«Ось одна з головних причин, чому я обожнюю жити в Амстердамі. Як може бути інакше? Це місто дає жінці всі прапори в руки. Нідерландки дуже незалежні, вони завжди кажуть, що думають, і коли жінки переїжджають сюди, то зазвичай наслідують цей приклад. Особисте життя сусіда – його власна справа, і в цьому формулюванні не зміниться жодного слова, якщо сусід – жінка. Першою підійти познайомитись до чоловіка, працювати на керівника, якому байдуже, чим ти займаєшся у вільний час, – усе це лише приклади, але важливі приклади, адже саме так створюється безпечне для жінок середовище, де вони мають простір і законне право виражати себе у будь-який бажаний спосіб. Тим часом усі привиди, які після переїзду ще сиділи у мене в голові, перестали мене тривожити. Я більше не відчуваю, що повинна уникати будмайданчиків, що треба обходити парк-майданчики, бо там повно водіїв автобусів, як я робила в минулому. Я знаю – ніхто не буде мене домагатися. Засудження за безсоромність? Я більше не знаю, що це. Я ношу міні-спідницю так часто, як мені хочеться, навіть катаюся в ній на велосипеді – і нікому не спадає на думку, що я потребую уваги. (…) В Амстердамі я маю бути схожа тільки на одну людину – на себе».

Це цитата з посту Ани «Про те, як бути жінкою в Амстердамі». Я рада, що вона про це написала, бо я досить часто думаю на цю тему, і ми декілька разів обговорювали її за кавою або під час спільних прогулянок куди очі ведуть у нашому названому місті Амстердамі. Я розділяю думку Ани про всі плюси жіночого життя в цьому місті й бачу, що в питаннях жіночої свободи вираження у Лісабона (звідки вона родом) і Бухареста (моє рідне місто) багато спільного, однак відчуваю, що тут іще не все сказано. Тож вирішила написати і про власний досвід.

Так, коли можна одягатися як тобі заманеться й не зважати ні на що – це дійсно ніби знімає пута. Планується вечірка, і ти вдягаєш красиву сукню й підбори? Все гаразд, жоден чоловік тебе не домагатиметься. Спускаєшся суботнім ранком у піжамі в супермаркет «Альберт Гейн» за круасанами й апельсиновим соком? Все також гаразд, люди в супермаркеті займатимуться своїми справами. Що би не було на тобі вдягнуте і що би в цей момент не відбувалося довкола – в Амстердамі ніхто й бровою не поведе.

Те, як людина виглядає, тут не найважливіше з усього, і це стосується і чоловіків, і жінок. Що важливо, так це твій внесок – як частини подружньої пари або партнерства, колеги, сусіда, члена суспільства. Важливо те, що ти можеш робити. У результаті стосунки зазвичай стають більш конструктивними – шлюб або партнерство, дружба, стосунки з колегами, суспільством. Все це – ведення справ. Точно як у бізнесі. І нікому не хочеться програти. Тож якщо ти хочеш визнання, спочатку треба довести власну цінність, тим більше, якщо ти жінка. Твоє миле личко й модний одяг ламаного гроша не будуть варті, якщо ти недостатньо багато робиш. Ось так вам, леді! Я досі всміхаюся, коли жінки-іноземки приїжджають у Нідерланди, і тотальна відсутність інтересу голландських колег до їхнього зовнішнього вигляду шокує їх. Потрібен час, щоби зрозуміти, звідки така манера. Мені знадобилося декілька років.

Коли у серпні 2010 року я переїхала до Амстердама, я була дуже навіть румункою, так би мовити. Я не могла вийти з дому, не переконавшись, що у мене все гаразд із зачіскою, макіяжем, одягом, аксесуарами, манікюром і педикюром. Інакше я ризикувала не почуватися на висоті. А кому це потрібно, правда ж? Це продовжувалось і коли я почала працювати в офісі. Я збиралася на одну важливу зустріч (хіба не всі зустрічі важливі?), й на мені була чорна сукня ділового стилю. Нічого особливого, повірте. Біля кава-автомату до мене підійшов колега –дружній голландець: «То що, збираєшся на вечірку?» Я одразу зрозуміла, що мова про мій зовнішній вигляд. «Так, на вечірку [вставити назву зустрічі]», – сказала я із посмішкою і водночас почала сумніватися, що нідерландці хоч якось знаються на моді. Подібний інцидент стався і тоді, коли я вирішила додати до свого чорного офісного вбрання трохи блиску. Тож одягла два золотих браслети, по одному на кожну руку. Я їх купила в H&M. Колега, що сидів за столом навпроти мене – ще один дружній голландець, – спитав, показуючи на браслети: «Це в циганському стилі?» Я посміялася. Врешті-решт, у нього було знатне почуття гумору, а ще він раз нагодував мене супом, який йому передала на роботу дружина.

Перемотуємо два роки від мого переїзду, і ось я вже змінюю елегантні туфлі на комфортні черевики, жіночні сумки на рюкзак – у всьому цьому набагато зручніше пересаджуватись із потяга на потяг або ходити в спортзал після роботи – піджаки на кардигани і тренчі на дощовики. Я перестала фарбуватись і сказала па-па ювелірним прикрасам. Все це був особистий вибір, на який плюс-мінус вплинуло все те, що я бачила довкола. Я зрозуміла, що стиль нідерландок мені цілком до душі. Зрештою, дівчинкою-дівчинкою я ніколи не була, навіть коли жила в Бухаресті.

Однак було й таке, що я перейняти не могла. Вийти зранку на роботу з мокрим волоссям? Суха шкіра на взутих у сандалі ногах? Накладати макіяж – увесь ритуал, від нанесення основи до фарбування вій – у переповненому потязі? Пиляти нігті, знімати лак, бризкати підмишки дезодорантом у громадському транспорті? Ні, дуже вам дякую. Така свобода мене не цікавить, тож цю частину я пропустила повз себе. Я вважаю, що трішки таємниць нікому не зашкодить, а відтак деякі процеси все-таки лишу собі, а світові покажу тільки результат.

Я живу в Амстердамі вже сім років. Серед усього іншого, це означає сім років непретензійного одягу, майже ніколи не взуваю підбори, макіяж легкий або його взагалі нема, ювелірки теж. І вгадайте що? Все це надзвичайно комфортно, але я втратила здатність носити сукню чи спідницю і не почуватися при цьому незграбою, що вийшла далеко за межі своєї зони комфорту. Високі підбори? Та хай їм грець! Ви бачили амстердамські вулиці й тротуари? Там скрізь бруківка.

Якщо без жартів, то в Амстердамі я відчуваю, як моя грація, жіночність, якщо бажаєте, поступово сходить на нуль. Тому що вона мені тут і не потрібна насправді. Що мені потрібно, то це сила, щоби вистояти проти холоду, швидкість і зручне взуття, щоби встигнути на потяг, і цілий віз уміння ігнорувати злобних пасажирів, які наступають мені на ноги, штурхають мене ліктями, яким не відоме почуття провини. Водночас я повертаю голову, коли бачу на вулицях Амстердама жінку, яка одягнута в щось хоча б відносно жіночне. Нідерландка вона чи просто переїхала сюди, вона привертає мою увагу, я нею захоплююсь. Через неї я можу навіть пропустити потяг. Тут, де жіночність перетворюється на розкіш, я відчуваю дуже глибоку повагу, коли бачу приклад тієї неймовірної жіночої енергії, яку підживлюють грація та елегантність. Коли я вранці виходжу з дому, то інколи зустрічаюся в ліфті з однією італійкою. Вона завжди виглядає бездоганно й надзвичайно жіночно. Яка би не була погода, на чому би вона не їхала – я помітила, що вона теж їздить на роботу потягом, – вона не відмовиться від своїх італійських коренів. Не варто й казати, що я нею захоплююсь.

Інколи, коли я йду вечеряти у хороший ресторан або дивитися виставу в театр, я також одягаю сукню, взуваю елегантне взуття, але все одно без підборів, фарбуюся червоною помадою й користуюся улюбленими парфумами. Я одразу відчуваю, як щось змінюється. Це якраз та енергія, про яку я вам говорила. Я раптом починаю відчувати в собі більше сил, сильніше відчувати себе жінкою. Я відзначаю собі: треба так одягатися частіше. А потім, коли я озираюся, то бачу дещо дуже дивне. Нікому не було би діла, якби я прийшла в супермаркет у банному халаті, хоча я цього й не робила ніколи. І так само ніхто ніби й не помітив мою сукню по фігурі й червону помаду. І ось у цьому вся суть того, що я намагаюся сказати цим текстом. Про це я розповіла й Ані, коли ми обговорювали її статтю. Це і моє одкровення: життя в Амстердамі вбиває у мені жінку. Я не просто втрачаю здатність елегантно вдягатися й поводитись, я відчуваю, ніби стаю невидимкою. Я не шукаю партнера, у мене він є. Тож мене не цікавить флірт із чоловіками. Однак мені би хотілося знати, що мене помічають. Я бачу вас, ви бачите мене. Ось і все. Але в Амстердамі цього не буде. У світі для цього є інші місця.

«Ми живемо в романтичному місті, але романтики тут ніде не видно», – сказала я тому ж колезі-голландцю, який спитав, чи не йду я на вечірку, коли прийшла в офіс у тій сукні. Ми разом із колегами декілька місяців тому були на прощальній вечері в ресторані в торговельному комплексі «9 стрітс». Того вечора я йшла туди через мости, і світло вуличних ліхтарів відбивалося в неспокійній воді каналів. Мені знову перехопило подих від краси цього міста – тієї ж краси, що тримала мене тут усі ці роки. Амстердам виглядав таким романтичним, однак чогось на цій картині явно не вистачало. Де всі закохані? Де романтика? Колеги-експати за тим столом погодились із моїми словами. Колега-голландець кивнув. «Це страх відмови», – сказав він. «Голландкам не подобається, коли їх турбують». Нічого нового. «Але ти, – сказав він, дивлячись на мене. – Думаю, тобі подобається, коли тебе зваблюють». Ми посміялися, потім нам принесли десерт.

Мій колега мав рацію. Мені дійсно подобається, коли мене зваблюють. Але суть не в цьому. Що мені справді подобається, то це коли мене бачать. Незалежно від того, в що я вдягнута, і незалежно від користі, яку я приношу або не приношу. Не можна в усьому просто вести справи. Так, вибір змінити стиль на більш елегантний і жіночний, як у моєї сусідки-італійки, має бути тільки мій, навіть якщо я живу в місті, якому взагалі немає до цього діла. Але гадаю, що нам усім варто час від часу озиратися довкола й дивитися на перехожих, в першу чергу, щоби натякнути: ми їх бачимо.

Ті чоловіки, які добре поводяться, коли Ана їде на велосипеді у міні-спідниці – вони взагалі бачать її? Вони відчувають ту прекрасну енергію, що вона собою несе? У мене є сумніви.

Оригінал тексту: Andra Stefan, amsterdamming.com

Переклад Настя Настюшкина