«Завтра, завтра, завтра» — десятий роман Ґабріель Зевін. Відразу став бестселером The New York Times, був відзначений книжковим клубом Tonight Show’s Fallon, став книжкою року №1 за версією Amazon.com, книжкою року №1 за версією журналу Time, New York Times Notable Book та переможцем премії Goodreads Choice за художню літературу. Права на екранізацію роману придбали компанії Temple Hill та Paramount Studios.
Це багатошаровий роман про дорослішання, пошук себе та успіх, який змінює правила гри; про кохання й душевний та фізичний біль, від якого неможливо сховатися. І про життя, яке є нечесною грою.
Сем Мейзер і Сейді Ґрін — лос-анджелеські розумахи, які колись були друзями й крутилися в одному колі. Одного холодного грудневого дня після кількарічної перерви у спілкуванні вони випадково зустрічаються на платформі метро. Сейді дає Сему диск зі своєю відеогрою, хлопець проходить її та пропонує доречні покращення. Вони створюють популярну гру «Ічіґо», відкривають власну компанію і ще до закінчення коледжу стають багатіями. Та чи вдасться їм встояти перед спокусами дорослого життя й реалізувати особисті творчі амбіції, не втративши дружби?
Публікуємо уривок
Коли Дов пішов поговорити з «Нечесними» про свій грандіозний план щодо продажу «Ічіґо», у нього було одне запитання:
— То Ічіґо — хлопець, так?
— Ми їх не вважаємо хлопцем, — сказав Сем.
— Їх? — перепитав Дов.
— Сем вирішив, а я з ним погодилася, що в такому віці гендер не має значення. Тому ми й не визначали гендера Ічіґо, — пояснила Сейді.
— Розумно, — погодився Дов. — Та це взагалі не спрацює. Ви хочете продавати цю гру у «Волмарті», так? Ви хочете продавати цю гру людям з глушини. Марксе, ти як прагматик що скажеш?
— Я підтримую те, що роблять Сейді та Сем, — обережно, та віддано промовив Маркс. — Це ніяк не впливало на моє сприйняття гри. Я — пацан, тому бачив Ічіґо хлопчиком.
— Ось! — вигукнув Дов. — Саме так. Саме про це я й кажу. Ічіґо повинен бути хлопцем. Люди, я захоплююся вашою винахідливістю, та навіщо ставити себе в невигідне становище через якусь фігову ідею з гарвардської дисертації, якщо це все одно ніхто не помітить?
— Дове, а чому Ічіґо — обов’язково хлопчик? Чому це не може бути дівчинка? — перепитала Сейді.
— Ти ж чудово знаєш, що ігри з жінкою-протагоністкою продаються гірше, — відказав Дов.
— Але ж у «Мертвому морі» головна героїня — дівчинка, — запротестувала Сейді. — І гра продалася — скільки там? Мільйон копій?
— По всьому світі — так, навіть більше. У самих лише Штатах сімсот п’ятдесят тисяч.
— Це ж величезний успіх, — сказала Сейді.
— Її продали б удвічі більше, якби я не зробив Рейф дівчиною. Але в мене не було мене за порадника.
Сейді рвала аркуш паперу із записника, формуючи охайну купку. Дов накрив її руку своєю, щоб зупинити це.
— Люди, слухайте, гра не моя. Усе залежить від вас. Я просто раджу. Якщо «вони» для вас важливі, то залишайте. Хочете, щоб Ічіґо була дівчиною, чудово. Найкраще те, що це геніальна гра, у вас є потенціал. Хочете, то відкладімо це питання, допоки не висловляться видавці.
Гра «Ічіґо» отримала дві чудові пропозиції: від компанії «Селлар Дор Ґеймз», де Сейді була непримітною стажисткою, та «Опус Інтеректів», ігрового підрозділу компанії «Опус Комп’ютерз», що розташована в Остіні, штат Техас.
У «Селлар Дор» не вважали гендер Ічіґо проблемою. То була молода компанія, якою керували нещодавні випускники МТІ, і вони вважали, що Ічіґо без гендера — це «зухвало і круто». Вони запропонували відносно скромний аванс, щедру пропозицію розподілу прибутку та додатковий аванс на наступну гру, яка не обов’язково має бути продовженням «Ічіґо».
— Ми не хочемо займатися тільки «Ічіґо», — сказав Джонас Ліппман, двадцятидев’ятирічний генеральний директор «Селлар Дор». Ми хочемо працювати з… вами. Пробачте, якось дивно сказано. Не знаю, чи ваша компанія вже має назву.
У «Опус Інтеректів» запропонували значно більший аванс — у п’ять разів більший. Вони запускали новий ігровий ноутбук, «Опус Візардвер», і план полягав у тім, щоб попередньо встановити «Ічіґо» на кожен комп’ютер «Опус Візардвер», проданий під час різдвяного сезону 1997 року. Вони вважали, що «Ічіґо» з її стильною й чіткою графікою та дизайном персонажів, а також емоційним сюжетом із сімейною проблематикою, була ідеальною грою для продажу ігрових ноутбуків тим, хто не бажав грати в класні ігри на чомусь, окрім консолі. Вони хотіли, щоб до різдвяного сезону 1998 року вийшло продовження «Ічіґо», за яке вони заплатили б удвічі більше грошей. І так, для цілковито чоловічого колективу техаської компанії, яка збиралася придбати права на гру, Ічіґо був саме хлопцем, без жодних сумнівів.
Сейді хотіла вибрати «Селлар Дор». Вона надавала перевагу гнучкішим умовам угоди, і, правду кажучи, їй не сподобалися хлопці з «Опусу». «Опус» доставила четвірку в Техас для зустрічі із керівниками ігрового підрозділу. Аарон Опус, п’ятдесятирічний голова компанії із закрученими вусами, у ковбойському капелюсі та черевиках, з галстуком «боло», у джинсовому піджаку та штанях зі срібною пряжкою із зображенням бика, здивував усіх, прийшовши на зустріч. Пізніше, у готелі, Сейді сказала Дову, що Аарон Опус, схоже, скуповується у стилізованих під амбари крамницях з одягом у стилі Дикого Заходу, що розсипані дорогою із аеропорту Остіна. Та Дов захоплювався Аароном Опусом.
— Мені та довбана Американа до вподоби, — сказав він.
— Це просто костюм, — запротестувала Сейді. — Опус родом із Коннектикуту. Він навчався в Єлі.
— Він так мені подобається! Як повертатимуся додому, загляну в одну із тих крамниць. Справжні мужчини носять принаймні три різні види мертвих тварин.
— Гидота, — сказала Сейді.
На зборах Аарон Опус вибачився за виснажений вигляд, бо він не спав дві ночі, граючи в «Ічіґо».
— Містере Мізра, вас уже всі знають, — звернувся він до Дова, а тоді повернувся і запитав Сема: — То ти програміст?
— Я програміст, — сказав Сем. — Але Сейді головна програмістка.
— Ми розробляли гру разом, — зауважила Сейді.
Аарон Опус кивнув. Він вивчав Семове обличчя, тоді обличчя Сейді, а по тому знову звернув свою увагу на Сема.
— Той малий, Ічіґо, він дуже схожий на тебе, — мовив Аарон Опус. Він ще кілька разів кивнув, наче щось вирішуючи. — Гм-м, гадаю, ти — обличчя гри.
Повернувшись у Кембридж, вони ґрунтовно переглянули обидві пропозиції. Сейді сказала, що їй подобається «Селлар Дор», вони не вимагають розробляти продовження, а ще їй здалося, що така компанія більше відповідає їхньому духу. Сем сказав, що він навіть не розуміє, чому вони розглядають пропозицію «Селлар Дор», адже «Опус» запропонував значно більше грошей.
Дов зауважив, що обидві пропозиції хороші, та шляхи різні, і все залежало від того, що вони хочуть. Він додав, що оскільки умови поділу прибутку в «Селлар Дор» кращі, то в довготривалій перспективі вони можуть заробити навіть більше. Маркс теж висловився за творчу свободу пропозиції «Селлар Дор», та, на його думку, угода з «Опусом» здатна більше зробити для «Ічіґо».
Компанія «Опус» гарантувала, що «Ічіґо» посяде помітне місце в багатомільйонній рекламній кампанії персональних комп’ютерів «Опус Візардвер». Якщо гра виправдає їхні очікування, Опус бачив у майбутньому «Ічіґо» анімаційні фільми, повітряні кульки на День подяки у крамницях «Мейсіс» та тонни мерчу. У «Селлар Дор» не було ані обладнання, ані грошей, щоб це здійснити, принаймні не найближчим часом.
Наприкінці вечора Маркс, Дов і Сем були на боці «Опуса». Сейді була єдиною прихильницею «Селлар Дор».
— Ці гроші можуть змінити життя, — сказав Сем. — Правда.
— Але я не хочу витрачати ще один рік мого зміненого життя, створюючи продовження «Ічіґо», — доводила Сейді.
— Я розумію, — озвався Маркс. — І підтримаю Сейді, якщо вона цього хоче. Друзі, ви ж творці, тому вирішувати повинні обоє.
Сем попросив Сейді вийти на балкон поспілкуватися. Він і досі був у гіпсі та погано ходив, інакше обрав би пройтися з нею вулицею. Хлопцю здавалося, що він краще мислить і більш переконливий, коли рухається.
Сейді заговорила перша.
— У «Селлар Дор» хороший аванс, і вони справді розуміють гру, яку ми робимо, — доводила вона. — А наступний рік ми зможемо витратити на створення чогось нового, кращого. І як це ти так поквапливо відмовляєшся від того, аби не приписувати Ічіґо гендера? Я думала, для тебе це важливо.
— Так, але на кону великі гроші, — наполягав Сем.
— Чому це тебе раптом почали хвилювати гроші? — запитала Сейді. — Тобі двадцять два, скільки грошей тобі потрібно? Якщо ти хотів заробляти гроші, не треба було працювати над грою. Звернувся б у Гарвардську програму працевлаштування і зрештою отримав би роботу в «Беар Стрімз», як і вся твоя група.
— Ти ніколи не бідувала, — сказав Сем, — тому не розумієш.
Хлопець на мить затихнув. Він не хотів зізнаватися, що вразливий, навіть перед Сейді.
— На мені висять студентські позики. Я винен купу грошей за візит у відділення невідкладної допомоги та операцію на щиколотці та стопі, і якщо не почну виплачувати все це, рахунки прийдуть моїм бабусі й дідусеві. Зараз на моєму банківському рахунку від’ємний баланс. Маркс платить за квартиру, а я вигрібаю рештки з кредитних карток. Якщо ми приймемо пропозицію «Селлар Дор», я не матиму за що жити, поки ми працюватимемо над наступною грою. Сейді, це потрібно мені, але, правду кажучи, я вважаю, що ця пропозиція краща, бо може таки прославити «Ічіґо». І я знаю, що ти це розумієш, та гадаю, що справжня причина твоєї нелюбові до них ховається в тому, що вони вирішили, що програміст — це я.
Сейді сіла на долівку на балконі. Вона терпіти не могла хлопців із «Опуса» і, згадуючи, що треба робити для них продовження «Ічіґо», почувалася так, наче її закували в кайдани, зав’язали очі, заткнули рота кляпом, запхали в речовий мішок та кинули на дно моря.
Сем із великими зусиллями опустився поруч. Сейді подала йому руку, та навіть з її допомогою він усе одно приземлився трохи жорстко. Він поклав голову їй на плече; вантаж, пропорційний виїмці.
— Я зроблю все, що захочеш, — сказав він.
— Гаразд, Семе, — мовила вона, — хай буде «Опус»
