Емілі та Шарлотта Бронте, Мері Шеллі, Джейн Остін, Байрон, Вальтер Скотт, Чарльз Дікенс, Едґар Аллан По, Генрі Джеймс, Дафна дю Мор’є — і це ще не повний список. Усі вони надихалися англійською літераторкою Енн Редкліфф. Жінкою, яка не написала перший готичний роман, проте окреслила головні його тропи, започаткувавши власний стиль письма, який називають школою Редкліфф. У 18-му столітті вона реалізувалася як письменниця, заробляла більше за чоловіка, подорожувала та вела життя, оповите легендами. А потім стала ще однією авторкою, чиє ім’я стерли з літературного канону.
DIVOCHE.MEDIA розповідає, яким був життєвий шлях королеви готики, згадує джерела готичної літератури та їхнє відлуння в сучасній попкультурі й відшукує ключі до прочитання «Італійця» — першого роману Енн Редкліфф, перекладеного українською.
Бути жінкою в 18-му столітті в Англії
Це — не мати права голосу, не мати права на власне тіло, бути обмеженою домашнім простором, бути заміжньою та втратити право на власність… Жінка того часу мала старанно контролювати свої бажання та бути слухняною, а радше зректися себе. Бо за кожен вихід за межу вона могла бути покарана, поготів за амбітний намір стати письменницею. Тому досвід Енн Редкліфф, яка вважається найвідомішою та найбільш високооплачуваною англійською авторкою 18-го століття, видається фантастичним, а її голос і досі промовляє до сучасниць.
Життя Редкліфф складається із припасованих клаптиків свідчень, які дійшли до сьогодення. І тому, як це часто буває при тривалому переказуванні, час оголив лакуни, що поступово заповнювалися легендами.
Невідомо навіть, який вигляд вона мала. Найвідоміший портрет жінки в капелюшку з’явився вже в посмертному виданні її творів. Наразі її уявний образ зафіксований лише на кількох ілюстраціях.
Енн Ворд народилася в Лондоні 9 липня 1764 року. Прикметно, що того ж року англійський літератор Горацій Волпол видав свій перший готичний роман «Замок Отранто». Енн була єдиною дитиною в сім’ї крамаря. Її батько мав ділові зв’язки з відомим англійським виробником кераміки Томасом Бентлі, який був одружений з однією із сестер його дружини. Той відкрив крамницю в Баті та запросив батька Енн очолити її. Тож сім’ї довелося переїхати.
Значну частину свого дитинства дівчина провела в маєтку свого дядька Бентлі, де мала змогу увійти в літературне коло. Вона росла в оточенні великої бібліотеки, серед чималої колекції картин, на яких були зображені мальовничі краєвиди, що захоплювали її та хвилювали уяву. Невідомо, чи була літераторка самоучкою, чи мала освіту. Проте її оточення запевне сприяло тому, щоби вона стала невситимою читачкою. Згодом письменниця цитуватиме в романах свого улюбленого Шекспіра. Серед поцінованих нею поетів, за переказами, були також Фрідріх Шиллер, Джон Мілтон, Торквато Тассо, Едмунд Спенсер. Вона знаходила втіху у звучанні музики та красі пейзажів, які потім вводила у свої твори.
У 23 роки майбутня письменниця одружилася з журналістом Вільямом Редкліффом, випускником Оксфорда, та переїхала жити до Лондону. За однією з легенд, вочевидь чоловічою, Редкліфф почала писати, щоб згаяти час, чекаючи на Вільяма з роботи. Він заохочував її до письма, і завдяки йому Енн мала змогу познайомитися з видавцями, які потім конкурували за її авторські права.
Свій дебютний роман «Замки Атліна та Данбейна» (1789), історію про протистояння двох кланів у Шотландії, Редкліфф написала у 25 років. Це єдиний її роман, дія якого відбувається в Британії. Його та наступний «Сицилійський роман» (1790), атмосфера якого вже була екзотичною, письменниця опублікувала анонімно. Визнання критиків вона отримала після третього «Роману в лісі» (1791), в перевиданні якого вже розкрила власне ім’я.
Оскільки книжки Редкліфф мали великий попит серед видавців, вона збільшила свій гонорар. До прикладу, за свій найвідоміший роман «Таємниці замку Удольфо» (1794), який вважають першим у світі бестселером, авторка отримала 500 фунтів стерлінгів, тоді як інші автори могли розраховувати лише на десять. А Джейн Остін майже два десятиріччя потому виручила за «Гордість і упередження» вп’ятеро меншу суму.
У 1794 році на зароблені Редкліфф кошти подружжя помандрувало Нідерландами, Німеччиною, Англією. Вона нотувала свої спостереження щодо одягу, меблів, посуду, звичаїв і діалектів місцевого населення. А за рік видала тревелог із традиційною для того часу розлогою назвою, який був прихильно сприйнятий критиками.
Авторські права на наступний роман «Італієць, або Сповідь Чорних Покутників» (1797) коштували видавцям уже 800 фунтів стерлінгів. Після його публікації — на вершині своєї слави — Енн Редкліфф покинула літературну сцену.
Точилися різні чутки щодо її раптового зникнення: багато хто демонізував постать авторки, дехто розповідав про те, що її звели з розуму власні жахи, інші робили абсурдні припущення, ніби вона засоромилася письменницької діяльності. Усе це свідчить про суспільний тиск на жінок, які не мали права бути тими, ким хотіли.
Справжні причини мовчання письменниці залишаються невідомими. Проте, ймовірно, її ізоляція була пов’язана з погіршенням стану здоров’я: нападами астми та інфекціями. Зрештою, вона продовжувала писати та їздити рідною країною. А ще — рятувала на вулицях Лондону собак, яких дуже любила, гуляла з ними парком, подорожувала.
На жаль, Редкліфф не вела щоденників, і ми не можемо прочитати історію видатної авторки її голосом, а сучасники залишили про неї обмаль спогадів через те, що вона мало з ким зналася.
Матеріалів, написаних її рукою, дійшло до нашого часу небагато: декілька листів та нотатник збереглися попри те, що чоловік спалив папери Редкліфф після її смерті у лютому 1823 року. У травні того ж року The Edinburgh Review спам’ятав її як «солодкоголосу птаху, яка співала свої самітні ноти».
Останні романи вийшли посмертно в 1826 році разом із її поезіями, уривками подорожніх записів та біографічним нарисом, що був написаний зі слів Вільяма Редкліффа. Пізніше англійська поетка Крістіна Россетті відмовиться від написання біографії письменниці, нарікаючи на брак інформації. Повна біографія авторки з’явиться лише наприкінці 20-го століття. Розвідку «Володарка замку Удольфо: Життя Енн Редкліфф» (1999) опублікував американський письменник Ріктор Нортон, який дослідив її походження, визначив місце в літературній традиції та проаналізував романи в контексті її життєпису.
Стати нараторкою
Багато досліджень, присвячених творчості Редкліфф, рясніють високими оцінками: видатна, талановита, геніальна. Проте її ім’я, попри схвальні відгуки критиків, було надовго стертим із канону. Згодом англійський письменник Вальтер Скотт захоплено нарече її «першою поеткою романтичної прози», а інший англійський письменник Томас де Квінсі піднесе як «велику чаклунку» свого покоління. Однак Редкліфф не була гідно вшанована. Лише зараз її творчість поступово повертається до читача. Протягом 2025–2028 років уперше буде опубліковане Кембриджське повне видання творів письменниці.
Англійська літературознавиця та співредакторка зазначеного видання Анджела Райт уважає, що стать Редкліфф була тим фактором, який виключив її книжки з канону, маркувавши їх як «жіночу літературу».
За часів письменниці готика була дуже популярною. Для жінок вона стала простором для дослідження проблем шлюбу, власності, тіла, насильства, суб’єктності. Авторки вели власні оповіді, змінювали наративи, вигадували версії відомих казок, до прикладу, популярної на той час казки про Синю Бороду, в якій героїня воліє знати таємницю та виходить за межі дозволеного. Готичні історії мали на меті закодовано передати їхні досвіди, головно через дуальності, контраст світла й темряви, замкнені простори. На багатьох письменниць вплинули праці Мері Волстонкрафт, яка обстоювала важливість жіночої освіти.
У 20-му столітті феміністичні критикині повернули забуті імена авторок та зробили спробу відродити жіночий канон. Цьому сприяли ґрунтовні дослідження Еллен Мерс, Сандри Ґілберт та Сьюзен Ґубар.
Термін «жіноча готика» використала літературознавиця Еллен Мерс у праці «Літераторки» (1976), розуміючи його як твір у готичному стилі, написаний жінкою. Вона стверджувала, що Енн Редкліфф у 1790-х роках окреслила шлях розвитку готичного роману, в якому молода жінка, представлена в центрі оповіді, одночасно постає переслідуваною жертвою та сміливою героїнею. Разом із тим існувала й чоловіча готика, де превалювали надприродні елементи та натуралістичні описи насильства. Питання визначення та розмежування цих понять досі залишається дискусійним.
Редкліфф не була першою готичною авторкою. Чому саме їй тоді вдалося досягти такого рівня популярності? Вочевидь вона добре розуміла запити читацької публіки — і комбінація «love story, жахи, пригоди та подорожі» спрацювала якнайкраще. Редкліфф була видатною сторітелеркою. Її романи відрізняються сценографічністю, не позбавлені тонкої іронії та гумору. Екзотичні пейзажі переносять читачів у світ Середземномор’я, від майстерного саспенсу перехоплює подих, а героїні нарешті отримують голос.
Її популярності сприяло й те, що протягом останніх десятиріч 18-го століття у Британії зростала грамотність жінок. Завдяки цьому вони отримали доступ до літературних творів, до прикладу, через популярні на той час бібліотеки, що все більше з’являлися в британських містах і містечках та видавали книжки за визначену плату. Так формувалася жіноча читацька аудиторія. Що, звичайно, не могло не породити стереотипу про готику як «літературу для жінок, написану жінками», над чим Генрі Тілні іронізуватиме потім у «Нортенґернському абатстві» Джейн Остін. Насправді ж Редкліфф читали всі, її романи були проілюстровані художниками та мали сценічне життя, а її поезії були покладені на музику.
Американський літературознавець, співредактор повного видання творів авторки Майкл Ґеймер уважає, що Редкліфф є однією з небагатьох романісток, яка запропонувала нову художню форму — психологічний роман, що поєднує саспенс та надприродне, який критики назвали «школою Редкліфф».
Райт акцентує на тому, що письменниця провадить жіночоцентричний наратив, у якому молоду, вразливу, часто осиротілу героїню намагаються примусити до одруження та відібрати в неї власність, а потім полонять в атмосферному місці, де цілком можливо відбуваються надприродні явища.
«Вона використовує образи зруйнованих замка чи монастиря, щоб дослідити застаріле питання шлюбного законодавства в Англії, за яким жінка після заміжжя втрачала суб’єктність. Це означало, що її правовий статус та майно фактично зникали», — пояснює літературознавиця.
На її думку, за багатьма сенсами, це феміністична література, нарівні з працею Мері Волстонкрафт «На захист прав жінок» (1792).
Фінальний уклін Редкліфф
Перше видання авторки, опубліковане українською, вийшло у видавництві «Стилет і стилос» у 2026 році.
Уважають, що задум роману «Італієць, або Сповідь Чорних Покутників» виник як відповідь на скандальний твір «Чернець» англійського письменника Метью Грегорі Льюїса, що мав схожий сюжет, проте був перенасичений жорстокими сценами. На відміну від нього, Редкліфф вміло збалансувала жахливі неочікувані сюжетні повороти описами природи.
Дія роману відбувається у 18-му столітті в Італії — країні, яку Редкліфф ніколи не відвідувала. Проте завдяки вищезгаданому The Edinburgh Review побутувала легенда, що вона супроводжувала чоловіка до Італії, де він начебто працював у посольстві.
Письменниця шукала натхнення в подорожніх записах інших авторів і творах французьких та італійських живописців 17-го століття, таких як Клод Лоррен, Сальватор Роза, Ніколя Пуссен. Вона була справжньою майстринею атмосферних пейзажів, притаманних готичній естетиці. Гірський ландшафт у романі неначе розмикає клаустрофобний простір, надаючи героїні уявну можливість звільнення з патріархальних меж монастиря.
Ліричні зображення пейзажів межують з атмосферою моторошного надприродного жаху, якому письменниця майже завжди знаходить пояснення, за що була неодноразово розкритикованою. Ці добре прописані сцени в романі на той час вражали публіку так, що, на думку одного рецензента, її майстерність суперничала з Шекспіром.
Сьогодні роман можна прочитати як класичну романтичну казку, сповнену чуттєвих деталей, через провідну сюжетну лінію, в якій чоловік і жінка зустрічаються, закохуються й долають певні перешкоди, щоби пошлюбитися.
Тоді це буде історією про нерівне кохання, що починається із захоплення аристократа Вівальді прекрасним голосом незнайомки. Вуаль, що приховує обличчя сироти Елени, спадає на мить, проте цього достатньо, щоб закохатися. За романтичними залицяннями йде пропозиція руки та серця. Проте його родина, обурена цим вибором, намагається перешкодити їхньому шлюбу. Редкліфф завжди дарує хепіенд своїм головним героям і довгий час позиціювалася саме як авторка найкращих любовних романів.
Зазвичай канони жанру передбачають активність головного героя як визволителя коханої та пасивність головної героїні як бранки. Проте авторка виключає зі своєї оповіді традиційний фінальний порятунок дівчини аристократом. А текст інтерпретується і як роман про зовнішню подорож — із локаціями в Неаполі, Апеннінах, Римі, Апулії, і як роман про внутрішню — в якій і герой, і героїня проходять власні випробування, проявляючи свої ідентичності.
Редкліфф пропонує новий образ жінки, яка перебуває на шляху до суб’єктності, від жертви до героїні, досліджуючи тогочасні жіночі страхи. Ще не оповідачка, проте й не безлика статистка. Авторка трансформує троп «діва в біді», прописуючи Елену як героїню на межі: незалежну, бо «зналася на ремеслі», реалізуючи свої мистецькі таланти, і залежну від обставин водночас; екзальтовану — традиційне зображення жінок того часу, проте сміливу. Вона сильна і, попри всі спроби її полонити, намагається зберігати самовладання, протистоїть нав’язаній патріархальній волі та здатна сама зробити життєво важливий вибір. Натомість Вівальді не завжди у вирішальних моментах діє як герой та захисник.
Можна отримати насолоду й від пригодницького роману. І тоді це буде захопливе, динамічне, сповнене несподіваних сюжетних поворотів читання про втечі, гонитви, віднайдення втрачених родичів і розплутування сімейних таємниць із маскарадами, моторошними історіями та готичними руїнами на тлі.
Зрештою, можна читати «Італійця» як історичний твір із середньовічною атмосферою про злочини інквізиції та діяльність орденів в Італії. Одним з уособлень патріархальної влади в романі постає Скедоні — головний антагоніст, типовий готичний лиходій, який усіма способами перешкоджає возз’єднанню закоханих. Він вправний маніпулятор, який живиться людськими слабкостями та обертає будь-яку ситуацію на свою користь. Цей фактурний персонаж став прототипом для створення Байроном свого темного героя, зокрема Чайльда Гарольда в «Паломництві Чайльда Гарольда», якого, співвідносячи з ім’ям поета, називають байронічним.
Переосмислюючи готичні історії
Твори літераторки надихали як сучасників, так і наступні покоління, особливо вікторіанської епохи. Відомі класики й класикині читали її, дискутували з нею та наслідували її — від сюжетів до пейзажних деталей, хоча й не всі це визнавали.
Згадане вище «Нортенґерське абатство» Джейн Остін, персонажі якого обговорюють твори Редкліфф, — вишукана пародія на готичні романи, радше на патріархальну систему, через що книжка не побачила світ за життя авторки. На думку Сьюзен Ґубар, Остін захоплювалася Редкліфф та іншими готичними романістками, а в «Нортенґерському абатстві» її метою було зруйнувати канони популярного жанру, щоби передати вразливість жіночого становища та піддати критиці тогочасне жіноче виховання, відсутність належної освіти, яку замінювали любовні романи, тоді як історичні видання затирали жіночі досвіди.
Головна героїня Кетрін, палка шанувальниця творчості Редкліфф, починає асоціювати себе з її персонажками та прагне віднайти себе у власній історії. У рідних краєвидах їй увижається південь Франції, яким подорожували Емілі та її батько в «Таємницях замку Удольфо».
Цей роман авторки вплинув і на «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте, і на «Буремний перевал» Емілі Бронте, яка була тезкою із його героїнею. Англійська біографка середньої сестри Бронте Вініфред Жерен стверджувала, що Редкліфф була однією з її найулюбленіших письменниць.
Слід авторки помітний і у «Франкенштайні» Мері Шеллі. Того літа, коли був написаний перший бодигорор, Персі Шеллі з дружиною читали романи Редкліфф.
Едґар Аллан По копіював її у власних історіях, зокрема в «Падінні дому Ашерів». Вілкі Коллінз запозичив її тропи для створення англійського заміського простору, а Чарльз Дікенс, Віктор Гюґо та Оноре де Бальзак перейняли її сюжети та атмосферу, створивши міську готику. Генрі Джеймс використав образ розгубленої жінки в романі «Закрут гвинта» та написав «Портрет однієї леді» — реалістичну версію сюжету «Таємниць замку Удольфо».
Вплив жіночоцентричних творів Редкліфф можна простежити через літературне покоління і в романах «Ребека» Дафни дю Мор’є та «Сутінки» Стефані Маєр.
Сучасне жіноче письмо апелює до творчості Редкліфф для діалогу між минулим і сьогоденням. Ґвен Е. Кірбі відкриває свою збірку оповідань про досвіди жінок різних епох «Видіння, від яких Кассандра прифігіла» промовистою реплікою лиходія із «Таємниць замку Удольфо»: «Говорите як героїня, — презирливо кинув Монтоні. — Подивимося, чи зможете ви й страждати як героїня».
Жіноче готичне письмо переосмислює класичні тропи та реагує на виклики сучасності. Зокрема, у виданих українською романах: у «Кислій вишні» Наталія Теодоріду переписує казку про Синю Бороду, щоб дослідити насильство, а в книжці «Готичне містечко» Емілі Карпентер вивчає постпандемійний досвід і розглядає дім як небезпечний простір.
Готична естетика впливає й на сучасну попкультуру. У тяглості готичної традиції авторки знаходять форму для вираження своєї люті, послуговуючись монструозними архетипними образами. Як Тейлор Свіфт, чий масштабний концертний The Eras Tour (2023–2024) був присвячений жіночій люті, а тригодинне шоу, серед іншого, — побудоване на контрасті світла й тіні, із використанням декорацій, притаманних готичному мистецтву, та сценічного образу відьми. Її музика відсилає до міфологічних та літературних образів, які виконавиця осмислює через жіночу оптику, апелюючи до Кассандри, «Франкенштайна» Мері Шеллі, «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте, «Ребеки» Дафни дю Мор’є. Її творчість порівнюють із готичними класикинями, зокрема з Редкліфф, через спільну зосередженість на темі жіночої суб’єктності. Експлуатуючи готичні мотиви, Свіфт трансформує особистий досвід аб’юзу, досліджує монструозну жіночність та переосмислює власну ідентичність.
Британська співачка й композиторка Періс Палома стала відомою завдяки треку Labour, який називають жіночим маніфестом через відтворений колективний жіночий досвід неоплачуваної праці. Перформативне виконання цієї пісні на концертах жіночим багатоголоссям співачки й шанувальниць актуалізує архаїчну жіночу силу та створює відчуття магічного ритуалу.
У своїй творчості Палома, яку вважають наступницею легендарної музикантки Флоренс Велч, поєднує феміністичні теми, міфологічні образи, фольклорні мотиви та готичну атрибутику. Композиція Labour, яка має багатомільйонні прослуховування на Spotify та YouTube, була написана під впливом роману про відьму «Цирцея» Мадлен Міллер, а дебютний альбом, у якому розгортається наратив про подорож героїні, — під впливом давньогрецьких міфів і концепції мономіфу Джозефа Кемпбелла.
Підліткою співачка надихалася готичною літературою, зокрема «Ребекою» Дафни дю Мор’є та «Франкенштайном» Мері Шеллі. Її вразили щирість та глибина готичної образності, які створюють безпечний простір, щоб досліджувати пітьму, а не ховатися від неї.
Кожне покоління вкотре перевідкриває готику для себе. Готичні часи направду тривають.
