на вухо своїй любій секретарці, коли задзвонив телефон, вона плакала, бо надзвичайно чуттєва. Секретарка зняла слухавку, гучно висякалася й обернулася до мене:
— Це містер Пол Брет, пані. Він каже, це дуже терміново.
Я взяла слухавку.
— Дороті? Ви чули новину?
— Ні. Не думаю.
— Моя люба подруго… Френк помер.
Я промовчала. Він занервував.
— Френк Сейлор. Ваш колишній чоловік. Він наклав на себе руки сьогодні вночі.
— Такого не може бути, — сказала я. І я так подумала. Френк ніколи не мав найменшої мужності. Він був дуже приємним чоловіком, але зовсім не хоробрим. А на мою думку, треба мати неабияку мужність, щоб накласти на себе руки. Досить подумати про те, скільки людей прагнуть заподіяти собі смерть, але не наважуються.
— Але це сталося, — знову почувся голос Пола. — Він наклав на себе руки в жалюгідному мотелі недалеко від вас. Жодного пояснення.
Моє серце билося повільно, повільно. Сильно, але повільно. Френк… веселість Френка, сміх Френка, шкіра Френка… Помер. Дивно, як смерть якогось малопомітного чоловіка шокує вас більше, аніж смерть якоїсь знаменитості. Я не могла це повірити.
— Дороті… Ви мене чуєте?
— Я вас чую.
— Дороті, треба, щоб ви приїхали. Він не мав родини, а Луелла, як ви знаєте, в Римі. Я в розпачі, Дороті, треба, щоб ви приїхали для оформлення документів. Я приїду вас забрати.
Він поклав слухавку. Я повернула телефон своїй секретарці — її звуть Кенді, невідомо чому — і знову сіла.
Вона подивилася на мене з тією доречністю, яка робить її такою незамінною, відчинила шухляду з написом «архіви» й дістала звідти пляшку «Чівас», яка зазвичай там зберігається. Я неуважно випила велику порцію.
Я знаю, чому дають випити чогось спиртного людям у стані шоку — алкоголь у таких випадках діє на вас погано й пробуджує інстинкт фізичного опору, протесту, який сприяє вашому отупінню більше, ніж будь-що.
Віскі обпалило мені горло, і я отямилася, переповнена жахом.
— Френк помер, — сказала я.
Кенді затулила обличчя хусточкою. Я мала достатньо часу, і щоразу, коли мені відмовляло натхнення, розповідала їй про своє невдале життя. Вона, зрештою, теж. Одне слово, вона знала, ким був Френк, і я знаходила в цьому певну втіху. Я не витримала б, якби довідалася про його смерть у присутності людини, що не знала Френка. А проте Бог знав, що бідолаха давно зник, забутий набагато швидше з тієї причини, що був відомий.
Жахлива це річ — слава, а надто тут — коли вона щезає, то про неї навіть думати гидко. Завдяки туманним заміткам, які будуть йому присвячені, завдяки туманним відлунням, які породить його самогубство, неуважним, злим, майже безжальним, Френк, який був красенем Френком, чоловіком Луелли Шримп, якому всі заздрили, який так любив посміятися зі мною, помре двічі.
Пол приїхав швидко. Він по-дружньому взяв мене за руку, не став цілувати, я знала, що навіть легкий поцілунок довів би мене до сліз. Я завжди зберігала прихильність, навіть ніжність до чоловіків, з якими була близька з більшим чи меншим успіхом. Схоже, що таке буває досить рідко. Але протягом однієї ночі в одному ліжку завжди настає та мить, коли ти почуваєш себе ближчою до чоловіка, з яким ти це ліжко поділяєш, аніж до всього іншого на землі, й ніхто не примусить мене повірити в протилежне. Тіла цих чоловіків, такі мужні або такі безпорадні, такі різні й такі схожі, але так прагнуть не бути схожими… Отже, я взяла Пола за руку — й ми вирушили в дорогу. Я відчувала полегкість, адже ніколи його не кохала. Я б не хотіла, аби хтось із надто близьких мені чоловіків був свідком тієї мішанини спогадів, які навалилися на мене.
Френк лежав, ніби сонний — байдужий, мертвий. Він вистрелив собі в серце, куля пройшла від нього за два сантиметри, тому обличчя не змінилося. Я попрощалася з ним, не відчувши особливого болю — так, либонь, прощаються з якоюсь частиною себе, що колись вам належала, але потім осколок снаряда або хірургічна операція забрали її у вас. Він залишився шатеном, дивно, бо я ніколи не бачила чоловіка з таким шатеновим волоссям, попри банальність цього кольору.
Потім Пол запропонував підвезти мене додому. Я погодилася. Була четверта година пополудні, сонце світило нам в обличчя в новому «Ягуарі» Пола, і я подумала, що воно більше ніколи не світитиме в обличчя Френкові, хоч він дуже його любив. Люди досить негарно ставляться до мерців: щойно до них приходить смерть і їх кладуть у чорні ящики, добре закривають і закопують у землю. Або гримують, спотворюють, знерухомлюють їхні тіла й виставляють під блідим світлом електрики. Мені здається, що їх треба було б виставляти хвилин на десять на сонце, вивозити на берег моря, якщо вони його любили, востаннє пропонувати їм полежати на землі, перш ніж вони змішаються з нею навіки. Але ні, їх карають власною смертю. Іноді їм трохи грають Баха, релігійну музику, яку за життя вони зазвичай не любили. Мене опанував глибокий смуток, коли Пол висадив мене біля моїх дверей.
— Ви не хочете, щоб я зайшов до вас на хвилинку?
Я машинально кивнула головою, потім згадала про Льюїса. О, це не мало для мене ніякого значення. Мені було цілком однаково, якщо вони подивляться один на одного, як фаянсові собаки, цілком байдуже, що вони подумають, один і другий. Тож Пол провів мене до тераси, де, лежачи в кріслі-гойдалці, нерухомий Льюїс милувався птахами. Він привітав мене здалеку помахом руки, але, побачивши Пола, опустив руку. Я піднялася сходами на веранду й зупинилася перед ним.
— Льюїсе, — сказала я, — Френк помер.
Він простяг руку, вагаючись, доторкнувся до мого волосся, і я раптом зламалася. Я впала навколішки біля його ніг і гірко заплакала перед цією дитиною, що не знала людського горя. Його рука торкалася мого волосся, мого лоба, моїх змочених слізьмищік. Він не казав нічого.
Заспокоївшись, я підняла голову. Пол пішов, не сказавши ані слова. І я раптом усвідомила, що не плакала перед ним із однієї жахливої й гідної жалю причини: він хотів, щоб я заплакала перед ним.
— Певно, я здаюся дуже негарною, — сказала я Льюїсу.
Я подивилася йому в обличчя. Я знала, що очі в мене розпухли, туш потекла, риси обличчя деформувалися.
Але вперше у своєму житті я стояла перед чоловіком, перед яким мені зовсім не було соромно. У погляді Льюїса, у своєму моральному віддзеркаленні, яке він мені посилав, я бачила лише заплакану дівчинку, себе, Дороті Сеймур, дитину віком сорок п’ять років. Щось було в ньому, щось темне, жахливе й заспокійливе водночас, і воно заперечувало очевидності.
— Ви дуже страждаєте, — замислено сказав він.
— Я довго кохала його.
— Він покинув вас і був покараний, — коротко відповів він. — Таке життя.
Я вигукнула:
— Ви дивитеся на світ, як малий хлопчик. Життя не відповідає уявленням малого хлопчика, Богу дякувати.
— Воно може відповідати їм.
Він більше не дивився на мене, він знову став споглядати пташок із неуважним, майже знудженим виглядом. Я на мить подумала, що його співчуття не пішло далеко, я пошкодувала, що поруч немає плеча Брета, адже нас могли б об’єднати спогади про Френка, він міг би витирати мої сльози. Одне слово, я пожалкувала за непривабливою, сентиментальною й сльозливою комедією, яку ми могли б розігрувати на цій самій веранді. Водночас я пишалася своєю стриманістю. Я ввійшла в дім, там дзвонив телефон.
Він не переставав дзвонити весь вечір. Мої колишні коханці, мої друзі, моя бідолашна секретарка, партнери Френка, журналісти (цього разу їх було не так багато) — усі намагалися повиснути на моєму телефоні. Було вже відомо, що Луелла Шримп, довідавшись у Римі про новину, скористалася нею, щоб покинути знімальний майданчик у товаристві свого нового італійського жиголо. Я відчувала легку огиду від усієї цієї метушні. Ніхто з тих, хто тепер жалкував за ним, ніколи не допомагав Френкові. Лише я всупереч усім американським законам про розлучення допомагала йому матеріально до самого кінця. Останнього удару завдав мені Джеррі Болтон, директор товариства «Об’єднані актори». Цей бридкий персонаж улаштовував мені процес за процесом, коли я повернулася з Європи, намагаючись довести мене до голоду, а зазнавши в цьому невдачі, накинувся на Френка — після того, як він потрапив у неласку до Луелли. Це було створіння злостиве, всемогутнє, можна сказати, мерзотне, яке знало, що я щиро його ненавиджу. Проте він мав нахабство зателефонувати мені:
— Дороті? Мені дуже шкода. Я знаю, ви дуже любили Френка, і я…
— Я знаю, що ви викинули його зі служби, Джеррі, й ніде не давали йому прилаштуватися. Будь ласка, покладіть слухавку, я не хочу бути брутальною.
Він поклав слухавку. Мене переповнив гнів. Я повернулася до вітальні й пояснила Льюїсові, чому ненавиджу Джеррі Болтона та його долари й розпорядження.
— Якби я не мала кількох добрих друзів та залізного здоров’я, він би довів мене до самогубства, як довів Френка. Це найгірший лицемір із мені відомих. Я нікому ніколи не бажала смерті, але майже бажаю її йому.
Справді майже бажаю.
Ось так я закінчила свою промову.
— Ви не дуже вимогливі, моя люба, — неуважно сказав мені Льюїс. — Хтось інший побажає цього по-справжньому.
