У години прокрастинації, що їх насичує споглядання інстаграмної стрічки, я час від часу натрапляю на короткі відео, де рандомна дівчина сидить перед святковим тортом, прикрашеним свічками-цифрами. Наприклад, із торта стирчать цифри «2» і «3», що має означати: святкує вона 23-й день народження.
Дівчина радіє, сміється, плескає в долоні, аж раптом хтось по той бік камери переставляє свічки місцями, і от уже на торті бачимо «реальний вік» іменинниці — 32. Дівчина в кадрі на це обурено, але рішуче заперечує: «No!», знов міняє свічки місцями і радісно гиготить — тепер їй знову 23! Цих рілзів у різних варіаціях та комбінаціях, із різними виконавцями, різними тортами і свічечками сила-силенна по всьому інстаграму та тік-току.
Здавалося б, ну справді ж смішненький відосик чи то пак рілз, щоправда, вже трохи втратив новизну і першу свіжість, але ж вигулькує на екрані регулярно і збирає свій врожай лайків та переглядів! То що з цим роликом може бути не так?
Я вам скажу. У світі, де панує епідемія страху, дослівно первісного жаху перед старінням, перед дорослішанням, перед зрілістю, — з цим роликом все не так! Починаючи з того, що переважна більшість засмучених своїм віком героїв ролика — це молоді жінки і дівчата (припускаю, що на мережевих просторах, звісно, є аналогічні ролики з чоловіками в головних ролях, проте інстаграмний алгоритм не поспішає їх підкидати на мій екран телефону), і аж до цього екзальтованого обурення (чи то може нажаханості?) своїм справжнім віком, щойно той перетинає позначку у три десятки років.
Пригадую, коли мені виповнилося 29 років, хтось зі знайомих, вітаючи мене, жартівливо кинув щось на кшталт: «Ти ж розумієш, що це останній рік, коли тобі буде “двадцять із чимось”? Відривайся, поки можеш, бо далі чекаємо тебе в клубі “тих, кому за 30”!» Звісно, цікава форма привітання з уродинами, та, правду кажучи, ці слова вчепилися гострими невидимими гачками в мою свідомість, і, пам’ятаю, як мені тоді промайнула думка: «А і справді ж, ось мої прекрасні двадцяті вже минають, а далі, за цією межею граничної юності, вже починається впевнений рух у бік старості?..» І я збрешу, якщо скажу, що думка про «старість як єдину опцію дорослішання» не нажахала мене. Ще й як нажахала!
Чому сучасний світ боїться старості? Чому, якщо вже й старіти, то тільки «красиво» і за умови, що люди, які оточують, на вигляд даватимуть тобі набагато менше років, ніж є насправді, надто коли ти жінка? Насправді це розмова не на одну колонку і навіть не на одну книжку, та спробую все ж для початку розкидати по полицях власні думки про зрілість, старість і наші страхи, що огортають їх, наче подарунковий папір — щільно й міцно.
Почнемо з локального досвіду, нашого, українського, того, що ближче до шкіри, — бо у нас таки свій особливий діалог зі старістю. Живучи на теренах пострадянської країни, травмованої та затруєної «совєцькими» наративами та огидним ставленням держапарату до людей (жінок, чоловіків, дітей, геть усіх!), знеціненням та зневагою до особистих кордонів і всякими іншими «плюшками» життя у совку, ми на власні очі вдосталь наспоглядалися «канонічної старості» з мінімальною пенсією, розсадою на підвіконні (не заради розваги чи розради, а заради виживання) і розвільнених пістрявих халатів та зношених спортивок. Старий одяг, старі люди, старі запахи, старі розмови…
Авжеж, гадаю, кожен із нас може пригадати і зовсім протилежні приклади, взяти хоча б одну з моїх бабусь, яка на моїй пам’яті вигулювала коштовні родинні прикраси і дуже гарні костюми й сукні, куплені колись у будапештських крамницях ще тоді, як вони з дідом, військовим лікарем, мешкали в Угорщині, та її подруг-одноліток, які завжди вдягалися якщо не ультрамодно, то дуже елегантно і стильно.
Інша моя бабця навпаки ідеально вписувалась в «совєцький» канон життя людини похилого віку — передчасно постарілої, позбавленої будь-яких соціальних інтересів, окрім дачі та городу, життя якої плином перетікало між телевізором і кухонною плитою. Непоправно велику кількість жінок совкова суспільна система спромоглася переконати, наче за певною віковою межею у них нема іншого життя, окрім онуків, пиріжків, страшних хусток та плетіння шкарпеток, і в що вони увірували самі, бо альтернатив цій перспективі майже не мали, не бачили, не знали. «Така тепер ваша єдина роль, постаріти духом і тілом, засвоїти, що ось те, те і те більше не для вас, вперед, виконуйте!»
Заразом я пригадую часи, коли українці вже почали потроху мандрувати світом, виїжджаючи для початку автобусними турами (мова саме про туризм, а не заробітки!) в сусідні Польщу та Угорщину, трохи дальні Італію та Іспанію, і з подивом відкривали для себе ще небачене нами інше обличчя старості. Старості гідної, розслабленої, ненапруженої. Спокійної, на перший погляд, безтурботної. Ми на власні очі побачили людей зрілого і дуже зрілого віку, які мандрували, і то не на дачу смердючою електричкою, а літаками по європейських столицях та морських узбережжях. Вони охоче витрачали гроші на себе, на свої забаганки, на сувеніри, на гарний одяг, косметику, на смачну їжу та вино, замість відщипувати потроху від мізерної пенсії та відкладати у сховок «на смерть». А ці «старі» навіть вигляд мали інакший, ніж наші бабусі та дідусі, хоча, напевне ж, були ровесниками, свідками тої ж самої епохи, але з життям менше надщербленим, менш сутужним, хоч з якого боку на те глянь, — що в побутовому, що в історичному контексті.
І цей контраст, мені здається, теж доклався до нашого локального, в межах нашого ареалу колишнього совка, ставлення до старіння. Ми, тобто моє покоління сьогоднішніх 35+, уже побачили альтернативу немічній, безпорадній, сутужній старості. Ми зрозуміли, що старість може бути класною і гідною, в достатку і з привілеями. Або, принаймні, не сумною, не похмурою, не жебрацькою! Така старість жахає набагато менше, ніж та сіра самотня безвихідь, що нею насичувались післяпенсійні роки наших старших поколінь. Але річ у тім, що українське суспільство досі тягне на своєму горбі страшні, знесилювані наративи й травми, починаючи з того, як загалом мало українців і сьогодні дбають та вміють дбати про власний фінансовий план на пенсію (бо й без війни, правду кажучи, скачучи протягом всієї новітньої української історії з однієї економічної кризи в іншу, частіше випадає прикривати тили дня сьогоднішнього, ніж заопікуватися перспективами дуже віддаленої версії себе, до якої ще спробуй дожити!).
Крім того, ми й досі щодня бачимо на вулицях, у магазинах, на наших сходових майданчиках ту-саму-канонічну-старість, яка все ще видається безальтернативною опцією, хай як би мріялось про довколасвітні круїзи, безжурні мандри світовими музеями і посиденьки зі срібночолими улюбленими подружками за столиками кафе із келихами просеко (типове і нормальне явище для вуличних кафе й ресторанів Старої Європи й рідкість рідкісна в тому ж таки Києві — що до великої війни, що під час).
Страх того, що наша власна старість не з нашої волі, але через абсолютну непевність, зокрема й фінансову, помножена тепер іще й на війну (а війна, так чи інакше, визначатиме наші долі ще дуже довгі роки), може виявитися саме такою: сірою, безрадісною, беззмістовною, занедбаною, голодною, що підсилює наш підшкірний жах перед старістю. Бо раз у раз накриває відчуттям, як мало ми насправді в нинішніх умовах можемо зробити, щоб на сто відсотків гарантувати собі інший сценарій післяпенсійних подій.
Це наші українські реалії, але додайте сюди ще й загальносвітовий концепт про те, що старість загалом дорівнює непотрібності, неяскравості, невидимості, нечутності, небуттю — і ось маєте відповідь, чому старість так нас усіх тригерить.
Одна моя знайома українка, яка вже дуже давно живе в Європі та яка з перших днів від початку вторгнення волонтерить у великому польському хабі, зізналась мені, чим найбільше її вразили українські жінки-біженки: «Не уявляєш, як багато жінок казали мені про себе: “Мені вже 40 чи 50 років, і моє життя закінчилось! — при цьому моя знайома робить великі очі. — В сенсі — «закінчилось»? Зневіра жінок у собі пошесна… Як на мене, 40 років — то лише початок! А до мене приходили всі ці красиві жінки, які мали чудовий вигляд, здорові, з хорошою освітою, але чи не кожна з них мені сумно казала: “Ну, мені вже 40 років, на що тут можна розраховувати…” І це, якщо чесно, шокує!»
Я розумію, чому така загальна безвихідь українок і добровільний перехід у «режим старості» ще навіть до початку менопаузи шокує мою знайому, але геть не дивуюсь, чому українські жінки у розквіті сил добровільно таврують себе «списаним матеріалом», людьми, в яких «все вже відбулось і далі нічого вже й не буде». Бо їм із кожної праски вдома розповідали і розповідають, що після певного віку ти «старородна», «клімактеричка», нікому не цікава — ані в ліжку, ані на роботі, і що тобі в спину вже дихають молоді, свіжі та пружні, тож поступися, дай дорогу. Окей, мудра жінка вже на третій-четвертий десяток років, може, і розуміє, що всі ці списані в утиль конструкти про «ти ж жінка, а отже, не маєш права старіти, сивіти, мінятися у вазі та тілобудові, бо ти всім завинила свою красу, а без краси і фертильності — яка з тебе жінка?!» — то таке совково-патріархальне лайно, за яке сміливо можна бити, навіть ногами, але ж тут глобально-світовий інстаграмчик приносить тобі на екран відосик, де сліпуче молода і красива жінка вовтузиться з тими цифрами-свічками над тортиком, наче від того залежить все її життя!..
Старість жахає не лише тим, що впливає на риси обличчя, пружність шкіри чи обриси тіла, на мобільність і самопочуття — ще не винайшли такого косметичного чи лікарського засобу, який би скасував дію другого закону термодинаміки, тому старість — це природний процес, якого не уникнути, якщо ви таки маєте намір прожити довго й щасливо. Так, так, авжеж, ми не раз чули про те, що старість — це привілей, який не кожному дається, і, як жителі країни, яку божевільний сусід шматує ракетами та дронами, на жаль, переконалися в цьому на своїй шкірі. Та зараз я, у мої майже сорок років (пишу це спеціально, бо, хто знає, може, через десять років зміню свою думку), вважаю, що старість як привілей не дається тобі просто за фактом прожитих років.
Старість — це просто старість: певна кількість прожитих років на планеті Земля. Але вона таки стає привілеєм, коли ти встигла подбати про міцне здоров’я (принаймні, зробила все, що залежало від тебе), маєш мобільність, фінансову незалежність, здатна обслуговувати себе в побуті — принаймні, так має бути в ідеалі. Але і це не є запорукою щасливої старості як привілею.
В житті може трапитися що завгодно, війна теж нас цьому навчила! І можна втратити всі заощадження, здоров’я, рідних, давніх друзів, тож єдиний актив, з яким ми гарантовано увійдемо в старість, — це вміння будувати стосунки з людьми і цінувати їх.
Мабуть, боятися старості — це нормально і навіть природно для популяції людей. Людство не так вже й давно навчилося жити таку довгу часову відстань життя, ще й із доступом до притомної медицини та такого-сякого пенсійного забезпечення. Так, старість часто стає синонімом бідності, незворотних змін, самотності. Але найбільше в нашому дуже індивідуалістичному світі людей жахає те, що старість є синонімом залежності.
Старість розвертає тебе обличчям до дуже базових і дуже справжніх речей та навичок, які поступово втрачаються в диджиталізованому всесвіті, і насамперед це уміння комунікувати з людьми, будувати з ними емпатичні стосунки. Бо старість — це гранична потреба в людях, не в підсвічених екранах, а в живих людях поруч, таких, від кого не соромно прийняти допомогу, кого не важко про цю допомогу просити. Людям потрібні люди.
Звісно, важливо дбати про фізичне здоров’я протягом усіх років життя, і дуже добре чимскоріше навчитися дбати про своє здоров’я фінансове. Але цей актив дуже слабо працює, якщо старість, самотність і відчуження виїдають всі нутрощі, а люди довкола здаються чужими і хижими, і нема нікого в цілому світі, з ким розділити посиденьки з просеко чи морський круїз. І тоді доброта залишається останньою та єдиною зброєю від старості, самотності та забуття.
