«Мєжду намі таєт льод, пусть тіперь нас нікто нє найдьот, ми прамокнім пад дажжьом, і сєводня ми толька вдвайом», співає група «Гриби» про Ісландію. А може й не про неї, але це перше, що спадає на думку, коли визираєш з вікна аеропорту Кефлавік і бачиш… темряву і дощ. Здається, що ти сам на сам із стихією, і нікто тєбя нє найдьот, якщо в неї ступити. Є ще варіант – таксі, яке за 35 доларів провезе тебе крізь стихію до готелю, що за 7 хвилин від аеропорту. У таксі тепло, сухо, тихо, багато лампочок і вогників, приємний запах, ввічливий водій, який чемно ставить обов’язкові запитання і дає обов’язкові й стандартні коментарі про погоду. За 35 доларів.
Та мова не про те.
В Ісландії багато принад. Куди не поверни голову, куди не зверни свій 4х4 – скрізь таке, чого немає більше ніде. Воно оточує тебе, падає на тебе, нависає над тобою і біжить назустріч. Скелі, райдуга, яка нав’язливо показується повністю кілька разів на день, водоспади, вівці, коні, вулкани, лавові поля, мох, що наче батут, скелі, що колись були тролями, чорні пляжі, білі й блакитні льодовики і такі хвилі, що океан заливається у калоші, бо надто зухвало з ним заграєш. Та це все так прекрасно, що аж нічого розказати. А розказати варто про те, що менш прекрасно.
Є там одне місце, яке вабить (вабило) своєю складнодоступністю, поки я, готуючись до вояжу, переглядала топ-20 must see в Ісландії: рештки американського літака US Navy DC-3, що вимушено приліг майже на самому краю острова у 1973 році. Пілот тієї штуки щось там наплутав із баками, не те натиснув чи не за те потягнув, або йому просто палива не вистачило – існують різні теорії аварії. Відпочивальників на пляжі, на диво, якраз не було, тож ніхто не постраждав, включно з асом, що здійснив таку посадку. Штати, вочевидь, полюбляють розкидатися своїм залізяччям по всьому світі. Я вже занурювалася до американської субмарини на Балі, от тепер і на фюзеляжі US Navy літака поставити галочку можна, подумала я, і втиснула цей плейс-оф-інтерест у наш щільний план між чорною скелею з дірою і водоспадом, під яким можна пройти.
Координати на різних сайтах подавалися по-різному, бо чіткого вказівника для цього mystery spot ще немає. На чорному-чорному острові, під чорними-чорними хмарами, на чорному-чорному пляжі, біля чорного-чорного океану – якось так. Ну або так: їдьте на схід від Рейк’явіка трасою №1 просто вздовж чорного пляжу і десь на півшляху до чорної скелі з дірою минете водоспад і одразу за прекрасною річкою з невимовною назвою з’їдьте праворуч на з’їзді, що не має назви. Відтак ідіть пішки десь годину, а може й більше, назустріч океану.
Є об’єкти, які ваблять самі собою, а є об’єкти, чия магія криється саме в тому, що вони самі собою цілком звичайні, але волею долі опинилися у цілком несподіваному або містичному місці. Тож було таке наївне несміливе сподівання щодо цього літака. Бо ж є щось в тому, щоб на острові, напханому нерукотворними, майже неторканими привабами, на безкрайому голому чорному пляжі цілеспрямовано відшукати одну конкретну точку, в якій валяється символ невдалого вторгнення людини. Челендж. Це ж як угледіти слід від уколу біля носо-губної складки колеги, що надто добре виглядає на свій вік.
Тож біля траси №1, десь між водоспадом, за яким можна пройти, одразу після річки, не доїжджаючи до чорної скелі з дірою, навпроти льодовика, між дощовою хмарою і веселкою, паралельно до океану, ми побачили портал. А перед порталом ще є паркінг. Такий собі паркінг, як біля супермаркету. Паркінг біля супермаркету в суботу, коли знижки і акції, і всі роблять покупки на весь тиждень. Заповнений паркінг.
А за паркінгом портал. Портал – то два стовпи, між якими треба пройти, щоби вийти на чорний пляж. По обидва боки від стовпів натягнуто загорожу, втім, доволі умовну. Турнікетів на порталі немає, поки що. Тож, пройшовши крізь портал, вперше бачиш шалений трафік в Ісландії. Шеренги таких само трекерів, як і ми, у кедах з голими щиколотками і сміхотворних для тих умов куртках Moncler, у калошах і дощовиках, у костюмах тигрів, панд, зебр і слонів – найрізноманітніші представники не ендемічної для того місця фауни жваво курсують на своїх двох туди й назад – хайвей, ширший, ніж головна кільцева дорога на острові, та сама траса №1.
Дійти до літака можна насправді за 45 хвилин у дуже бадьорому темпі, за які вас може полити дощем, обдути вітром, осяяти сонцем і знову полити. А сам літак видно здалеку. Зверху на ньому стрибає китайська дівчинка і позує своїм китайським друзям для їхніх китайських камер. Може, вона там і досі стрибає, хтозна – ми пішли, не дочекавшись антракту. А літак, чи те, що лишилося від того кукурудзника, – то дірява залізяка, поскубана і обдерта, навколо якої і всередині якої товчеться туристична маса, клацають затвори і лунає міжнародне «ще отак стань», «а я зараз тут така вилізу, а ти мене з того боку клацни», «падажжі, зараз вона злізе, і я залізу»… Тут, власне, магія й придушується в зародку. Є місця, які набувають містичного сенсу саме через присутність великої кількості людей у них. Так от, US Navy DC-3 – не таке місце. Магія була б, певно, якби не було всіх тих зівак біля нього, але так, мабуть, думає кожен, хто там опиняється. Так думали, певно, й про мене, коли я влізла комусь у кадр, позуючи для своєї камери.
Тож, якщо ви об’їхали ще не всю Ісландію і якщо вам не конче треба робити тематичний фотошут, ті півтори години мінімум краще провести гуляючи по льодовику, тікаючи від хвиль чи, там, спостерігаючи гейзер. Бо та булька, з якої на 15 метрів виривається пшик, що його треба чекати 10-15 хвилин, дійсно варта чекання на всі 100%.
