Нове українське видавництво «Прометей» відкрило передзамовлення на книжку «Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму». Її автором є мистецтвознавець Олексій Зарецький — син Алли Горської.
Алла Горська — українська художниця, громадська діячка, правозахисниця та яскрава представниця руху шістдесятництва.
«Вона не визнавала обмежень у творчості, свободі слова та думки. А, як відомо, у ті часи це було вкрай небезпечно. Горську переслідували, їй погрожували, її мистецькі твори знищували, друзів та однодумців заарештовували та вбивали. Однак вона не здавалась та не полишала своїх поглядів і переконань. Ця мисткиня та правозахисниця була підступно вбита КДБ, а саме вбивство зрештою “повісили” на свекра художниці. Ця книга — відновлення історичної справедливості», — йдеться в анотації.
Публікуємо уривок.
Алла та Віктор намагалися за можливості відпочивати. Улітку 1966-го їздили до Маріуполя, тоді ще Жданова. Були в гостях у художника Віктора Арнаутова, який мешкав там із дружиною Нонною. Довго розмовляли — Алла вміла з перших зустрічей установити довірливі стосунки. Він воював у Білій армії, частини якої відійшли на початку 1920-х років до Китаю. Арнаутова носило світами. Він довго жив в Америці. Був добре знайомий із Дієго Ріверою. Подарував їм книжку своїх спогадів.
Їздили з донецькими художниками на Азовське море. Рибалили, варили круту юшку. Алла мала знайомих і серед маріупольських художників. Один із них — грек, який не приховував цього, за що його київські монументалісти поважали, теж робив мозаїки. Її складали в шкільному спортзалі на підлозі з великої світлої плитки — сантехнічного типу. Потім плитку мали наклеїти на листи цупкого паперу, пакували в скрині й відвозили на об’єкт. Там уже робітники-плиточники клали мозаїку. Показував фото своїх робіт. У художниці його творчість не викликала захоплення.
У Донецьку в Алли було коло друзів. Зокрема їхній старий знайомий по Києву Анатоль Лимарєв. Він походив із Донбасу й тоді мешкав із родиною в Донецьку. Пізніше Анатоль працював із ними в Краснодоні. Він був соціально не адаптивний, замкнутий у собі нонконформіст. Вже починаючи з кінця 1980-х його творчість урешті гідно поцінували: виставки, публікації.
У Донецьку вони зустрічались і з Василем Стусом, батьки якого мешкали там у дільниці одноповерхової забудови. Василь, Алла, Віктор і Григорій Синиця встигли навіть сфотографуватися. Василь, який недавно одружився, у костюмі, білій сорочці і стильному плащі, Алла в яскравому светрі, Віктор у куфайці, скуйовджений, Синиця — у маленькому артистичному береті. Ці яскраві виразні знімки вже в незалежній Україні час від часу репродукували.
Технологія виконання всіх монументальних робіт бригадою Синиці — Горської — Зарецького була майже однакова. Спочатку робили попередній ескіз (форескіз) — малюнок на аркуші паперу стандартного розміру. Зазвичай напрацьовували кілька варіантів, обговорювали, дискутували. Потім ескіз — на планшеті, розміром десь метр на метр. З цим ескізом ходили по різних інстанціях для затвердження. Потім робили картон — це значною мірою технічний проміжний етап. На цупкому рулонному папері, що його клали десь на підлозі у великому приміщенні, робили контур у натуральну величину. Потім його закріплювали на стінці й, поступово вирізаючи відповідні елементи, переносили контур вугіллям на поверхню. Використовували такі матеріали, як керамічна плитка, скло, смальта, зрідка метал. Кілька разів робили розписи фарбами по сухій штукатурці. Смальту та скло отримували в досить великих злитках чи брусках. Розбивали їх на менші уламки тут же, біля мозаїчної стінки, відповідно до потреби. Оскільки шматки часто виходили непрогнозованої форми, то, вже кладучи, визначалися, яким боком ставити камінець. Робота творча, але виснажливо прецизійна. Нагадаємо, що цементний розчин досить капризний у роботі. Хлопці підсобники могли бити смальту, замішувати цементний розчин та класти за чіткою вказівкою — «на це місце поклади цей камінець».
Уже працюючи в Краснодоні, мисткиня писала до Опанаса Заливахи:
Смальта — король. Скло — королева, сталь — батрак. Кладка: модуль, ритми, кут під світло, від світла, напрямок кладки. Все для виявлення суті образу. Тому зовсім не зрозуміле рішення Худож[нього] фонду СРСР про зміну розцінок на монум[ентальні] роб[оти]. Тепер за ескіз платитимуть 75% гонорару, за виконання 25%. Для нас нічого не змінюється: ми і задуму[ємо], ми й виконання. А ось розділення цього процесу призведе до високотехнічної халтури. Самі розумієте, Опанасе: по Вашому ескізу чи напише хтось холст. (Правда, Ви запобігливо позбавлені державою проблематики творчості. Ось скоро п’ять років. Чотири роки без двох місяців.)
Повернемось до суєти. Проте «москвичі» Васнецов, Корольов, та ін. давно вже не виконують своїх ескізів. Через рік і два місяці подивитесь на прикладі кінотеатру «Октябрь» (Москва, Арбат), до чого це призводить: технічне вихолощення ідеї. Тому мене дивує як керівництво пішло «на поводу» у бариг.
